Проблема містичного єднання у філософії й. Екхарта

Й. Екхарт відкрив нову унікальну сторінку у філософії Середньовіччя. Виходячи з ключової проблеми християнської містики – пізнання Бога, він занурюється як антропологічних так і онтологічних питань. Специфічним чином Майстер Екхарт розуміє єднання людської душі з Богом, водночас при цьому уникаючи пантеїзму.

Містична філософія говорить про можливість пізнання Бога шляхом долучення до трансцендентності. У даному аспекті доцільно говорити про єднання з Абсолютом, однак Майстер Екхарт тлумачить цю проблему дещо по-іншому. Він звертає увагу на творчий характер процесу пізнання, який постає вічним Богонародженням у людській душі та, безперечно, виникає зі свободи.

У звичайному житті людська душа не вільна. “Споглядання” звільняє її першоєство, людина усвідомлює свою першопочаткову сутність. Пізнання приводить людину до стану відчуженості, під час якого душу не бентежить матеріальний світ. Душа стає абсолютно чистою і цнотливою, готовою впустити до себе Бога: “свобода – у тому, щоб ми були такими, що не зв’язують себе ні з чим, щоб ми були такими ж вільними, чистими і бездомішковими, якими ми були, коли ми вперше виникли і коли ми були визволені у Святому Дусі” [2, с. 116]. Відчуженість поміщає речі на ті місця, де вони раніше перебували, тобто повертає їх до своїх початків. Коли у душі людини “поселяється” Бог, останній розкриє для неї її прообраз, вона побачить себе по-іншому, а саме як Царство Боже.

У даному аспекті варто зазначити цінність та важливість єднання у Богопізнанні. Мається на увазі те, про що навчає Біблія, а саме - спасіння може прийти лише до тих, хто прагне єдності з Богом. Єдність означає тотожність, однак, коли ми говоримо про людину та Бога в контексті християнської філософії, тотожність обох і поглинання одного суб’єкта іншим виключена. Майстер Екхарт у жодному разі не виступає за рамки християнства, не переходить у площину пантеїзму. Людина спрямовує до Бога потужний промінь любові, всю себе. Для неї – Бог Єдиний. І в той момент, коли людина доторкається до Бога (як втілення максимальної абсолютної Єдності), вона сама долучається до Єдиного. Таким чином, тотожність, якою визначається Єдине стосується кожного з суб’єктів: Бог тотожний у Собі, а людина – у собі. Тому у сфері Божественного відбувається містичне розгортання сутності, коли людина оволодіває повнотою буття і самостверджується як неповторна особистість. Саме такий кульмінаційний стан самовдосконалення особистості і виражає її призначення та сутність.

Долучення до Єдиного свідчить про само тотожність і неповторність особистості, її свободу та причетність до трансцендентного. В цьому і полягає призначення чистої смиренної християнської душі: “людині дано стати єдиною з Христом і все ж залишатися відмінною від Нього: у тій мірі, у якій вона поєднана, і в тій мірі, у якій, не дивлячись на відмінність, усвідомлює себе як Єдине” [1].

Стан такої відчуженості аж ніяк не можна назвати пантеїстичним. Більше того, варто звернути увагу на два наступні моменти. По-перше, створення душі за подобою Бога не означає те, що вона прагне стати самим Богом (це неможливо хоча б тому, що Бог – єдиний та неподільний); а по-друге – прагнення душі до єднання з Богом, схоже з єднанням Отця, Сина і Святого Духа у Трійці – у цьому єднанні індивідуальний Лик зберігається: “душа ненавидить подобу і не любить подобу так би мовити в ній і заради неї; а любить вона її заради Єдиного, яке приховується в ній і яке є істинний Отець, без начала начало” [3]. Навпаки, у цій єдності душа може розкрити свою сутність у її первинному, істинному вигляді.

Християнство наголошує: Бог – це любов. Людина повинна жити від початку до кінця з Богом: у Богові і для Бога – це єдиний її шлях до досягнення Істини. Майстер Екхарт говорить про неймовірну силу любові, ототожнюючи її зі смертельною. Мається на увазі, що для остаточного приготування своєї душі для Бога, людина помирає, однак ця смерть не засвідчує відділення душі від тіла (як, фактично, визначається явище смерті), вона переходить на інший рівень існування. Відчужуючись від світу, людина відмовляється від того життя, яким вона досі жила. Любов може притягувати людину до джерела блага, яким являється Єдине, Бог. У такому разі, вона теж приводить до смерті, однак до такої, коли людина помирає в Богові, тобто до смерті, яка оживляє, воскрешає, пробуджує для життя Вищого в собі. Така любов є вираженням максимальної свободи, а отже і запорукою досягнення Істини.

Таким чином, Майстер Екхарт аналізує у своїй містиці проблему пізнання, яка торкається й інших одвічних філософських питань щодо Єдиного, свободи, творчості, любові тощо. Внаслідок переходу на один щабель з Абсолютом шляхом специфічного єднання з Ним, людина усвідомлює свою індивідуальність, своє особистісне призначення. Тобто, вище пізнання постає дійсним життям – це духовне життя у Богові, бо саме у пізнанні людина і Бог – єдині.

Література:

1. Сузо Г. Книжка об истине

[електронне джерело]:http://psylib.org.ua/books/suzog01/index.htm

2. Экхарт Мейстер. Духовные проповеди и рассуждения. [предисл., коммент. Р.Светлова]. Спб: Амфора, 2008. – 255 с..

3. Экхарт Мейстер. Об отрешенности. СПб: Университетская книга, 2001.-432 с. [електронне джерело]: http:/anthropology.rchgi.spb.ru/ekhart/ekhart_i1.htm

Терехова Любов

Київський національний університет імені Тараса Шевченка