Секція соціальної філософії та філософії політики

Авксентьєв Антон

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Неопатримоніалізм: на зламі «традицій» і «сучасності»

Актуальність проблематики неопатримоніалізму та неопатримоніальних режимів пов’язана з впливом неформальних інститутів, традицій, патронажно-клієнтарних стосунків на політичні процеси в більшості країн світу. Рівень цього впливу в деяких країнах «не-західного світу дозволяє аналізувати специфіку політичного режиму в категоріях неопатримоніалізму. Під нововведеним в 70-х роках ХХ сторіччя терміном «неопатримоніалізм» варто розуміти певну форму організації, в якій стосунки патримоніального типу співіснують з політико-адміністративною системою, що формально ґрунтується на раціонально-легальних засадах [4]. В 1968 році Гюнтер Рот фактично відкрив «друге дихання» концепту патримоніалізму, пропонуючи звернутися до третього виділеного Максом Вебером типу панування (після харизматичного та раціонально-бюрократичного) – традиційного, а саме, до його патримоніального різновиду. Рот виділив два типа патримоніалізму – «дореволюційний» (характерний для суто традиційних держав, де у підданих є віра в надприродність правителя) і режим «особистого правління» (притаманний деяким сучасним країнам). Автор зазначив, що багато з нинішніх держав не є державами в повному розумінні, і скоріше є приватними інструментами тих, хто в силах панувати. Складність процесу державотворення, конструювання єдиної політичної нації, політико-культурна гетерогенність – все це призводить до появи і укорінення режиму особистого правління. Цей режим намагається стабілізувати власне положення шляхом розбудови цілої мережі патримоніальних васалів на місцях, в результаті відтворюється традиційний патримоніальний тип володарювання, змішаний з суто формальними, декоративними сучасними демократичними інститутами [5]. К. Легг та Р. Лемаршан, розвиваючи теорію патримоніальних режимів особистого правління, дійшли висновку, що патримоніальний режим не можна ототожнювати з феодальним, а також варто виокремлювати дві його форми – традиційну та модернізовану. Г. Бієнен підкреслює стан «замкнутого кола» , в якому опинилися країни третього світу та «наздогоняючої модернізації» (держави з «низьким рівнем дієздатності» , за термінологією Ч. Тіллі): через слабкий державний фіскальний апарат крупні власники знаходять можливості оминути оподаткування, а бюджет наповнюється лише завдяки аграрному сектору та малим власникам, що не дозволяє державі завершити модернізацію і стати сильнішою [1].

Шляхи та варіанти взаємодії неформальних та формальних інститутів стають ключовою дослідницькою проблемою. Проте задля запобігання втрати поняттям своєї аналітичної цінності й специфіки, варто чітко сформулювати, що саме розуміти під неформальними інститутами. Одне з найкращих визначень належить дослідницькому тандему Гретхена Хелмке та Стівена Левітські: «Неформальные институты – это принятые в обществе, обычно неписанные правила, создающиеся, становящиеся известными, и насаждающиеся вне официально санкционированных каналов» [2, с. 118]. Від формальних інститутів вони відрізняються саме неофіційним характером, який, в свою чергу, може бути наслідком міжнародного неприйняття та осудження певних унікальних практик. Ключова особливість, яка надає саме інституціональний характер, це можливість певних санкцій в разі неприйнятного варіанту поведінки (санкцій у вигляді суспільного осудження, а не державного примусу). Тобто неформальні інститути – це не лише спільні цінності, але й спільні очікування певної поведінки. Взагалі, причин виникнення неформальних інститутів може бути декілька: по-перше, неефективність формальних інститутів, по-друге, вони можуть слугувати певним «запасним варіантом» в разі неможливості здіснення завдання в рамках офіційних практик, по-третє, неформальні інститути виникають для досягнення певної мети, яка осуджується суспільством і прийняття алгоритму досягнення на законодавчому рівні могло б негативно відобразитись на іміджі держави. Варто зазначити, що неформальні інститути виникають як «зверху-вниз» , так і децентралізовано. Хелмке і Левитські виділяють класифікацію неформальних інститутів за їх характером взаємодії з формальними; до типології відносяться 4 варіанти – додаткові, аккомадаційні (які суперечать духу, але не букві закону), конкурентні та неформальні інститути, що заміщають малоефективні офіційні [2].

Аналізом неопатримоніальних особливостей пострадянських режимів серед інших займається й провідний вітчизняний дослідник О. Фісун. Він виділив чотири спільні «неопатримоніальні» риси для усіх пострадянських країн: по-перше, партії, парламент, профспілки, громадські організації виконують роль певної «демократичної ширми» , яка реально контролюється владними колами та представляє інтереси частини неопатримоніальної бюрократії; по-друге, формується клас орієнтованих на отримання ренти «політичних підприємців» , котрі для вирішення своїх економічних задач використовують політичні можливості об’єднання влади та власності – олігархізації режиму; по-третє, державно-адміністративні ресурси (силова, фіскальна, судова функції держави) використовуються як приватні та з метою боротьби з економічними та політичними конкурентами; по-четверте, в структуруванні політико-економічного процесу ключову роль відіграє клієнтарно-патронажна мережа зв’язків та стосунків [3]. Таким чином, в пострадянських республіках вплив неформальних інститутів клієнтаризму, патронажу, корупції на політичний та суспільний процес дозволяє говорити про неопатримоніальний характер режиму, розгляд специфіки якого вбачається вкрай актуальним дослідницьким завданням.

Література:

1. Теобальд Р. Патримониализм // Прогнозис. – 2007, №2(10). – С. 166-176

2. Хелмке Г., Левитски С. Неформальные институты и сравнительная политика: основные направления исследований // Прогнозис. – 2007, №2(10). – С. 117-131

3. Фисун А. А. Демократия, неопатримониализм и глобальные трансформации: Монография. – Харьков: Константа, 2006. – 352 с.

4. Clapham С. Third World Politics. – Madison: University Press, 1985. – 456 p

5. Roth G. Personal Ruleship, Patrimonialism, and Empire Building in the New States // World Politics. – 1968. – Vol. 20. – No. 2. – P. 194-206

Архипова Виолетта

Национальный аэрокосмический университет им. Н.Е. Жуковского «Харьковский авиационный институт»