Традиція дослідження творчості Дельоза та Гваттарі у Франції кінця XX – початку XXI ст.: історико–філософський аспект

Перші доробки коментаторів до «Капіталізму та шизофренії» у Франції почали з'являтись ще до 1995 року. Їх автори переважно належали до першого кола учнів та послідовників, що мали прецеденти актів взаємодії з Дельозом та\чи Гваттарі, або відвідували курси в Парижі–8. Ці перші публікації, за винятком хіба праць Еріка Альє (Eric Alliez), концентрували увагу здебільшого на імені Дельоза, уникаючи посилань на Гваттарі.

Першим амбіційним проектом аналізу всього доробку Дельоза став опус Жан–Кле Мартана, котрий ніколи не слухав курсів Дельоза, проте з молодих років читав його праці, поки в 1988 році не вирішив присвятити останнім своє дослідження [1]. Через відстань та стан здоров'я Дельоза, їх спілкування мало епістолярний характер, поки, зрештою, в квітні 1989 року філософ не запросив Мартана до себе, з чого народилася цікава дружба. Один з листів, котрий дослідник подав у якості передмови до своєї книжки, свідчить про високу оцінку Дельозом розуміння Мартана важливості креативності в філософії та концепту множинності (multiplicité) [1; p. 7].

Ще одним дослідником та послідовником творчості Дельоза був Арно Віллані (Arnaud Villani), котрий займався класичними мовами та філософією, а з 1972 року почав активно цікавитися сучасними тенденціями думки. Його перші статті про Дельоза датуються 80–ми роками, проте найбільш показовим став есей 1999 року, де відтворюється метод пізнього письма з метою його порівняння з виокремленим в 1980–х. Важливо відзначити виняткову реакцію Дельоза на підхід самого Віллані: «Потребує уточнення манера Вашої абстракції від Фелікса на перших сторінках. Ваша точка зору справедлива, що можна розглядати мене без Фелікса. І хоча «Анти–Едип» та «Тисяча плато» є так само його, як і моїми, можливі дві точки зору. Проте необхідність, з якою ви пов'язуєте мене, це характеристика вашого задуму лише, і ажніяк не другорядності чи випадковості Фелікса» [2; p. 125–126].

Естафету дельозо–гваттаризму підхопило нове покоління, зокрема група молодих філософів з Вищої нормальної школи на вулиці Ульм, котрі вгледіли необхідність зміни перспективи розгляду «Капіталізму та шизофренії» з огляду на нові цілі епохи. Ця група досі бере участь в роботі Міжнародного центру вивчення сучасної французької філософії у Вищій школі, очолюваного Фредеріком Вормсом (Frédéric Worms). Осердя її складали на початку 90–х Елі Дюранг (Elie During), Томас Бенатуй (Thomas Bénatouil), Девід Рабуан (David Rabouin), Патріс Манігліє (Patrice Maniglier), кожен з яких пройшов свій шлях до філософії Дельоза, поєднані спільним досвідом навчання у Вищій школі.

Наближеними до цієї компанії були Анне Совагнарг (Anne Sauvagnargues), котра стала першою здобувачкою академічного статусу будучи спеціалістом з дельозо–гваттаризму, та її учень – Гійом Сібертан–Бланк (Guillaume Sibertine–Blanc). Аж до 2005 року вони активно брали участь у «Лекціях з «Тисячі плато» Дельоза та Гваттарі» в межах робочої групи «Дельоз, Спіноза та соціальні науки» Центру вивчення риторики, філософії та історії ідей (Centre d’études en rhétorique, philosophie et histiore des idées). Саме за їхньою методикою «виявлення» працювала група, намагаючись звернутись до джерел, котрі використовували автори, знайти зв'язки, відхилення, відслідкувати процес породження нових концептів, враховуючи при цьому історичний контекст написання (зв'язок інтелектуальної напруги та матеріальної стратиграфії ідей) з виключно прагматичноню метою. Такий підхід мав наслідком значне пожвавлення у вивченні Дельоза та Гваттарі, зокрема їх способів використання історії філософії.

Серед дослідників покоління передання варто відзначити також Манолу Антоніолі (Manola Antonioli), котрий у свої праці 2004 року «Геофілософія Дельоза та Гваттарі» [3] особливо наголошував на актуальності концептів філософів в контексті аналізу соціальних процесів, вдало зауваживши, що вони не намагаються знищити історію, а лише форму історичної телеології, замінивши її багатоманіттям просторових логік, разом з тим наблизивши філософію до географії.

Також варто згадати тексти, що намагалися дистаціюватися від політичних візій Дельоза та Гваттарі, наголошуючи на втраті актуальності радикалізму думки 1960–1970–х років. Однією з таких ревізіоністських праць стала «Дельоз та проблема демократії» Філіпа Манга (Philippe Mengue), одного з вихованців Дельоза та перших коментаторів його праць.Суть його претензії, крім власне неактуальності, полягає в тому, що Дельоз водночас захищаючи теорію множинності, виступає проти демократії, котра захищає плюралізм, адже «лише меншість\зграя є креативною. Немає майбутнього більшості\маси...належний до більшості\маси є перепоною, спадом становлення, тоді як становлення не може бути блоковане мажоритарним\масою» [4; p.104].

Крім того, Дельоз та Гваттарі справили значний вплив на творчість Ізабель Стенгерс, П'єра Леві (Pierre Lévy), Бруно Латура (Bruno Latour), Бернарда Штіглера (Bernard Stiegler). А з 2005 року можна констатувати міждисциплінарне пожвавлення популярності концептів філософів, про що свідчить, для прикладу, величезне тематичне різноманіття на заході з вшанування 10–річчя пам'яті Дельоза проведеного Центром Бобургу (Le Centre Beaubourg).

Література:

1. Martin J.–C. Variations. La philosophie de Gilles Deleuze / Jean–Clet Martin. – Paris : Payot, 1993. – 363 p.

2. Villani А. La Guêpe et l'Orchidée / Arnaud Villani. – Paris : Belin, 1999. – 144 р.

3. Antonioli M. Géophilosophie de Deleuze et Guattari / Manola Antonioli. – Paris : L'Harmattan, 2004. – 272 p.

4. Deleuze G. Capitalisme et Schizophrenie : en 2 tomes / G. Deleuze, F. Guattari. – Paris : Les Editions De Minuit, 1972–1980. – tome 1: L'Anti–Oedipe. – 1972. – 470 р.