Екологічна раціональність в антрополгічному вимірі

Серед існуючих глобальних проблем на сьогодні найбільш обговорюваною в наукових колах є екологічні проблеми. Зміни, котрі відбулися в природі «або є безпосереднім наслідком людської діяльності, або спровоковані нею опосередковано» [1; с. 300.] Визнаючи антропогенний тиск на довкілля, науковці докладають зусиль щодо їх вирішення.

З огляду на широкомасштабність проблем, котрі існують в сучасному суспільстві, зокрема екологічних, та з урахуванням того, що вони не можуть бути вирішені у вузькому колі спеціалізації, тому варто розглянути ці проблеми на рівні філософської рефлексії та поглянути на перспективу вирішення вищезазначених проблем із позиції екологічної антропології.

На нашу думку, антропологія взагалі, котра вивчає людину та дійсність у їх взаємовідношенні, де людина займає принципове положення – положення спрямоване на пізнання світу, що відбиваючись від дійсності повертається у вигляді образу (знань) назад до свідомості, робить можливим осмислення однієї фундаментальної речі – погляд людини на саму себе опосередкований світом (дійсністю).

Річ у тім, що у сучасному суспільстві подібне бачення уявлення, відображення світу є викривленим, через втрату безпосереднього контакту людини зі світом, зокрема з природою. Чим більших успіхів людство досягає у своїй експансії щодо природи, у прогресі власних зусиль, чим більше людина створює штучного, тим більшою стає її дистанція з її природним лоном існування. Дедалі менше залишається природного, справжнього.

Кризові стани, поглиблюючись актуалізують проблему нівелювання цінностей екологічних систем.

Одним із шляхів до подолання такого аспекту розгортання подій є зміна відношення, стосунку людини щодо природи. Такою стратегією можна назвати екологічну антропологію. Вона представляє собою не зупинку розвитку людства як стверджують науковці у відомих негативістських концепціях (Ж. Еллюль), але переоцінку, переорієнтацію, зміну своєї діяльності щодо природи.

Наробивши достоту помилок, що людина і визнає, остання повинна переосмислити на ґрунтовному рівні стратегію власної діяльності. Це перехід на якісно новий рівень стосунків, виходячи із глибокого переосмислення існуючого. Свідомість полягає не лише в узагальненому, оціночному та цілеспрямованому відображенні дійсності, а у її активному перетворенні, у випереджальному мисленнєвому моделюванні дій, і, особливо, у передбаченні їх наслідків, у раціональному регулюванні та самоконтролі людської діяльності. Це має бути прогрес не лише для людини, але передусім для природи, яка, власне і уможливила, як саму людину так і її подальший розвиток.

Ідея ж екологічної антропології передбачає зміни на інтелектуальному, теоретичному рівні, адже усякій дії передує думка. Це, передусім, зміна типу раціональності, котрий ніби драговина, тримає людину з її старими уявленнями та забобонами на одному місці. З цим має бути покінчено. Новий тип раціональності (йдеться про синтез наукової та соціальної раціональності), покликаний забезпечити такий розвиток людства, який був би настільки раціональним, що не перешкоджав би, а ліпше, сприяв регенерації понівеченої природи.

Одним із типів сучасної раціональності є екологічна раціональність, котра як необхідність формується існуючим чином об’єктивної дійсності і може обґрунтовуватися усвідомленням складності діяльності та проблем, які мають екологічно визначений зміст. Тобто, примітивними засобами вже виявлені, усвідомлені проблеми вирішити неможливо. Їх вирішення вимагає складного комплексу дій, який неможливо спланувати, розробити та здійснити без розуму.

Матимемо надію, на те, що ідея А. Швейцера – «Зробити людей менш легковажними та морально більш сильними, спонукаючи їх мислити», – [2; с. 37] не лишиться лише словами, але і закликом до дій.

В українській філософії велику увагу в своїх працях формуванню та розвитку екологічної раціональності приділяли такі науковці як: М. Кисельов, В. Крисаченко, А. Матвійчук та ін.

Серед зарубіжних філософів, еколого–філософський підхід до формування, становлення та розвитку екологічної раціональності був притаманний таким філософам як: В. Гьосле, М. Гайдеггера, Г. Йонаса, І. В. Вернадського та ін.

Екологічна раціональність виникає та реалізується в процесі постановки та вирішення теоретичних і практичних проблем екологічного характеру.

Таким чином, в ієрархії системи цінностей, вважаємо за необхідне здійснити зміну пріоритетів, а саме: серед існуючих типів раціональності маємо надати пріоритет екологічній раціональності, котра сприятиме не лише глибокому осягненню сутності відношення «Людина – Природа», але і створенню необхідних передумов, котрі сприятимуть гармонізації відносин вищеназваної системи.

Література:

1. Кисельов М. М., Канак Ф. М. Національне буття серед екологічних реалій. – Київ: Тандем, 2000. – 320 с. – Бібліогр.: с. 308–318.

2. Швейцер А. Культура и этика. – М.: Прогресс, 1973. – 343 с.