Час як життя душі

Оскільки жодна сфера життя, природи і людської діяльності не обходиться без взаємодії з реальністю часу, то не дивно, що час великою мірою визначав і продовжує визначати смислове поле людського світосприйняття. Кожна епоха у філософській та науковій традиції має деякі спільні підходи до аналізу проблеми часу та привносить свою новизну, яка в свою чергу спонукає послідовників до нових переосмислень. Плотін окрім того, що узагальнив філософські ідеї своєї епохи на тему часу, здійснив величезний вплив на неоплатоніків, грецьких і латинських отців церкви.

Поштовхом до створення власної теорії в області проблеми часу для Плотіна стала концепція часу Арістотеля. Плотін звинувачує Арістотеля в тому, що той не зміг дати чітку дефініцію часу, через що і не зміг наблизитися до осягнення його сутності. Арістотель визначає час як «число движения по отношению к предыдущему и последу­щему» [1; с. 149], що на думку Плотіна не говорить про значення часу самого по собі. Перш за все Плотін критикує у Арістотеля те, що той розглядав час через проблему його виміру. Він також виступає проти пов’язування часу з душею, так як вважає, що час за своєю величиною залишатиметься таким, яким він є, незалежно від того вимірює його хтось, чи ні. У Арістотеля індивідуальна душа наділена конститутивною силою по відношенню до часу, оскільки лише їй під силу вести його лік. Плотін ж притримується думки, що душа як вимірююча інстанція не має такого важливого значення для конституювання часу, так як «время вовсе не должно происходить от Души; оно существует, как измеримая величина, независимо от того, измеряет ли его кто–нибудь или нет»[3].

Допомогу для визначення сутності поняття часу Плотін знаходить в думках Платона. Прообразом і архетипом часу являється вічність, яку Плотін ґрунтовно аналізує. «Время для нас — проблема, проблема жгучая и настоятельная и, возможно, во всей метафизике самая жизненно актуальная, вечность же — игра и докучливая мечта» [4]. Для Плотіна вічність це перш за все умоосяжне буття, незмінне і нерухоме. Вічність завжди самототожна, це завершене ціле, що не ділиться на частини, абсолютно самодостатнє. Вічність – це життя, сповнене спокою, незмінності, рівності і нескінченності, і час повинен бути відображенням вічності. Тільки у вічності речі самототожні, а час, її жалюгідний наслідувач, біжить із минулого, зазіхає на майбутнє, бентежить нашу душу. Основою і центром для вічності є єдине.

Власне сутність часу Плотін, як і Платон намагається осягнути через метафізичну історію появи часу. До своєї появи в світі буття, час перебував у лоні сущого. Внутрішня природа часу була сповнена нестримної активності, тому прагнула до самостійного існування. Ця діяльнісна природа почала свій рух, а разом з нею почав рухатися і час, який став відображенням вічності. Світова душа створила цей світ за образом надчуттєвого світу, рух у цьому світі був схожим на рух ноуменального світу, вона уподібнилась часу, який замінив вічність. Таким чином, Плотіну по–своєму вдалося визначити час: «Время есть жизнь души в некотором движении, а именно в пере­ходе из одного состояния в другое» [3].

Як і Платон, Плотін вважає, що час виник разом з космосом, а точніше душа породила його одночасно з космосом. Рух світу здійснюється в душі, саме душа є найкращим місцем для цього руху. Для Плотіна час являється продуктом споглядання, який нерозривно пов’язаний з Душею. Час – в душі, в світовій душі, яка включає в себе кожну індивідуальну душу. Час, що вкорінений в душі є тривалістю світової душі, тому не являється суб’єктивним.

Плотін постійно намагається наголосити на різниці між часом і вічністю. Виникнення часу нерозривно пов’язане з деяким відпаданням душі від умоосяжного буття, повязаного з її неспокійною, діяльнісно–активною внутрішньою природою. Відбиток цієї розосередженості душі безумовно відобразився на часі. Не дивлячись на те, що Плотін визначаючи природу часу, робить крок назад від Арістотеля до Платона, все ж таки він і випереджає Платона, пов’язуючи час з життям світової душі. Саме Плотін був першим в античній філософській традиції, хто осмислив вічність як Бога. «Плотин первый, кто сформулировал не темпоральное, а онтологическое понятие вечности. Вечность – это полнота бытия» [2, с. 120].

Література:

1. Аристотель. Сочинения в четырех томах, М., «Мысль» 1981, Т.3.

2. Бородай Т.Ю. О вечности мира // Антропология культуры. М., 2002.

3. Плотин. Эннеады, [Електронний ресурс] / К.: «УЦИММ–ПРЕСС», 1995–1996; К.: PSYLIB, 2003. – Режим доступу: http://psylib.org.ua/books/ploti 01/txt25. htm

4. Борхес. История вечности , [Електронний ресурс] / Сочинения, т.1, М., Полярис, 1997, сс.173–243.

Духович Василь

Прикарпатський національний університет імені В. Стефаника