Історична еволюція поглядів людини на культуру міста

Загально відомо, що кожна епоха породжує свій, особливий тип міста, метою написання роботи є спроба прослідкувати історичну еволюцію такого феномену, як культура міста, а також спроба дослідити зміну людських поглядів в межах цієї проблематики.

Історія дослідження міста налічує багато сторіч, і навряд ми зможемо мати дійсно достовірні знання про те, як і коли з’явилось перше місто на Землі, але завдячуючи науковим дослідженням, ми припускаємо, що це був Ієрихон (8400—7300 до н.е.).

Незважаючи на те, що історично перші міста з’явились, ще в Месопотамії (Урук, Аккад, Реховофир, Калах, Ур) , Єгипті (Мемфіса — Хікупта, Абу, Небіт, Інерті), Індії (Варанаси, Мохенджо–Даро та Хараппу), пальму першості в культурно творчому сенсі прийнято віддавати Греції, бо саме тут місто стає віссю розвитку культурної цивілізації. Грецьке місто було першим, що свідомо стало формувати культуру навколо себе і в собі. Греки перші протиставили себе світу варварському, світу без культури.

Народжується Поліс – як нова культурна форма організації життєдіяльності. Поліс єдине місце, де еллін (потім римлянин) відчував себе вільною людиною: він мав свої права і обов’язки, життя регулювалось законами і тим самим унеможливлювався хаос. «Поліс є насамперед спільнотою, якій притаманні сталість у поколіннях та ідентичність, що переважує сімейні рамки, і чиї члени почуваються солідарними більше за всі кровні зв’язки… кожен грек був пов’язаний зі своїм полісом настільки живою відданістю, що часто жертвував своїм власним часом заради управління ним або своїм життям заради його захисту і боявся вигнання більше за будь–яку іншу кару»[1].

Кардинально змінюється погляд середньовічної людини на місто. Змінюється світогляд, оточуючий світ не сакралізується тотально, навпаки, формується раціоналістичний тип мислення, що призводить до зміни традиційного уявлення про природу. Внаслідок цих змін природа починає десакралізуватись, а суспільство секуляризуватись.

Людина, яка живе в умовах цивілізації вже менше підпорядковується природнім ритмам, вона починає відноситись до природи як до об’єкту. Громадянин міста підпорядковується порядку, який створює сам. Міська свідомість стає носієм нового світосприйняття. Як зазначає О. Гуревич [2], «... саме в містах найбільшою мірою отримала розвиток людська особистість, конкретна середньовічна індивідуальність, яка відмінна від отієї цілісності органічною злитістю з суспільним середовищем».

В епоху Ренесансу місто відіграє роль центру розвитку. Міська культура набуває самостійного значення. О.Лосєв наголошує: « місто набуває у культурі такого значення, що стає не просто елементом традиційної культури, як це було в середні віки, а системою, що задає логіку розвитку всієї культури». [3]

В Новий час виникає новий образ міста – соціокультурні інститути розширюють свої функції та вплив на життя, мистецтво та література приймають інше забарвлення. Інтелектуальний рівень особистості змінив ставлення до матеріального і духовного. Акцентується увага на людській особистості в світському житті, ця тенденція набуває розвитку в романтизмі, з його ідеєю «унікальності» і неповторності суб’єкту. В наслідок того, що естетика починає поступово формуватись як наука, принципи краси інституалізуються і така «естетизація» дійсності й свідомості призводить до поціновування творців і діячів мистецтва. Ця епоха визначається своїм яскравим світським характером. Архітектура міста несе функціональне навантаження світського життя. Зміщується акценти з церковного життя на світське, відбувається подальший розвиток культури, зосередженої на людській особистості.

Історично склалось, що ми не можемо оминути розвиток культури міста в занепадаючу епоху Радянського Союзу. Впродовж майже століття культурологія міста по суті була законсервована і не мала жодного «слововиявлення», жодного статусу, задовольняючись тільки статусом додатку до політичної, соціально–економічної галузі дослідження і розвитку міста. Роль містобудівництва зводилась переважно до ілюстрації підтверджень, щодо «випередження планів будівництва» і «встановлення» в кожному місті пам’ятника «вождя пролетаріату» з перейменуванням вулиць «ідеологічно правильними» іменами.

І лише в 90–х роках, під впливом значних геополітичних зрушень і глобалізаційних процесів, місто починає розглядатись як складний соціокультурний організм, якій віддзеркалює соціальну, демографічну структуру соціуму і його духовність.

Як ми бачимо, кожен час утворює свій, особливий світогляд, вибудовує власний образ людини, системи моральних, естетичних та етичних цінностей. Встановлюється неповторний стиль взаємодії «людини – місто».

Місто – основна ознака цивілізації та основна рушійна сила культурного розвитку. Ще з античності місто виступало в ролі своєрідної квінтесенції культурного світу історичної епохи, цю функцію воно виконує і досі, виступаючи дзеркалом культурного життя.

Література:

1. Європейський словник філософії: Лексикон неперекладностей. Пер. з фр. – том 1. – К.:ДУХ І ЛІТЕРА, 2011. – 576 с.

2. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры (http://svr–lit.niv.ru/svr–lit/gurevich/index.htm)

3. Лосев А. Эстетика Возрождения (http://www.psylib.ukrweb.net/books/lose010/index.htm)

Філіппова Тетяна

Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди