2. Держава — головний суб'єкт міжнародного публічного права

З усіх суб'єктів міжнародного публічного права держава во­лодіє здатністю узяти на себе всю сукупність прав і зобов'язань міжнародного характеру. Ця властивість є природним наслідком її суверенітету і не залежить від її визнання іншим й державами, суверенітет, що визначається як верховенство в межах своєї те­риторії та незалежність у міжнародних відносинах.

Отже, суверенітет складає політико-юридичну базу міжнародної правосуб'єктності держави, він є невід'ємним атрибутом держав незалежно від сили, величини або рівня їх розвитку.

В доктрині міжнародного права і в міжнародній практиці (ді­яльність ООН, інших міжнародних організацій) склалась думка, згідно з якою для того, щоб будь-яке утворення мало міжнародно-правовий статус держави, вимагається наявності певних елементів, а саме: населення, території та існування незалежного уряду.

З точки зору населення, воно повинно складатися з постійного й організованого колективу, відносно багаточисельного, а територія є конче необхідним елементом для існування держави, вона фіксує відокремлену кордонами частину земної кулі, в рамках якої населення перетворюється в громадян. Щодо уряду, то цеп елемент уособлює територіальну і політичну цілісність держави.

Необхідно зауважити, що ст. 1 Конвенції про права н обов'яз­ки держав (Монтевідео, 1933 р.) передбачає, що «держава як су­б'єкт міжнародного права повинна володіти такими ознаками: а) постійним населенням; в) певною територією; с) урядом; d) здатністю вступати у відносини з іншими державами»¹. Вчені іноді пропонують і інші міжнародно-правові критерії державності. Проте, як свідчить міжнародна практик;), не завжди варто дотри­муватися згаданих ознак. Так, у 1913 р. ряд держав визнали Ал­банію, не дивлячись на відсутність чітко визначених кордонів; держава Ізраїлі, теж була прийнята в ООП, не дивлячись на роз­біжності в питанні про її кордони.

В цілому ж на Землі сьогодні близько 200 суверенних держав, 185 з яких станом па 1 серпня 1995 року є членами Організації Об'єднаних Націй.

2.1. Види держав як суб'єктів міжнародною публічного права

У міжнародному публічному праві термін «держава» виступає синонімом поняття «країна». В даному випадку «держава» являє. собою не що інше, як певна форма або певний спосіб організації суспільства. Територіально-організаційна структура держав-учасників міжнародно-правових відносин — може бути різною. Роз­різняють прості (унітарні) і складні держави.

В унітарних державах існує єдина структура державного апарату на всій території країни. В такій державі діє одна конститу­ція, вона має єдине громадянство, єдину систему права. Усі адмі­ністративно-територіальні одиниці мають однаковий юридичний; статус і не володіють ніякою політичною самостійністю, хоча можуть іноді користуватися адміністративною автономією. Тут тільки держава в цілому виступає як суб'єкт міжнародного права. До унітарних держав відносяться Великобританія, Італія, Норвегія, Фінляндія, Франція. Швеція, більшість країн Африки й Ла­тинської Америки, Таїланд, Японія і ряд ін.

До складних держав належать конфедерації та федерації. Конфедерація - це союз суверенних держав, що утворюють спіль­ні органи для розв'язання спільних завдань (оборони, зовнішніх зносин, державної безпеки, фінансування та ін.). Проте кожен член конфедерації має свого главу держави. Члени конфедерації і- суб'єктами міжнародного права. Прикладами конфедерації, в минулому були СИГА (1770-1787 рр.), Германія (1815—1866 рр.) і Швейцарія (1815 1848 рр.).

Федерація — це складна держава, що утворилась з інших са­мостійних державних утворень (штати, землі, провінції, республі­ки), які об'єдналися заради спільної діяльності. Специфічними ознаками такої держави є: 1) поряд із загально федеративною конституцією і федеративними законами діють і закони суб'єктів фе­дерації (в ряді федерацій її суб'єкти мають власні конституції); 2) поряд із законодавчими, виконавчими і судовими органами фе­дерації утворюються й відповідні органи влади суб'єктів федера­ції; 3) наявність подвійного громадянства в окремих країнах.

У світі в даний час існує 21 федеративна держава: Австралія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Індія, Канада, Малайзія, Пакистан, Росія, США, Швейцарія та ін. У всіх цих країнах федерація в цілому, а не її члени є суб'єктом міжнародного публічного права. А передбачене в конституціях ряду федерацій (США, ФРН) право їх членів укладати міжнародні угоди з деяких питань може здійснюватися тільки за згодою самої федерації.

З-посеред інших держав як суб'єктів міжнародного публічного права виділяють держави, які мають статус постійного нейтралі­тету. У міжнародному праві під нейтралітетом постійним розу­міється міжнародно-правовий статус держави, у відповідності з яким вона зобов'язана не брати участі у збройних конфліктам, які можуть виникнути між іншими державами, не вступати у вій­ськові союзи й блоки, не надавати свою територію для іноземних військ і військових баз, У даний час подібний статус мають Ав­стрія, Камбоджа, Мальта, Швейцарія.

Міжнародно-правові норми стосовно статусу постійного ней­тралітету містять як міжнародні угоди (Акт відносного визнання та гарантії постійного нейтралітету Швейцарії і недоторканості її території від 8 (20) листопада 1815 р.., який підписали представники Австрії, Франції, Великобританії, Росії, Португалії, Прусії) так і внутрішньодержавні правові акти відповідних держав (Державний договір) про поновлення незалежної демократичної Австрії 1955 р. і Федеральний конституційний закон про нейтра­літет Австрії від 26.X.1955 р.; Декларація уряду Республіки Маль­та стосовно нейтралітету Мальті від 14.V.1981 р. і, нарешті, у липні 1989 р. парламент Камбоджі схвалив Декларацію про по­стійний нейтралітет цієї держави).

Статус постійного нейтралітету передбачає цілу серію зобо­в'язань і прав для держав, які добровільно обрали цей шлях у міжнародних відносинах. Основні обов'язки постійно-нейтральних держав можна визначити так: неучасть у жодному збройному кон­флікті та збереження стану нейтралітету під час війни, а в м пр­инц час вони зобов'язані не приєднуватися, не вступати у військові союзи, не готуватися до війни; не дозволяти використання своєї території для розширення військових баз, не приймати, не вироб­ляти і не набувати ядерної зброї; підтримувати відносини друж­би. миру і співробітництва з усіма державами.

Одночасно постійно-нейтральні держави мають цілий ряд прав, серед яких: право на суверенітет і територіальну цілісність, право участі в міжнародних договорах і конференціях, право на самоза­хист від збройного нападу (у зв'язку з цим їм дозволяється утри­мувати збройні сили в необхідній кількості), право одержання допомоги у випадку збройного нападу.

Політику нейтралітету проводить Швеція. Проте її статус ней­тралітету не зафіксовано ні в конституційних актах країни, ні в будь-якому міжнародному договорі. Тому можна говорити про «традиційний» нейтралітет Швеції. Не можна не згадати у цьому зв'язку і нашу державу. В Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою республіки 16 липня 1990 р., Україна урочисто проголосила про свій намір стати в май­бутньому постійно нейтральною державою.

В спеціальній літературі з міжнародного публічного права про­блема Ватикану як суб'єкта міжнародно-правових відносин є дис­кусійною. Проте більшість учених-міжнародників визнають Ватикан як суб'єкт міжнародного права, який володіє здатністю ук­ладати міжнародні договори. І це дійсно так.

Згідно з Лютеранськими угодами 1929 р. між італійським уря­дом і Ватиканом, Італія визнала «суверенітет Священного пре­столу в міжнародній галузі» та його ви ключини суверенітет і юрисдикцію над містом Ватиканом. Держава-місто Ватикан підтримує дипломатичні відносини, укладає угоди (конкордати) ре­лігійного характеру, є членом міжнародних організацій (ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ФАО — більше 15 міжурядових організацій, представ­лена в ООН спостерігачем), бере участь у міжнародних конфе­ренціях і т. п. На 1 січня 1990 р. мав дипломатичні відносини зі 120 державами.

Звичайно, з точки .зору його функцій, території та адміністра­тивної організації м. Ватикан наближається до держави. Проте йому властиві певні особливості. Він не має населення (постійно мешкають у ньому близько 1000 людей, з них ватиканське піддан­ство мають тільки 700) та його єдиною метою є підтримка Свя­щенного престолу як релігійного центру католицької церкви. От­же, міжнародна правосуб’єктність Ватикану є неповною.