Аксіологія життя в парадигмі екологічної етики

Цивілізаційний розвиток людства спричинив умови глобальної екологічної деградації. Природний світ, перебуваючи під репресивним антропогенним впливом, переживає період структурної руйнації власних елементів, що, безумовно, зачіпає й людську екзистенцію. За таких умов всі сфери суспільного життя потерпають від наслідків екологічних аномалій та намагаються виокремити й вирішити наявну ситуацію. Отож, актуальним є вчення екологічної етики, в межах якої систематизується концепція моральних взаємовідносин між людиною і природою на основі гармонійного співіснування двох просторових вимірів.

Екологічна етика як одне із центральних понять розглядає проблематику аксіології людського життя: ідеологічною базою для цього слугує антропоцентризм, що ставить владу людини у центр екологічної проблематики. Антропоцентризм визнає людину як центр і найвищу цінність усієї світобудови. Цей напрямок стверджує, що потреби й інтереси людини мають винятково важливе й пріоритетне значення, відповідно, можна використовувати навколишнє середовище за власними утилітарними потребами. Виправдовується споживацьке ставлення людини до природи, визначаючи його як таке, що стоїть в основі самоствердження людини, реалізації її амбіцій.

Антропоцентричні ідеї екологічної етики сприймають людину та її життя як найвищі категорії в ієрархії природного світу, наголошуючи на тому, що головним завданням нашого життя є осмислення свого статусу в якості верховної особи на Землі, яка має не лише керувати всіма складовими планети, але робити це із почуттям глибокої моральної відповідальності, тобто прирівнюючи себе до всіх істот, навіть найпростіших. Людина має співпереживати усьому живому світові, бо таким чином зможе наблизитись до принципу біоцентричної рівності. Ціннісна екзистенція людини визначається й її інтуїтивістсько-містичними властивостями, якими просякнута сфера підсвідомості. Представники екологічної етики переконані, що при заглибленні у своє внутрішнє єство так чи інакше осягається інтуїтивне переконання, що всі організми, які населяють екологічну сферу, є взаємопов’язаною (моністичним чином) цілісністю.

Найголовніша конструкція побудована на зв’язку «людина-природа», в межах екологічної етики, має будуватися на розумінні взаємозалежності обох сфер буття. Адже руйнування однієї екзистенції спричинить, у результаті, деградацію іншої. Людину, як свідому, а звідси, верховну істоту на планеті, слід розцінювати як відповідальну за всі суспільні й природні процеси, тому її життя має визначатися як пріоритетне. Зокрема, Х. Сколімовський зауважує: «Феноменологічна концепція людини (бути буттям - означає єднатися із ним) є тезою про можливість осягнення духовності на шляху еволюційного розвитку та облаштування оточуючого середовища згідно проекції власної свідомості» [2; с. 132]. Вчений твердить, що міркування на кшталт «людина є привілейованою істотою на фоні всієї природи» свідчать про внутрішню спроможність до такого самовизначення, а не про гостро виражений нарцисизм. Критиці слід піддати спосіб користування цими привілеями, який на сьогодні суперечить правилам моралі, про що можна пересвідчитись на прикладі простеження діяльності, котра спрямована проти створення належних умов для природного способу життя усіх живих істот. Х. Сколімовський наголошує, що бути центральною істотою в системі природних взаємовідносин - означає бути особою моральною, котра не лише визначає власну цінність, але й здатна інтелектуально пізнавати аксіологічні сторони оточуючих істот.

Одним із основних питань щодо самоствердження людини як відповідальної за природне середовище постає визначення та осягнення сенсу життя. Екологічна етика визначає векторний орієнтир людського сенсу життя в тому випадку, коли сама людина мінімалізує дисипацію власної енергії та не використовує її виключно на власну користь. Адже всі її енергетичні витрати мають підпорядковуватися фундаментальним всепланетарним інтересам та концентруватися тільки навколо них. Без сумніву, людські фундаментальні інтереси мають спрямовуватися на створення умов для максимальної реалізації гармонійної екзистенції життя, задля найефективнішого та оптимальнішого існування в природному середовищі. В цьому сенсі природа виступає як реальність, що безпосередньо впливає на інтегральний розвиток людини, сутність якої становить єдину і неподільну цілісність, складаючи своєрідний елемент природного середовища.

Отже, екологічна етика теоретично осмислює цінність людського життя на фоні його зв’язків із екологічним середовищем, у результаті чого формується певний образ людської особи та природного середовища, що її оточує, в якому вона живе й на основі якого створює для себе поняття сенсу власного життя, як і загалом його ціннісного критерію. В перспективі має відбутися перехід людської свідомості на вищий рівень світосприйняття, бо ж за протилежних умов загибель нашої планети практично неминуча. Такий прогресивний стрибок передбачатиме переоцінку не лише цінності всіх живих істот природного середовища, але й визнання беззаперечної ціннісної основи людської сутності, що самоідентифікуватиметься і співіснуватиме в гармонійному взаємозв’язку з усім світом природи.

Література:

1. Миркин Б.М. Популярный экологический словарь / Б. М. Миркин, Л. Г. Наумова. – Уфа : Китап, 1997. – 200 с.

2. May R. Miłosc і wola / R. May. – Warszawa, 1978. – 268 s.

Пашнєва Анна

Харківський гуманітарно-педагогічний інститут