Парадокси теорії трансцендентального самообґрунтування і перспектива їхнього розв’язку

Теорія трансцендентального самообґрунтування з часів її першого систематичного викладу у межах Кантової трансцендентальної дедукції категорій (KrV B 116–169) стикнулася з низкою парадоксів, які наражають її на повну або часткову фальсифікацію. Такий стан справ пов’язаний з тим, що ці парадокси заторкують осереддя теорії, а не її периферію.

Основне питання, розв’язку якого підпорядкована теорія трансцендентального самообґрунтування, можна сформулювати так: як можлива єдність в розмаїтті, і чи може єдність бути його, розмаїття, принципом? Це питання, з одного боку, передбачає обґрунтування неплюрального статусу єдності, тобто прояснення того, що єдності досягають не завдяки увиразненню зв’язків певних станів справ, отже, не розглядають її суто як їхню властивість, утім, з другого боку, таке питання спонукає на прояснення того, завдяки чому така неплюральна єдність може визначати зв’язки між плюральними станами справ, якщо вона не може бути їхньою властивістю? Саме ця проблема, на мою думку, зафіксована в основному питанні Кантової «Критики чистого розуму»: «Як можливі синтетичні судження a priori?» (KrV B 19).

Оскільки розмаїття і єдність є станами знання, тоді, очевидно, йдеться про два фундаментальні різновиди знання: предметне знання та знання про себе. Предметне знання завжди імплікує зовнішню щодо суб’єкта предметність, яка, втім, змістово зумовлює його знання про неї. Щонайменше такий опис сутності предметного знання впадає у вічі під час першого ж наближення. З цього опису також випливає те, що предметне знання має стосункову природу, адже зовнішній щодо суб’єкта предмет неодмінно відсилає назад до суб’єкта, без наявності якого предмет не підлягає ні фальсифікації, ані верифікації. Утім, ця обставина не свідчить про привілейоване становище суб’єкта в рамцях предметного знання, а лише про те, що в предметному знаннєвому стосунку (свідомості) будь-яка знаннєва активність спрямована на предмет, який містить умову її об’єктивної (предметної) значущості. З огляду на це будь-яка спроба непредметної верифікації знання заздалегідь приречена, ба навіть неможлива, адже позбавлена умови власної значущості, іншими словами, свідомість завжди предметна. Як бачимо, такий стан справ унеможливлює внутрішнє самообґрунтування знання, ба більше предметна свідомість намагається упредметнити й знання про себе. Спроба розглядати знання про себе предметно і призводить до парадоксів.

Виявлення і спробу систематичного розв’язку цих парадоксів здійснили представники так званої Гайдельберзької школи теорії самосвідомості: Дитер Генрих та Ульрих Потаст. У своїй програмній статті «Самосвідомість. Критичний вступ до теорії» (1970) Генрих увиразнив парадокс рефлексивного опису свідомості, що призводить до кола в обґрунтуванні: Я має передувати своєму обґрунтуванню, щоби бути обґрунтованим, адже «як спосіб квазі–дії, Я не може усвідомлювати свою рефлексію лише навпісля» [1, S. 265].

Думки Генриха розвинув і поглибив його учень Ульрих Потаст, який у ґрунтовному дослідженні «Про деякі питання самостосунку» (1971) сформулював два парадокси, що виникають під час спроби рефлексивного опису самосвідомості, а саме: Я слід розглядати як певну предметність, що підлягає описові, але водночас Я є знанням про цю предметність, тобто не лише описуваним, а й описувальним. Назвімо ці парадокси парадоксами Потаста. Він сформулював їх так:

«1. Постає суперечність, що одне й те саме має бути водночас наївним звершенням (Vollzug), що не спирається на спостереження – інакше воно вічно себе припускатиме – і також спостережувальним звершенням – інакше не було б права казати «Я».

2. Подія має відбуватися у двох різних місцях часу, щоби вона могла бути приписуванням предиката, що сам повідомляє власну подієвість, і все–таки не може бути у двох місцях часу, щоби вона не розпалася на два звершення (оригінал і спостереження)» [2, S. 38]

Парадокси, виявлені Генрихом і Потастом, зазнали критики з боку Ернста Туґендгата, який у своїй книзі «Самосвідомість і самовизначення. Мовно–аналітична інтерпретація» (1989) закидає їм орієнтування на суб’єкт–об’єктну модель знання, яка у межах природної мови не може уникнути цих парадоксів [3, S. 70].

Література:

1. Henrich, Dieter, Selbstbewusstsein. Kritische Einleitung in eine Theorie // Hermeneutik und Dialektik. Hans Georg Gadamer zum 70. Geburtstag. Band 1. Tübingen : Mohr, 1970. S. 257–284.

2. Pothast, Ulrich, Über einige Fragen der Selbstbeziehung. Frankfurt am Mein, Vittorio Klostermann, 1971. – 121 S.

3. Tugendhat, Ernst, Selbstbewußtsein und Selbstbestimmung. Sprachanalytische Interpretationen. Suhrkamp Verlag, Frankfurt am Mein, 1989. – 365 S.

Поляков Єгор

Національний університет «Києво–Могилянська академія»