Естетично-смислові засади та етичні імперативи науки крізь призму філософської рефлексії

Наука – складне, багатогранне, поліфонічне явище. Відповідно й процес розвитку наукового пізнання не монотонний, однобічний процес, а завжди нелінійний, такий що характеризується різнонаправленістю зміни форм наукового знання. «Наука – це форма духовної діяльності людей направлена на вироблення знань про природу, суспільство і про саме пізнання, ціль якої осягнення істини і відкриття об’єктивних законів… Наука – це й творча діяльність по отриманню нового знання…» [3 с. 22-23]. – пише В. П. Кохановський. Наукова творчість завжди в певній мірі зумовлена етичними імперативами, які регламентують діяльність дослідника, а також пов’язана з естетичними переживаннями, проблематику яких в філософсько-естетичній літературі, майже завжди відносять до сфери мистецтва. Естетичний зміст наукової творчості, чи будь-якої іншої діяльності людини, яка не пов’язана з мистецьким фронтом, не піддавався ґрунтовному аналізу. Варто погодитись із твердженням М. Волькенштейн, що поняття краси має досліджуватись в більш широкому, універсальному значенні..., «а предметом естетичного сприйняття виявляються і природа, і всі види людської діяльності – мистецтво, наука, техніка, спорт і сама поведінка людини – етика нерозривно пов’язана з естетикою» [1].

Гама сутнісних характеристик процесу пізнання велика та не однозначна. Знання будучи результатом пізнання, несе в собі відбиток як цього процесу, так і «свого» об’єкта, а також містить потенції різного характеру, в тому числі естетичні. Тобто знання постає як зафіксована інформація, яка з різною мірою достовірності і об’єктивності відображає властивості і закономірності предметів і явищ дійсності, утворюючи таким чином цілий комплекс, або як пише Волькенштейн «мінімальну програму – просту формулу» [1] для розуміння світу. Можна стверджувати, що формування такої «програми», або, іншими словами, зведення складного до мінімального є головний естетичний момент в науковому пізнанні. Нівелювання цього моменту зазвичай виправдовувалося становленням «чистої об’єктивності» наукової істини (хоча в колах сучасних науковців існують й інші тенденції). Слід відзначити, що наука в своїй динаміці розвитку критерієм істинності теорії та її краси використовувала розкриті реалії властивості матеріального світу. Та з часом естетично-смислова цінність теорії не одноразово трансформувалась самим розвитком науки. Зауважимо, що досить сильне і цілком усвідомлене естетичне почуття властиве творчості багатьох визначних учених.

Розглядаючи етичний бік зазначеної проблеми, варто зауважити про те, що це питання постає із повною актуальністю лише в кінці ХХ ст. Кульмінаційним оформленням науки вважається ХVІІ ст. та на той час вона розвивалась у вузьких колах, а відтак і зорієнтована була тільки на суб’єкт, тому й не носила загрозливого характеру для загалу. А в силу цього не було й необхідності в філософському розвідках та осмисленні будь якого наукового продукту. Коли ж наука увійшла в суспільне буття наповнюючи його сцієнтичним колоритом то викликала активний супротив мислителів нашої епохи. Саме тому актуалізується питання необхідності етичних настанов у постмодерністських рефлексіях, які особливого значення набирають у період трансформаційних часів. В цей час постає особливо помітним, те що головним предметом і ціллю філософії науки є не сама-по-собі наука, а людина, яка здійснює пізнавальну діяльність у формі науки [2].

Рефлексуючи над постмодерніськими етичними міркуваннями Киященко виокремлює поняття «етос трансдисциплінарності», який формувався супроводжуючи науку у всі її часи становлення. Доречним буде зауважити основні образи етосу, як цінності, в становленні науки: так в епоху класики (науки) домінуючою цінністю було усунення всього суб’єктивного, довільного,випадкового; проте вже у некласичній науці переважають такі цінності як контингентна згода, вступаючих у взаємодію методів, мов, стилів мислення, парадигм; натомість в постнекласичній (трансдисциплінарній) науці з’являється необхідність співвідношення внутрішньо-наукових цінностей із цілями та цінностями універсуму, одномірною є потреба для статусу природничих та гуманітарних знань [2]. Саме в постнекласичній науці актуалізуються етичні імперативи, які мають трансдисциплінарний характер. Науковець досліджуючи та творячи, в першу чергу мусить керуватися гуманістичними аксіомами враховуючи ціннісні потенції епохи, адже саме це передбачає «етос трансдисциплінарності».

Резюмуючи зазначимо, що естетично-смислові елементи займають особливе місце в становленні наукового знання, вказуючи нам на нові горизонти науки, та її специфіку. Тоді як етичні імперативи зорієнтовують наукову творчість до універсалізації та гуманізації.

Література:

1. Волькенштейн М. Красота науки [Електронний ресурс] / Волькенштейн М. // «Библиотека Мошкова». – 28 июля 1999 года. – Режим доступу: http://n-t.ru/tp/br/kn.htm

2. Киященко Л.П. Этос постнеклассической науки (к постановке проблемы) [Електронний ресурс] / Киященко Л.П. // Философия науки. Вып. 11: Этос науки на рубеже веков. М.: ИФ РАН, 2005. – Режим доступу до журн.: http://iph.ras.ru/page51702652.htm

3. Кохановский В.П. Философия и методология науки: Учебник для высших учебных заведений. – Ростов н/Д.: «Феникс», 1999. – 576с.

Ношин Ярослав

Національний університет «Києво-Могилянська Академія»