Соціальний феномен самовідречення у контексті теорії р. Кайуа

На початку XX ст. французький мислитель Р. Кайуа описав певне явище, назвавши його «запамороченням», значення якого корелює зі значенням концепту «самовідречення». Автор наводить цікавий приклад, порівнюючи двох гравців у казино. Перший – досвідчений математик, який опирається у грі на певну закономірність, котра керує грою. Таким чином він виграє поступово маленькими сумами. Другий гравець сліпо слідує випадковостям, впадаючи в крайнощі. В основі його поведінки лежить впевненість у тому, що доля не зможе відвернутися від нього, оскільки він багато чим для неї пожертвував [1, c. 232-241]. Так само і закоханий, пристрасть якого нерозділена, бачить у жінці не рівноправну істоту, а дещо набагато вище, дещо, що не підкоряється простим законам і не слідує звичайним правилам: її велич для нього є глибиною прірви, у яку той падає. Таким людям, стверджує Р. Кайуа, подобається страждати. Любов до страждання, до самовідречення виникає тоді, коли людина перестає боротися з перешкодами. «Запаморочення» свідчить про безсилля перед долею, у якому основним мотивом виступає згода самої людини на самознищення, приємне самознищення [1, c. 232-241].

Сюди ж автор відносить і феномен війни, називаючи її «запамороченням суспільства», котре виникає перед лицем нездоланного ворога, гуртуючи разом цілу націю. У цьому разі самовідречення є в певній мірі піковим, адже люди з ентузіазмом співмірним релігійному об’єднуються заради того, щоб разом впасти у прірву.

Такий суспільний феномен як самовідречення Р. Кайуа пояснює тим, що людині важко усвідомити необхідність відійти від законів природи, не керуватися лише ними. Індивідам, які є схильними до самовідречення, не притаманна орієнтація на формування власних життєвих стратегій та, відповідно, орієнтація на успіх. Задля успіху необхідна тяжка праця, яку не кожен здатний витримати. Ті, що обирають легкий шлях, що пливуть за течією, сліпо підкоряються долі. Це виступає причиною прийняття «запаморочення» [1, c. 232-241].

Отже, самовідречення є самознищенням, одним із найстрашніших суспільних феноменів. Адже воно засноване на примиренні людини з перешкодами долі та неспроможністю чи небажанням їх подолати.

Література:

1. Кайуа Р. Игры и люди. Статьи и эссе по социологии культуры / Р. Кайуа ; [пер. с фр. С. Н. Зенкин ; ред. коллегия А. С. Арипов и др.]. — М. : ОГИ, 2007. — 304 с.

Кушнір Галина

Київський міжнардний університет

Погляди Микити Шаповала на поняття нації

Микита Юхимович Шаповал (1882-1932) – український громадсько-політичний діяч, вчений-соціолог, поет і публіцист, міністр пошти й телеграфу в уряді В. Винниченка та міністр закордонних справ в уряді В. Чехівського. Один із організаторів Української партії соціалістів революціонерів.

Емігрувавши до Чехословаччини він написав десятки праць, серед яких «Українська соціологія» , «Загальна соціологія» , «Соціологія українського відродження» , «Міжнаціональне становище українського народу» та ін.

До визначення поняття нації М.Шаповал звертається неодноразово. Він дає таку характеристику нації: «Як приглянутися до діяльності українців і прислухатися до їх думок, то можна з певністю сказати, що вони всі однаково підкреслюють окремішність своєї мови і через те вважають себе за окрему сукупність людей; далі вони хочуть зробити свою територію в своє розпорядження, а також здобути владу над суспільством, що живе на цій території. От це є спільне всім українцям, тому можна сказати, що перед нами є мовне українське скупчення, територіальне і державне. Всі українці в цьому солідарні і спільні. Тому по цих питаннях у відносинах до інших мовних, територіальних і державних скупчень вони антагоністичні, а між собою солідарні, виступаючи «назовні» як один. Оця складна потрійна верства і є нація» .2; с.138

Трактуючи націю як мовне, територіальне і державне скупчення, М.Шаповал критикує В.Старосольського, який називає нацією спільноту, що має основою араціональну, стихійну волю. Ще гірше те, що, як наголошує М. Шаповал, критикований автор не пов'язує нації з мовою. З іншого боку, піддається критиці визначення нації, яке дає О.Бочковський у праці «Про націю взагалі й під державно-політично-правним оглядом зокрема» . Якщо визнавати за націю таку сукупність, яка усвідомлює себе і прагне до державної самостійності, то логічно доходимо до її ототожнення з державою 1; с.194.

Найбільше осуджуються погляди на націю М.Славинського. З його концепції, за словами М.Шаповала, випливають такі головні думки: «а) нація є державою, котра керує іншими національностями; б) що національність є певна «психологічна атмосфера» , лінгвістичне (мовне) скупчення; в) що виразником національності є інтелігенція; г) що український народ є національність, яка органічно споєна з іншими національностями в одну руську державну націю, в якій головну роль грає «мировий суддя» — великоруський народ; д) що до скріплення цієї нації мусять іти і йдуть всі народи Росії; е) горе тому, хто збочить з цього шляху» 3; с.14. Славинський відрізняє від національних мов ненаціональні. На право називатись національними можуть претендувати лише ті мови, на яких існує література. Наш учений наголошує, що така «теорія нації» не має нічого спільного з наукою.

М.Шаповал критикує також В.Липинського, непослідовність якого вбачає в тому, що він у своїй основній праці «Листи до братів-хліборобів» в одних місцях ототожнював націю з державою, а в інших — підходив до неї з позицій іраціонального хотіння. А от погляди на націю Д.Донцова у праці «Націоналізм» оцінюються як «очевидна нісенітниця» , спочатку нація трактується як «скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу» , що не дає змоги розрізнити націю, партію і церкву, а відтак йдеться про «політичну націю» , що начебто складається з «трьох категорій: території (землі), людності і влади» , серед яких найголовніша третя категорія. «Тяжке враження, — пише М.Шаповал, — робить ця книжка, якась середньовічна балаканина про «націю» , причім не говориться ясно, що таке нація, а лише вимотується слова про властивості, якості нації, котра є «іраціонального» стихійного хотіння» 2; с.147.

М.Шаповал пише: «Значить, щоб зро­зуміти, що таке нація, то треба зробити аналіз: з якими ознаками кумулюється мовна скупина. Коли маємо верству: расово+мовно+релігійну, то перед нами плем'я, коли маємо мовно+територіально+державне скупчення, то це нація 1; с.195.

Заплутаність поняття нації характеризує не лише українських, а й європейських дослідників (приміром, Фіхте, Ренана і багатьох сучасних). При її визначенні вони використовують такі слова, як «дух» , «душа , абсолют , щось невідоме, «містичне» , тому неспроможні сказати чогось науково вартісного.

Отже, за М.Шаповалом, нація – це складне соціальне скупчення (верства), що характеризується діяльністю чинників мови, території і держави.

Література:

1. Гринів О. Українська націологія: між світовими війнами. Історичні нариси. – Львів: Світ, 2008.- 432 с.

2. Шаповал М. Загальна соціологія. – К.: Український центр духовної культури, 1996.–368с.

3. Шаповал М. Українська соціологія. – Прага, 1927. – 23 с.

Лавроненко Анна

Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина