Християнський діалог як методологія читання текстів

Можливість стати особистістю, справді, надається людині протягом усього життя, але тільки шляхом проходження горнила навчання шляхом діалогу як інтерпретації текстів (в найширшому розумінні, створення власної Бібліотеки як впорядкування хаосу у відповідності до Слова). Зазираючи за граматику слів в контекст, до самісінького ядра, але ні в якому разі не до значень, які конструюються людьми. Такі значення - без відсилання до смислу є суто формальні, ними можна виміряти лише штучний світ; а їх подальше уточнення, взагалі, являє собою пустопорожню «дурну нескінечність»: «як у Сосюра, означник та означуване єднаються умовно, в рамках конвенції даної мови…насправді між ними прірва» [1, с.264]. Наше ж завдання впритул підійти до священного моменту, не володіння, а вслуховування в тишу мовчання, що відтіняє наше життя, і являє смисл. Саме мовчання вносить розрив між словарним значенням і дійсним смислом слова. В зв’язку з цим, потрактовуючи християнську модель діалогу, нам варто звернутись до призми розуміння християнської традиції діалогізування як певної методології читання, розробленої О.Лосєвим. В осмисленій ним символічній реальності як раз і наявний той генетичний зв'язок, та енергійна взаємодія особистісних планів – внутрішньо-заданого та зовнішньо-історичного, системно-понятійного й символічно-міфологічного. Така взаємодія і формує передумову саморозуміння через богопізнання, схоплюючи єдине джерело в багатоманітності проявів. «Основа ж єдності в множинності може лежати не в множинності як такій, а тільки в деякій єдності до множинності, котра не спрощує множинність, а здійснює її» [2,с.217]. Бог і є цією триєдиною єдністю, динамічно іпостасною трансценденцією, безкінечністю актуально кінцевого. Свободна реалізація стосунків з Богом створює прецедент двоосмислення (притча, троп, метафора) у ранніх християн, самосповідання (Августин, Абеляр) та духовно-інтелектуальне самостояння «я» (Діонісій Ареопагіт, Йоган Екхарт, Ніколай Кузанський). Але дійсно в перші століття розповсюдження Слова, коли тільки відбувається проявлення Іншого в слові, діалог смислів Божественного Одкровення і людського осягнення, вже викристалізовує нову оптику філософування. Тут «людське слово слугує лише прикладом, лише відправною точкою для теологічної проблеми Слова» [3, с.20]. Так, для Філона Александрійського, в межах іудейської традиції, Слово є з‘вязуючою ланкою між Богом і людиною, це Слово Бога і про Бога, яке може бути почуте через екстаз, або через Божествене Одкровення. Проте в християнстві, Ісус Христос – Син Божий і Сам Бог інтерпретується, як такий, що приніс людям Одкровення і сам був цим Одкровенням Власного Імені. Тому не випадково у сучасних історико-філософських розвідках особливу вагомість набувають ті філософські системи минулого, які найдетальніше промислюючи розробляють концепцію Абсолюту як Особистості, яка довгий час залишалась поза увагою вітчизняних дослідників. Бо саме на таких засадах онтологічного монізму можна говорити про антропологічну істинність діалогізму виховання. Основним проривом християнства в цьому питанні було як раз подолання старозаповітного апофатизму, що заперечував образ Бога, та зняття античної субординації-еманації в природі Єдиного, на зміну яким приходить визнання явленості «образу сутності Отця в Сині», який до того ж узяв на себе природу людини. В християнстві, навіть «Ім`я Іісус має зовсім інше значення, аніж старозаповітні імена Бога. Там вони були для людини, але не належали їй; мали основу в Божестві, але не належали Богу… І’мя Боголюдини є і’мя Боже і водночас і’мя Людини…і’мя стало близьким, доступним і не віддільним онтологічною прірвою, між Творцем та творінням» [4, с.453]. Так в християнській традиції стає можливим обожнення-долучення людини, але не субстанційно (як в неоплатонізмі), а енергійно, лише по благодаті. У Богооткровенному діалозі, Бог парадоксальним чином відкривається як недосяжна Першосутність, що водночас іманентна світу, не перестаючи при цьому бути трансцендентною. Зрештою, завдяки іменуванню як містичному доланню меж в діалозі проявляються усі основні форми вираження сутності (матеріальна, ідеальна, символічна). Діалог-іменування, це і міст, і межа осягнення, що не визначає річ цілковито, а лише вказує на те, що іменує (О.Ф.Лосєв). Сприйняття всього сущого як таїни сповненої сокровенного - умова вічного пошуку для більш чіткого вираження смислу. «Як знаки дорожнього руху не вказують один на одного, але кожний вказує на дорогу або на ті чи інші її компоненти та особливості…Якщо я приберу дорогу, то знаки втратять своє значення, оскільки не буде того, до чого вони відносяться…саме зі значенням пов’язане наша орієнтація, воно дзеркало нашого схоплення,розуміння та пояснення» [5, с.93, 95].

Література:

1. Тахо-Годи А.А., Тахо-Годи Е.А., Троицкий В.П. А.Ф. Лосев – философ и писатель: К 110 со дня рождения / А.А. Тахо-Годи, Е.А. Тахо-Годи, В.П. Троицкий [Отв. ред. А.А. Тахо-Годи]. – М.: Наука, 2003. – 396 с.

2. Корет Эмерих Основы метафизики / Эмерих Корет [пер. с нем. В. Терлецкого]. – Киев: Тандем, 1998. – 248 с.

3.Библер В.С. Мышление как творчество. (Введение в логику мысленного диалога) / В.С. Библер – М., Политиздат, 1975. – 399 с.

4. Лёскин Д.Ю. Метафизика слова и имени в русской религиозно-философской мысли / Д.Ю.Лёскин [Вступ. ст. еп. Венского и Австрийского Илариона (Алфеева)]. – СПб.: «Изд-во Олега Абышко», 2008. – 576 с. – (серия «Библеотека христианской мысли.Исследования»).

5. Юнгер Ф.Г. Язык и мышление / Ф.Г. Юнгер [пер. с нем. К.В. Лощевского]. – СПб.: «Наука», 2005. – 300с.

Литинский Сергей

Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина