Релігія як основа легітимації суспільних інститутів

Проект відділення держави від церкви, що розпочався ще в епоху Просвітництва, потерпів поразку, не дивлячись на свою позірну успішність. Перш за все, це пов’язано з тою ситуацією, яку влучно охарактеризував Толкот Парсонс, характеризуючи релігію як генетичний код культури, той первинний грунт, на якому вона розвивалася. Водночас, це принципово унікальна символічна система, яка не потребує жодних додаткових обгрунтувань. Як показує Бергер, процеси секуляризації позначилися на інституційному рівні, однак на рівні індивідуальному жодних кардинальних зрушень не відбулося: «Деякі релігійні інституції втратили свою могутність та впливовість в багатьох суспільствах, але, не зважаючи на це, як старі, так і нові релігійні переконання й практики, продовжили існування на рівні індивідів» [2; 3]. Тобто, на неінституційному рівні ми стикаємося із ситуацією поразки секуляризації та збереження значущості релігійних вірувань у повсякденному житті індивіда на індивідуальному рівні. В той же час, релігійні вірування продовжують виконувати «місію соціалізації середньостатистчного індивіда» [1; 28].

Водночас, важливі процеси відбуваються на інституційному рівні, які показують, що релігійні віруванняі і тут залишають свою присутність, хоча і в неявному вигляді. Перш за все, слід сказати, що інституції здійснюють свою функціоналізацію на лінгвістично-символічному рівні, конструюючи системи, що максимально відірвані від повсякденного життя, але, не дивлячись на таку їх відірваність, конструкції такого роду притендують на свою принципову здійсненність, здійснюючи значний вплив на сферу повсякденності. Така притензія на значущість невід’ємно пов’язана з вірою спільноти у необхідну реалізовуваність даних конструкцій.

Водночас, самі інституції в якості історичних та об’єктивних фактичностей постають перед індивідом як безумовна даність, вимагаючи цілковитого включення в свій контекст шляхом безапеляційного прийняття власних ціннісно-символічних конструкцій. Власне, включення індивіда, говорячи мовою Вітгенштайна, в контекст мовної гри інституції є умовою суспільної значущості індивіда. Тут самі норми та цінності постають як самоочевидні істини, набуваючи сакрального характеру та не потребуючи жодних додаткових обгрунтувань. Інституційна відтворюваність цих цінностей «успадковується новим поколінням швидше як традиція» [1; 103], шляхом заучування цих традицій як догм. У цьому сенсі можна сказати, що знання, які мають першочергове значення для інституційного порядку – «це дотеоретичне знання» [1; 109]. Саме це знання складає основу мотиваційних конструкцій, які забезпечують інституалізовану поведінку індивідів, а відхилення від засвоєних принципів можна трактувати як втрату колективної ідентичності та відхід від традицій, які забезпечують, у тому числі, і зв’язок з попередніми поколіннями.

В розглянутому нами сенсі інститути можна аналізувати в термінах реіфікації, коли дані феномени, будучи винятково продуктами людської діяльності, набувають деякого надлюдського характеру. Безперечно, тут йдеться саме про процеси їх сакралізації. У цьому сенсі можна стверджувати, що «релігійні інститути продовжують існувати по всій Європі» [3; 101]. Таким чином, виявляється цілком обгрунтованою теза Петера Бергера про десекуляризацію світу, адже, як було показано, релігійні вірування не зникають у небуття із початком секуляризаційних процесів, вони зберігаються на рівні індивідуальних переконань, а ті інституції, які були покликані витіснити релігійні вірування з різноманітних сфер життя суспільства, самі набули релігійних елементів.

Література:

1. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / П. Бергер, Т. Лукман ; пер. с англ. Е. Руткевича. – М. : Медиум, 1995. – 322 с.

2. Berger P. L. The desecularization of the World: A Global Overview / P. L. Berger // The desecularization of the world: resurgent religion and world politics. – W. : Wm. B. Eerdmans Publishing, 1999. – P. 1-18.

3. Davie G. The persistence of institutional religion in modern Europe / edited by P. Heelas, L. Woodhead and others // Peter Berger and the study of religion. – L. : Routledge, 2002. – P. 101 – 111.

Куц Мирослава

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна