Самоорганізаційні засади етноцентричної моделі розвитку українського народу

Сучасний період розвитку українського народу є безпосереднім витоком процесу національного відродження, який тісно пов'язаний з проблемою його національного самовизначення як засобу реалізації власної мети існування та пошуку свого місця в сучасному культурно-цивілізаційному світі.

Україна задекларувала курс на поглиблення процесу європейської інтеграції, однак він не може реалізуватись без огляду на етнонаціональні чинники розвитку українського народу, котрі обумовлюють імовірність впровадження двох альтернативних моделей національного самовизначення: поліцентричної, яка ґрунтується на поліетнічності України та культивуванні плюралізму в різних сферах суспільного життя, та етноцентричної, яка характеризується державоформуючою роллю титульного етносу та домінуванням в суспільній організації української традиції.

В аналізі національного самовизначення українського народу на засадах етноцентричної моделі доцільно зосередити увагу на самоорганізаційних засадах функціонування етнонаціональних спільнот (насамперед титульного етносу), а також механізмах, які в соціально-політичному аспекті репрезентовані національною традицією.

Етноцентрична модель близька за змістом ідеї функціонування спільноти, яка завдяки власним механізмам самоорганізується, бореться, пристосовується та виживає. В соціальному вимірі ці механізми пов’язані з сутнісними основами існування людських спільнот, особливо таких великих як етноси, наявна біологічна основа яких, разом з природними чинниками, найбільше сприяє формуванню стійкості соціального утворення, ніж будь яка інша.

Кожний етнос як динамічна система перебуває в стані постійного розвитку, самооновлення, самозбереження, репрезентуючи власну особливу модель співжиття людей, взаємодії з оточуючим середовищем, що разом з пристосуванням до нього досить часто породжує міжетнічну конкуренцію, боротьбу як за ресурси, так і за місце в навколишньому світі. Це є досить природним явищем. Етноцентрична основа закладена в самий зміст мотивів етнічної мобілізації кожної меншини. У боротьбі за «виживання» в іноетнічному середовищі кожна етнічна група спирається на власні традиції, звичаї, культуру, духовні цінності.

Взагалі традиція як форма виразу закону наслідування позначається відносною стійкістю, яка концентрує колишній досвід, здійснює його трансляцію на сучасні процеси. Проте, традиція не закостеніла структура. Вона виступає стрижнем процесу соціальної самоорганізації, перебуває в постійному русі, постійно збагачується, взаємодіючи з різним явищами суспільного життя.

Сутність традиції може бути описано в контексті узагальнених, відносно стійких, регулярно і довготривало повторюваних, загальноприйнятих, загальнозначимих способів, форм і результатів діяльності в якості забезпечення відтворення в саморозвитку суспільства [3, с. 2-3].

За умов зміни об’єктивних умов існування суспільства, тобто, на етапі трансформації, ефективність дії попередніх традицій частково послабляється, але збережена в них позитивна стійка основа є джерелом формування новаторства, продуктивна діяльність якого веде до встановлення нового рівня розвитку суспільної системи. В період трансформації основна функція традиції полягає у захисті соціуму від повної дезорганізації і деструкції.

Використання поняття «самоорганізація» суспільства зумовлене наданням значної уваги внутрішнім чинникам здійснення цього процесу. Саме внутрішній потенціал бачиться вихідним поштовхом, провідною силою у виборі напрямку розвитку. Одним із принципів саморозвитку суспільства є внутрішня самоорганізація соціальних явищ і процесів під впливом зовнішнього середовища. Вона сприяє збереженню цілісності й упорядкованості суспільної системи. У випадку аналізу традицій оптимізація вбачається як вибір найкращого варіанта розвитку із безлічі можливих, а детермінанти є напрямами проведення вдосконалення [3, с. 10-12].

Принцип самоорганізації заклав основи для розуміння того, що українській соціум, в основі якого є титульний етнос, як динамічна система здатна самостійно підтримувати, відтворювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціонування задля підвищення стійкості, збереження цілісності, забезпечення розвитку на основі внутрішніх механізмів, що склались еволюційно [1, с. 26-32].

Однак, помітне місце серед провідних напрямків новітньої самоорганізації українського соціуму належить процесам фрагментування суспільства, виникнення нових ідентичностей, статусів, ролей, поглиблення конфліктного розмежування між ними [2, с. 1]. За таких умов національне самовизначення українського народу поєднується з намаганням формувати ускладнену національну ідентичність всупереч етноцентричній складовій самоорганізації титульного етносу.

Література:

1. Ермолаев В. Ю. Самоорганизация в природе и етногенез / В. Ю. Ермолаев // Изв. Всесоюзн. географ. о-ва. – 1990. – Т. 122, вып.1 – С. 26-32

2. Лісничук О. В. Групи інтересів у багатоскладовому суспільстві. Політологічний аналіз: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Лісничук Олесь Володимирович; НАН України. Ін-т політ. і етнонац. дослідж. – К., 2000. – 20 с.

3. Шейко О. С. Традиція як фактор саморозвитку суспільства: Автореф. дис... канд. філол. наук: 09.00.03 / Шейко Ольга Станіславівна; Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя, 2001. – 19с.

Мачкур Ірина

Національний університет «Києво-Могилянська академія»