Іслам та європа у контексті парадигми політичного дискурсу доби постмодерну: мультикультурний вектор та європейські демократичні цінності

Інтерес до наукового вивчення та дослідження Ісламу у Європі виник ще у добу колоніалізму, коли знання культури та політичних традицій спільнот, що населяли колонії, сприяло встановленню контролю над певною територією та налагодженню системи ефективного керування нею, спираючись на знання про місцеві звичаї та вірування [1, с.17]. Така парадигма привалювала у вивченні культури та соціально-політичного устрою східних спільнот аж до середини 20 сторіччя й була спростована в 1978р. у монографії «Орієнталізм» Е. В. Саїда. Сучасна парадигма вивчення Сходу формувалася під впливом уявлення про сучасні цивілізації як асиметричні і гетерогенні системи, що базуються на нерівності суспільства та мозаїчності й внутрішній суперечливості культур цих спільнот (У. Еко, С. Роккан, Дж. Еспозіто, Є. Роган, Л. Саддікі, Т. Фрідман).

Асиметричність диференціації суспільства породжує множину позицій стосовно визначення центру та периферії, лівих та правих, панівних та залежних культур та етносів, етнічних груп та меншин у складі держави-нації. У Європі ця проблема вимагала розв’язання низки питань, пов’язаних із самовизначенням Ісламу на теренах європейських країн та закріпленням рівних з іншими громадянами прав та свобод представників мусульманських спільнот у правовому полі. На етапі свого формування у добу модерну національні держави безжально асимілювали етнічні групи, які потрапляли на їхню територію. Сьогодні цьому запобігають правова культура, демократична ідеологія, масштаб цього явища та висока ціна пов’язаних з цим витрат, що надає значних переваг політиці мультикультуралізму, контекст якої передбачає надання можливості новим членам сталих спільнот зберегти свою ідентичність за умови засвоєння ними базового набору навичок для існування у рамках цього суспільства, та наслідки такої політики часто мають негативний характер, бо мультикультуралізм фіксує символічні межі і може завдяки цьому створювати різноманітні додаткові перепони навіть для тих, хто хоче асимілюватися. У кожній з країн Європи є осередки мусульман та пов’язані з ними стереотипи, що склалися протягом певного проміжку часу під впливом соціально-політичних трансформацій конфігурації характеристик простору, ідентичності, світогляду та економічних інтересів [2, c.1-3]. Тому імміграційна політика та проблеми інтеграції мігрантів та їх нащадків стали одним з ключових напрямків публічної політики та політичної риторики у країнах Європи, що приймають трудових мігрантів та політичних біженців з країн Близького Сходу. Пошуки стратегій за способів захисту прав людини, які відбувалися у Європі наприкінці минулого сторіччя, призвели до накопичення так званого «потенціалу толерантності» , який вважався у епоху модерну невичерпним. За показниками потенціалу толерантності у минулому сторіччі були лідерами такі країни, як Нідерланди, Данія та Швеція. Та вбивство політика Піма Фортейна а також режисера Т. Ван Гога у Нідерландах та «карикатурний скандал» у Данії (2006р.), полеміка навколо прийняття законів щодо заборони носіння хіджабу мусульманками у громадських місцях (Франція, Туреччина та Україна), вказали на нестійкість досягнутої рівноваги. Політичне розмежування стає значною перепоною для законодавчих ініціатив, спрямованих на регулювання присутності релігійних символів у громадських місцях. Цікаво, що саме «піонер європейських демократичних цінностей» Французька республіка ввела заборону на носіння хіджабу у державних навчальних закладах у 2004р. А згодом, у 2010р. було прийнято на законодавчому рівні (голосування у парламенті) заборону носити бурку та нікаб [3, c.41-42]. Подібна практика заборон призводить до зростання невдоволення не тільки у середовищі мусульман, бо сьогодні перед Європою постало загострене питання щодо визначення границь толерантності та про її сумісність з правами людини, забезпеченням соціальної захищеності та особистої безпеки своїх громадян. Відомо, що демократичні інститути ефективно функціонують на основі суспільної угоди, втіленої у Конституції, нормах права, інститутах та загальноприйнятих правилах поведінки громадян у публічному середовищі. Головною умовою такої суспільної угоди є взаємна довіра та взаємні обов’язки її учасників. Канадський вчений Ч. Тейлор зауважив що «вторгнення у суспільство нових членів, прибуття іммігрантів, зміна громадянського складу населення стають викликом демократії» , на який терміново потрібно знайти відповідь. Для деяких мігрантів «крос культурна» ідентичність стає свідомим вибором, формою адаптації до життя у новому культурному середовищі а інші всіляко намагаються відстоювати власну самобутність, сприяючи соціальній маргіналізаії [4, c.51]. Ця дихотомія стає тягарем для тих, хто виключений з системи соціальних зв’язків за межами своєї етнічної групи та шукає прості розв’язки моральних та життєвих проблем, пов’язаних з конфліктом цінностей. Мультикультурний ідеологічний імператив поступово став стратегією фрагментації, що сприяв розвитку настроїв соціального утриманства, а спроби консолідувати цим шляхом громадянську націю стали конструюванням розмитої ідентичності, яка слабо інтегрована до політичної та культурної традиції приймаючого суспільства, що свідчить про його кризу та неспроможність корелювати з цінностями епохи постмодерну.

Література:

1. Саид Э. В. Ориентализм. Западные концепции Востока / Пер. с англ. и комм. А.В. Говорунова с послесл. К.А. Крылова. - СПб.: Русский Мiръ, 2006. -637 с.

2. The Politics of Territorial Identity. Studies in European Regionalism / Edited by Stein Rokkan & Derek W. Urwin - SAGE Publications, 1982, - p. 1-17.

3. Мохова И.М. Ислам и проблема бурки во Франции / Азия и Африка сегодня– М.: РАН Институт востоковедения, Институт Африки- № 11(640) 2010 – С. 41- 48.

4. Малахов В. «Скромное обаяние расизма» и другие статьи. – М.: Модест Колеров и «Дом интеллектуальной книги», 2001. – 176 с.

Гудима Вадим

Національний університет «Києво-Могилянська академія»