Секція історії філософії

Бурковський Максим

Харківська державна академія культури

Міфологічний континуум новочасної доби (б. Де фонтенель)

Важко погодитися з деякими дослідниками, що в добу Нового часу не було створено нічого нового в потрактуванні проблем міфу. Так, якщо звернутися до вельми розмаїтої палітри європейських міфологічних досліджень XVII – XVIII cт., неодмінно постають численні вчення, в кожному з яких той чи інший дослідник, «бачачи міф своїми очима», здійснює власне теоретичне дослідження цього феномену. Тому автор дотримується точки зору, що теорії міфотворчості XVII – XVIII ст. являють собою своєрідну (і невід’ємну) частину міфології як науки, історія якої сягає глибин античності і триває донині.

Почасти, негативні твердження стосовно міфологічних концепцій, що склалися у сфері гуманітарного знання саме в XVII – XVIII ст., обумовлені браком фундаментальних досліджень у цій сфері. Автор не пригадує, щоб останнім часом хоч одне вчення про міф в контексті новочасної доби, коли феномен міфічного був концептуально осмислений цілою плеядою дійсно великих умів Європи: К.–Ф. де Вольнеєм, У. Джонсом, Б. де Фонтенелем, Д. Юмом, А. Беньє, К. О. Мюллером, Г. Ф. Кройцером та ін., було обґрунтоване й видане у вигляді ґрунтовної книги.

Слід зазначити, що такі філософи–раціоналісти як Б. де Фонтенель, П. Бейль, Вольтер, Д. Юм схилялися думки, що міф – це щось дикунське, нерозумне, своєрідний історичний пам’ятник жалюгідним спробам первісних людей пояснити світ. Так, більшість просвітників мали спільне бачення, жодним чином ніяк не шануючи міф. Головним пунктом у їх роботах ставала критика.

Отже, маємо загальну картину спільного ставлення новочасних мислителів–просвітників в дослідженні проблем, пов’язаних із міфологією. Однак автор не ставить перед собою глобальну задачу – аналіз усього міфологічного поля Нового часу, неймовірно широкого й неоднозначного, тим більше в тезах на наукову конференцію, вважаючи, що над темою треба серйозно працювати. Натомість, автор обмежується вченням Бернара ле Бов’є де Фонтенеля (1657–1757), у доробку якого новочасні уявлення стосовно ґенези міфологічних уявлень у людській свідомості відобразились, мабуть, повною мірою.

Так, післядекартівський просвітницький раціоналізм XVIII ст. був украй прямолінійним, виходячи з позиції: «Все, що не може бути обгрунтованим за допомогою абсолютно зрозумілих, самоочевидних принципів, підлягає сумніву» [2, c. 155].

Саме на базі такої світоглядної позиції Фонтенель розробив власну концепцію міфотворчості, «осердям» якої стало питання ґенези міфологічних уявлень у людській свідомості. Осмисленню цієї проблеми була присвячена праця мислителя «Про походження міфів» (1724).

Тон дослідження добре ілюструє речення, яким розпочинається книга: «У дитинстві нас настільки ґрунтовно привчають до грецьких міфів... Але як тільки ми відійдемо від звичного погляду на речі, як же не жахнутися тому, що історія цілого народу являє собою лише сукупність химер, безглуздостей і фантазій» [3, c. 163].

Раціонально–історичні погляди Б. де Фонтенеля базувалися на постулатах про визначну роль фактора культурно–історичного розвитку суспільства в ґенезі й розвиткові міфологічних уявлень. Саме Фонтенель уперше ввів парадигму дикуна–філософа, який неодмінно наявний на міфологічній стадії розвитку історії, характерній для всіх народів без виключень. «У ці грубі часи – зазначав він – існувала навіть своєрідна філософія, і вона дуже сприяла народженню міфів. Люди, дещо обдарованіші, ніж інші … прагнули віднайти причину речей … Авжеж, це своєрідний філософ, але, можливо, він був Декартом свого віку» [3, c. 190].

Слід уточнити, що міфи, за Фонтенелем, не просто химери чи забобони. Радше перебільшення, результат, так би мовити, «хворої уяви» первісних людей. Саме такі люди, будучи «без вини винуватими», породили міфи. В їхніх головах укорінилися міфологічні уявлення й адекватне їм світобачення. «Люди ці були невігласами і тому вбачали в природі багато чудес. Про речі, що вразили уяву, вони … оповідають із перебільшенням» [3, c. 193].

Отже, просвітник Фонтенель убачав у міфах сукупність химер, нісенітниці й фантазії. Однак він не відкидав міф, намагаючись осягнути його природу. Вочевидь, він наблизився до цього, підкреслюючи, що ідеї сили і влади в міфах – провідні. Це, на його думку, тільки й міг засвоїти розум тодішньої людини, безсилої, порівняно із всемогутньою Природою; людини, яка жила в обстановці грубості, невігластва, несправедливості, зла й насилля. Тому, фантазуючи й намагаючись відірватися від повсякденного убогого, смутного та грубого буття, люди гіпертрофовано уявляли собі те, чого їм не вистачало, чого прагнули у своїх фантазіях – могутніх богів.

Автор переконаний, що доробок учених XVII – XVIII ст. про міф (одне з яких стисло висвітлене в тезах) потребують детальнішого дослідження й аналізу, зокрема для з’ясування ролі такої специфічної діяльності людської свідомості, як міфотворчість в історії духовної культури людства; для зняття ярликів та застарілих установок у ставленні до концепцій міфу в епоху Нового часу.

Література:

1. Большаков В. П., Завершинский К. Ф. Своеобразие культуры Нового времени в её развитии от Ренессанса до наших дней: учебное пособие / В. П. Большаков, К. Ф. Завершинский. – Великий Новгород: НовГУ им. Ярослава Мудрого, 2000. – 144 с.

2. Найдыш В. М. Мифология: учебное пособие / В. М. Найдыш. – М.: КНОРУС, 2010. – 432 с.

3. Фонтенель Б. Рассуждения о религии, природе и разуме / Б. Фонтенель. – М.: Мысль, 1979. – 300 с.

4. Feldman B., Richardson R. D. The rise of modern mythology, 1680 – 1860 / B. Feldman, R. D. Richardson. – Bloomington and Indianapolis: Indiana University Press, 2000. – 564 p.

Дронь Соломія

Київський національний університет імені Тараса Шевченка