Мріяти вперед, мріяти назад

Мрія – функція свідомості, яка традиційно спрямована в майбутнє, проте ані самі приклади, ані граматика не заперечують інші варіанти: мовиться «мріяти про», тобто управління дієсловом припускає лише об’єкт, з яким відбувається дія. Розташування об’єкту своїх мрій в минулому часі – це історична реконструкція, або й історіографія.

Функція «мріяти» заангажована, як і більшість інших дій, можливостями зору, не зору фізіологічного, а культурного, ідеологічного, який ми називаємо погляд (світогляд, бачення ситуації, точка зору). По суті, вся система суспільних відношень та весь організм культури (в її найширшому розумінні) перебуває в сітці лінз, оптик, крізь які кожен індивід сприймає культуру та суспільство, а часто і природні явища. Ця вбудована в свідомість система оптик не може бути вирізаною із загального поняття культури, оскільки часто бачення культури (або, наприклад, суспільного розвитку), є і розумінням культури водночас, а відтак (для даного індивіда), і всією культурою.

Все спрямування культури, чи ідеї в тілі культури, або ідеології, є безперечно цим вищеназваним баченням, а часто і мрією. Телеологічне спрямування корелює із традиційним розумінням «мріяти в майбутнє». Міф про золотий вік, якщо він є культуроспрямовуючим, змушує до мрій назад. В цьому аспекті можна розглянути різні стратегії історіографії. Візьмемо, з огляду на об’єм даного тексту, дві фантазматичні концепції: марксистсько-ленінське розуміння історії в радянський період та реконструкція праукраїнства. Перша концепція – мрія вперед, оскільки телеологічна спрямованість комунізму постулюється ним самим, а весь історичний загал розуміється як процес, спрямований вперед. Звідти починаються формації, надбудовані одна над одною, із більшою якістю розвиненості, ідея про призначення історії, та очікування результату.

Пошук та реконструкція праукраїнства – мрія назад. Чільною ідеєю тут є мотив відродження. Варто лише прибрати слово і претензію на відродження, тоді вся програма стає чіткою – конструювання такої комфортної стратегії поведінки, історії та ідеології, яка б гармонічно вбудовувала українську культуру в гармонію всесвіту, продовжуючи її історію в бажаному напрямку, в даному конкретному – в минуле. Минуле нагороджується більшою мірою цінності та реальності. Минулому віддається пріоритет, а весь історичний процес тут є процесом деградації, із мотивами циклічності, оскільки ось саме зараз має повернутись до своїх коренів.

Такі короткі нариси дозволять оцінити спрямування мрій тої чи іншої концепції історії та культури, та іх фігуру – пряму лінію, спіраль, чи щось інше.

Білик Катерина

Варшавський університет

Барокова архітектура в необароковій поезії

Поезія необароко запозичила у течії, яку наслідувала, не тільки поетичні риси, а й архітектурні. Прикладом такого запозичення може слугувати творчість Є. Маланюка, українського поета першої половини ХХ ст.

У бароковій архітектурі для розширення простору використовуються дзеркала, фальшиві вікна і двері. Також на стінах малюють людей, які ніби знаходяться в цій кімнаті, або інші приміщення. Для більшого ефекту це робиться в реальний розмір.

Є. Маланюк, створюючи у своїй поезії власний світ, застосовує такі самі елементи. Він будує ілюзорний світ на реальній основі, але змінюючи реальні події. В його творах люди, які були мертві на час написання віршів, постають живими. Опис поведінки мертвих людей як живих відповідає фальшивим вікнам і дверям, оскільки він не містить під собою реального підгрунтя. Опис можливих подій як реальних відповідає зображенню на стінах людей в дійсний розмір, оскільки ці події (їх зображення) розгортаються на тлі справжньості, адекватної автору (на «стіні»). Опис поведінки ще живих людей, які діють у вигаданих подіях, відповідає дзеркалам, які відбивають реальність, розширюючи простір. Часто у дзеркало дивиться сам автор (він є живим, який, проте, діє у світі мертвих).

Серед поезій, в яких створюється ілюзорний світ, можна назвати такі, як «Побачення» [1, с. 138-144], «Балада про Василя Тютюнника» [3, с. 63-65], «Провесна» [2, с. 95-96]. В усіх цих творах автор розширює реальний оточуючий його простір, створюючи власний ілюзорний світ за допомогою ілюзорних архітектурних прийомів бароко.

Література:

1. Маланюк Є. Невичерпальність: Поезії, статті. – К.: Веселка, 2001. – 318 с.

2. Маланюк Є. Поезії. – К.: Укр. Письменник, 1992. -318 с.

3. Празька поетична школа: антологія. – Харків: Веста-Ранок, 2004. – 256 с.

Борщ Ольга

Мелітопольський державний педагогічний університет ім.Б.Хмельницького