Мистецтво як виразник чуттєвої культури і самосвідомості людини

Унікальність сьогодення полягає в ускладненні суспільних відносин, зміні ідеалів та цінностей. Мистецтво на рівні інтуїції, фантазії, продуктивної уяви вловлює і висловлює «дух епохи», випереджаючи час, виявляє в художньо-образній формі нове світовідчуття. Адже воно є феноменом культури, в якому фіксується і концентровано виражається досвід освоєння дійсності людиною. «Мистецтво з самого початку з'являється як форма суспільної свідомості, а не як форма якої б то не було практики. Зрозуміло, що спосіб створення твору мистецтва, тобто освоєння дійсності за допомогою мистецтва, або через призму мистецтва, носить духовно-практичний характер» [1, 106]. Осягаючи прекрасне, людина виявляє об'єктивну міру речі, її сутність в предметно-чуттєвому образі лише тому, що вона сама її створює у своїй діяльності. Створений світ культури «запам'ятовує» в предметно-чуттєвому образі духовний зміст людства. Суспільно-історична людина в цьому сенсі постає немовби акумулятором всієї історії світової культури. Відношення між ідеалом і засобом його відображення лежить в основі естетичних суперечностей між прекрасним і потворним, піднесеним і низьким, трагічним і комічним. Мистецтво ж є художньо-образною формою вирішення естетичних суперечностей. У цьому і полягає його мета.

Проблема взаємовідношення естетичного ідеалу та цінностей людини і суспільства є ключовою в естетичній концепції вітчизняного філософа А.С.Канарського. Значний внесок український філософ зробив у розробку категоріального апарату естетики, у дослідження історичного розвитку мистецтва як діалектико-естетичного процесу в загальному контексті науково-теоретичного пізнання й культури. Він ґрунтовно проаналізував гносеологічні аспекти естетичного, природу й форми естетичної чуттєвості, ґенезу естетичної культури.

Естетика розглядається у А.С. Канарського як форма, метод і засіб пізнання дійсності. Визначаючи актуальність цієї проблеми філософ справедливо стверджував, що «логіка суспільно-історичного розвитку… з неминучістю призводить до необхідності глибокого осмислення шляхів і способів формування нової людини, багатства її потреб, її належної світоглядної орієнтації. Жодна з теорій, що прагнуть до дійсно наукового розуміння та узагальнення такого формування, не може не зачіпати питання наступності в розвитку людської культури, розуміння місця і значення всього попереднього матеріального і духовного досвіду людей в контексті здійснення сучасного життя людини» [1,3].

Канарський А.С. підкреслював, що інтерес до світу пролягає через естетичне його сприйняття; що історичний рух естетичного процесу пов’язаний з етапами становлення естетичних потреб людини. На думку філософа, через аналіз потреб, на основі яких формуються цілі людини, обґрунтовується можливість суспільного утвердження людини: «…естетична діяльність як універсально-практична, виробнича (а не просто духовна) форма людської небайдужості може вирости на основі мистецтва як на своєму фундаменті, на історично викристалізованому «еталоні» чуттєвого сприйняття людини…» [1 ,18].

Естетичне є виразником самосвідомості людини. Мистецтво постає як теорія чуттєвого самоствердження людини. У А. Канарського естетична теорія виходить за межі опозиції прекрасного і потворного, виявляючи протилежність естетичного і байдужого як вихідну позицію, та завершується моральною формою.

В естетичній концепції вітчизняного філософа спостерігається категорійна визначеність видової специфіки мистецтва, становлення його як соціального поля культури. Мистецтво визначається як історична форма самоздійснення людини, історично необхідна та історично обмежена. Естетичний досвід людини формотворить культуру. «Мистецтво є не просто форма думки; як форма суспільної свідомості, воно не може не бути певною формою ставлення людини до світу, отже, певним типом бачення, світосприймання та світостверження людей. Тому при всій різноманітності своїх функцій (пізнавальної, виховної, моральної і т.д.) мистецтво виявляє особливість, яка пов'язана з цілісністю його соціального функціонування, зі змістом його громадського призначення загалом. Зрозуміти цю особливість — значить зрозуміти не тільки своєрідність прекрасного або потворного, піднесеного або низького, на які воно спрямоване, але й своєрідність способу певного прийняття чи неприйняття їх людиною» (виділено нами) [1,53]. Вітчизняний філософ передбачає, що мистецька форма ствердження людини має стати багатством реально вираженої діяльності та самодіяльності людей. «Ми далекі від прогнозів про час остаточного перетворення мистецтва в універсальну здатність кожної людини, про повну реалізацію тих ідеалів, які воно болісно виробляло і закріплювало у своїх видах. На жаль, вимоги історичної моралі ще не стали внутрішнім надбанням усіх людей, і це не залежить від простого побажання людини. Формування універсальної чуттєвої культури передбачає виключно високу розвиненість продуктивності праці, ступінь усуспільнення засобів виробництва, рух духовності людини до її постійної творчої самореалізації» (виділено нами) [ 1, 185].

Отже, проблема духовного розвитку культури, пошуку нових ідеалів і цінностей в сучасному світі безпосередньо пов'язана з формуванням чуттєвої культури суспільної людини, що є надзвичайно актуальним, оскільки криза ХХ століття – криза самої людини в різних вимірах. Виразником цієї кризи є насамперед мистецтво: в сучасному мистецтві замість краси, досконалості, гармонії панує потворне, абстрактне. Звернення до творчості А.С.Канарського, де розкрито діалектику естетичного процесу, допоможе в пошуках шляхів подолання цієї кризи.

Література:

1. Канарський А.С. Диалектика эстетического процесса: Генезис чувственной культуры. – К.: Вища школа, 1982. – 192 с.

Терешкова Тетяна

Одеський національний університет ім.І.І.Мечникова