2. Основні етапи у процесі еволюції світової валютної системи
Розвиток світової валютної системи пройшов ряд етапів, кожний з яких займав відносно тривалий історичний період часу. Різниця між тією чи іншою світовою валютною системою полягала насамперед у тому, який актив вважався резервним, за допомогою якого досягалася рівновага платіжного балансу.
Основні етапи створення світової валютної системи:
становлення, формування передумов, визначення принципів нової системи;
формування структурної єдності, завершення побудови, поступова активізація принципів нової системи;
створення повноцінно функціонуючої нової світової валютної системи на базі закінченої цілісності та органічної зв’язки її елементів.
У
XVI – XVIII ст. панівною формою функціонування
національних валютних систем був
біметалізм – грошова система в якій
роль загального еквівалента закріплюється
за двома благородними металами (як
правило, за золотом та сріблом),
передбачається вільне карбування монет
з обох металів та їх необмежений обіг
[5].
Рис.1. Форми біметалізму
Законодавче закріплення за обома металами ролі грошей суперечить природі грошей. Гроші – це єдиний особливий товар, який покликано виконувати функцію загального еквівалента.
Наступною формою функціонування національних валютних систем став монометалізм – грошова система, за якою один метал (золото або срібло) є загальним еквівалентом та основою грошового обігу [5].
Срібний монометалізм існував у Росії (1843-1852), Індії (1852-1893) Нідерландах (1847-1875) Китаї (до 1935р.). У більшості країн в кінці XIX ст. срібний монометалізм і біметалізм було замінено золотим монометалізмом.
Різновиди золотого монометалізму:
золотомонетний стандарт – як класична форма золотого монометалізму передбачає вільний обіг золотих монет і виконання золотом всіх функцій грошей;
золотозлитковий стандарт – перехідна форма золотого стандарту - національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота, тобто мали золотий вміст, а отже , були розмінні на валютний метал , але вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менш ніж 12,4 кг.
золотодевізний стандарт – базувався на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті призначені для міжнародних розрахунків, почали називати девізами.
Першою світовою валютною системою була Паризька. Вона була юридично оформлена міжнародною угодою на конференції в Парижі в 1867 p., яка визнавала золото єдиною формою світових грошей. Основою валютної системи виступав золотомонетний (золотий) стандарт. Відповідно до золотого вмісту валют установлювались і їхні золоті паритети (співвідношення грошових одиниць різних країн за їхнім золотим вмістом). Тобто за системою "золотого стандарту" всі національні валюти мали фіксований золотий вміст. Наприклад, англійський фунт стерлінгів з 1821р. мав золотий вміст, який дорівнював 7,322385 г золота, 1 німецька марка - 0,385422 г золота (з 1873 p.). валютний курс визначався відношенням золотого вмісту валют [4].
Золотомонетний стандарт грунтувався на безпосередньому зв'язку із золотом. За цією системою валюти вільно конвертувались у золото, злитки золота мали можливість вільно обмінюватися на монети, золото вільно експортувалося, імпортувалося та продавалося на міжнародних ринках, тобто ринки золота та валютні ринки були взаємозалежними, усі країни підтримували жорстке співвідношення між своїми запасами золота і кількістю грошей в обігу.
Діяв режим вільно плаваючих валютних курсів у межах золотих точок, органи валютного контролю проводили політику регулювання, яка дозволяла забезпечити стабільність валюти та рівновагу платіжного балансу.
Вже наприкінці XIX ст. частка золота у грошовій масі суттєво зменшилось і поступово розмінні кредитні гроші витіснили золото з обігу. На початку першої світової війни золотомонетний стандарт розпався, оскільки перестав відповідати масштабам господарчих зв'язків, які зросли, та умовам регулювання ринкової економіки.
Д
Принципи
функціонування Генуезької валютної
системи
Основою системи виступали золото та
девізи (іноземні валюти). На золотодевізному
стандарті грунтувалися грошові системи
30 країн. Міжнародними платіжно-резервними
засобами почали використовуватися
національні кредитні гроші
золоті паритети були збережені, конверсія
валют у золото почала здійснюватися
не лише безпосередньо, а й опосередковано,
через іноземні валюти
діяв режим плаваючих валютних курсів
валютне регулювання здійснювалось у
формі міжнародних конференцій, нарад
Рис.2. Принципи функціонування Генуезької валютної системи
Відносна валютна стабілізація в світі спостерігалася з 1922 по 1928 p., але вона була підірвана світовою економічною кризою 1929 — 1933 pp. У результаті кризи зазнав краху золотодевізннй стандарт. Курс низки валют знизився на 50-84%, зросло накопичення приватними особами золота, припинилися зовнішні платежі, утворилася маса "гарячих" грошей, що стихійно переміщувалися від однієї країни до іншої в пошуках одержання спекулятивного надприбутку. Це призвело до валютної війни, в якій використовувалась валютна інтервенція, валютний демпінг, валютні обмеження, валютні блоки. У 1937 р. світову валютну систему сколихнула нова економічна криза, відбулася масова девальвація валют. Напередодні Другої світової війни не залишилося жодної стабільної валюти.
Нову, більш ефективнішу міжнародну валютну систему почали розробляти квітні 1943 р. На міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р. провідні країни Заходу узгодили основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи. Засновується міжнародна організація - Міжнародний валютний фонд (МВФ), – "обов'язком" якої є забезпечення нормального функціонування системи і дотримання принципів, закріплених загальною угодою [5].
Принципи організації
валютних відносин згідно з Бреттон-Вудською
системою
золотовалютний стандарт, котрий означав,
що деякі валюти в міжнародних розрахунках
розглядаються як еквіваленти золота
і можуть функціонувати як резерви
фіксовані паритети, погоджені у рамках
МВФ, на основі яких порівнювались і
обмінювались валюти
конвертованість валют, свобода і
багатосторонність платежів за поточними
операціями
Рис. 3. Принципи Бреттон-Вудської системи
Курси валют відхилялись від своїх паритетів несуттєво, оскільки вони знаходились під державним і міждержавним впливом. МВФ контролював механізм міжнародних розрахунків, вдаючись до валютних інтервенцій, в основному в доларах США. При фундаментальних порушеннях рівноваги, за згодою з МВФ, проводились девальвації і ревальвації валют розвинутих країн.
Бреттон-Вудський режим діяв протягом майже 30 років. Це були роки відновлення економіки країн Західної Європи та Японії, "економічного дива", відносно помірних темпів інфляції в промислово розвинутих країнах.
Однак в міру зростання світової економіки, посилення конкурентної боротьби, наростання інфляції, різкого збільшення обсягу фінансових операцій, не пов'язаних з конкретними зовнішньоторговельними угодами, а також у зв'язку з кризою ключової валюти системи – долара США Бреттон-Вудська валютна система дедалі менше задовольняла потреби міжнародної торгівлі і руху капіталу. США постали перед вибором: понести великі витрати або змінити всі валютні правила. США зробили вибір на користь зміни правил, розірвавши в 1968 р. зв'язок долара із золотом, а потім увівши в 1971 р. плаваючий курс долара. Розпочався перехід до нової валютної системи, що отримала назву Ямайської за назвою країни, де були вироблені основні принципи цієї системи.
Суть цих принципів зводиться до такого:
валютний курс повинен бути економічно обґрунтований. Країни повинні уникати маніпулювання валютним курсом з метою недопущення необхідного регулювання платіжного балансу або отримання несправедливих конкурентних переваг;
здійснювати інтервенцію з метою згладжування значних хаотичних короткострокових курсових коливань;
при проведенні інтервенції враховувати інтереси інших країн. Були розроблені також основні критерії для визначення, чи виконує країна ці принципи.
На країни – члени МВФ покладалися зобов'язання: при виборі нового валютного режиму інформувати МВФ; співпраця країн-членів з МВФ та між собою у розв'язанні валютних проблем; національна економічна політика країн-членів повинна сприяти стабілізації валютних курсів.
Ямайською системою передбачалося скасувати золото як офіційний міжнародний розрахунковий засіб та міру вартості. Була скасована офіційна ціна золота й почалась його демонетиризація, тобто позбавлення золота функції грошей.
Теоретично основою Ямайської системи був проголошений принцип регулювання валютних курсів ринковими силами (попит і пропозиція). Однак у режимі чистого плавання (тобто під впливом лише ринкових сил) валютні курси вже не могли функціонувати, оскільки інтеграційні процеси призвели до тісного переплетення національних відтворюваних процесів, до дедалі більшого підпорядкування національних економік закономірностям світового господарства, до залежності від процесів, що відбуваються у світовій економіці, в тому числі і у валютній сфері. За цих умов стало неможливим створення оптимальної основи для розвитку міжнародної торгівлі без координації валютної політики. За допомогою "чистого" плавання не вдавалось досягти і рівноваги платіжних балансів. Не призвели плаваючі валютні курси і до автономності внутрішньої економічної політики. Навпаки, вільно плаваючі валютні курси посилили взаємозв'язок між валютними курсами і внутрішньоекономічними процесами. Відтак у реальній практиці Ямайська валютна система функціонує як система керованих плаваючих курсів [4].
Якщо на початку дії Ямайської системи (1973-1979 pp.) валютні курси достатньою мірою відображали відносну еволюцію цін і не давали значних конкурентних переваг тій чи іншій країні, то з кінця 70-х - на початку 80-х років стався відрив курсу валют від відносного руху цін в окремих країнах, що позначилось на їхній конкурентоспроможності.
Стала очевидною необхідність більшої погодженості у проведенні економічної політики (насамперед, бюджетної та кредитної) провідних країн світу для стабілізації валютних курсів. На ряді нарад "сімки" у 80-ті роки розглядалася проблема стабілізації валютних відносин і визнавалась необхідність колективних дій по зближенню характеру економічної політики для досягнення довгострокової стабілізації валютних курсів. Проте через побоювання ущемлення суверенітету, погодження загальних принципів міжнародного регулювання валютних відносин з труднощами долало і долає суперечності між країнами на рівні конкретного механізму валютно-економічного співробітництва, конкретного втілення орієнтації національної економіки на такі показники, як темпи зростання, темпи інфляції, відсоткові ставки, рівень безробіття, бюджетний дефіцит, баланс поточних операцій і торговельний баланс, темпи зростання грошової маси, обсяг валютних резервів, рівень валютних курсів, за яких передбачається робити висновок про відповідність розвитку економіки країни спільно виробленому курсу.
Незважаючи на те, що Ямайська валютна система має ряд негативних моментів, її функціонування справляє істотний вплив на прискорення темпів розвитку промислово розвинутих країн і багатьох країн третього світу в напрямі подальшої соціально-економічної інтеграції.
Результатом регіональної валютної інтеграції стало утворення Європейської валютної системи (ЄВС), яка формально почала діяти в 1978 р., її головною метою була стабілізація валютних курсів, зменшення економічної залежності країн-учасниць ЄС від дестабілізуючого зовнішнього впливу. ЄВС являє собою зону скоординованого плавання по відношенню до долара США курсів національних валют [5]. ЄВС як форма організації відносин країн ЄС у валютній сфері, форма регулювання валютних відносин на наднаціональному рівні грунтувалася на таких елементах:
ринковий курс валюти мав перебувати в межах ± 2,25% від двостороннього центрального курсу або у виняткових випадках – у межах ± 6%. Ці межі в 1993 р. було розширено під впливом різних валютних коливань: ± 15% ("європейська валютна змія");
створено європейську валютну одиницю екю – розрахункову одиницю, курс якої визначався як середньозважений курс валют країн ЄС;
створено Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) для надання тимчасової фінансової підтримки країнам-членам для фінансування дефіциту платіжного балансу та здійснення розрахунків за валютними інтервенціями країн-членів для підтримки валютних курсів. Ресурси фонду формувалися за рахунок виділення кожною країною 20% своїх золотих та 20% доларових резервів ЄФВС у формі постійно поновлюваних кредитів [5].
У 1998 р. Європейська валютна система перестала функціонувати. До головних причин розпаду відносяться такі: відмінності в темпах інфляції країн-членів; недовіра до окремих центральних банків; об'єднання Німеччини, що вплинуло на загальну валютну ситуацію в ЄС, а також несумісність абсолютної мобільності капіталу, фіксованих валютних курсів і грошово-політичної незалежності в одній валютній системі.
У 1999 р. було створено Європейський економічний та валютний союз, що стало новою стадією розвитку валютно-фінансової інтеграції країн ЄС. В його рамках передбачався перехід до єдиної валютної та грошової політики, створення Європейського валютного інституту, Європейського центрального банку та введення єдиної валюти – євро.
Основним наслідком участі у валютному союзі є втрата країнами протекціоністських можливостей, пов'язаних із проведенням самостійної політики щодо обмінного курсу національної валюти для підтримки зовнішньоекономічної діяльності. Тому при переході до валютного союзу основним питанням стало визначення передумов, необхідних для досягнення країною-членом валютного об'єднання економічних цілей (повної зайнятості, економічного зростання, стабільності цін, рівноваги платіжного балансу) без необхідності зміни валютного курсу.
Сучасну світову валютну систему характеризують такі риси: суттєве коливання валютних курсів, зокрема щодо американського долара (періоди недооцінки долара змінюються періодами завищення його вартості); значна гнучкість валютних курсів, які, як правило, нескоординовані, незважаючи на існування вільного плавання, світова економіка не може звільнитися від міжнародної взаємозалежності, що накладає певні обмеження на здійснення національної економічної політики; нестійкість світової валютної системи до валютних криз та чутливість до зовнішніх шоків.