Істина третього роду: онтологія поетичного слова за густавом шпетом

Дослідження слова у його поетичній «іпостасі» є однією із провідних тем у філософському доробку Густава Шпета. Це й не дивно, адже такий підхід надавав Шпетові змогу як розглянути один із найсамобутніших проявів мови, при тому найвільніший від обмежень прагматичного вжитку, так і, водночас, дослідити творчий потенціал, закладений у мові взагалі – у будь–якому її вияві. Що ж до поетичного слова, то воно, на думку Шпета, має украй важливу функцію. Йдеться про оприявнення «третього роду істини» – так званої поетичної істини.

Згідно зі Шпетовими уявленнями про структуру поетичного слова, поетичний смисл слова становить аналог логічного смислу. В логічному смислі відображено стосунок предмета і речей (ідеального і номінативно–реального), в символі – стосунки ідеальних (внутрішніх) логічних форм і реальних мовних форм конкретної мови (синтагм). Слід, однак, пам’ятати, що поетичні форми не підміняють собою логічні (присутні у мові будь–якого ґатунку), а немовби надбудовуються на них і панують над ними. Більш того, поява поетичних форм дозволяє Шпетові говорити про існування так званого «третього роду» істини – істини поетичної – поруч із істиною трансцендентальною (матеріальною) та логічною.

Поетичну істину Шпет визначає як відповідність синтагми предмету, що хоча й не існує реально – є «фантастичним», фіктивним, менше з тим, оформлений логічно. «У грі поетичних форм може бути досягнуто цілковитої емансипації від речей, що існують. Але свою, sui generis, логіку ці речі зберігають», пише Густав Шпет [1; c. 231]. А отже, зберігають вони і смисл (відсторонення від реальних речей не є відстороненням від смислу). Конструюючи ці форми, підкреслює Шпет, слово виконує особливу свою функцію – функцію поетичну, а це дозволяє говорити і про особливий модус свідомості – свідомість поетичну.

Подібно до свого попередника в царині розробки Гумбольдтових філософсько–мовних ідей Олександра Потебні, Шпет вживає поняття «образ» і «символ» як синонімічні поняттю «внутрішня поетична форма слова». Однак, на його думку – і на противагу поглядам Потебні, образ ніколи не може бути ототожнений із уявленням: «психологізм із поетики, як вчення про внутрішню поетичну форму, про образ, має викорінюватися з такою самою твердістю, з якою його викорінюють із логіки» [1; с. 266]. Образність мови властива не лише «поезії» як художній літературі. Це загальна властивість мови, притаманна також і науковому викладу. Образ, на думку Шпета, постає проміжною ланкою між звукословом та логічною формою, а також між «річчю» та «ідеєю». Він – не річ, оскільки не претендує на існуванні в дійсному світі речей, і не ідея, оскільки так само не претендує на ейдетичне буття у світі ідеальному. Однак він має риси як речі, так і ідеї – адже таки претендує на здійснення, хай і не в світі речей (світі «природному»), а у світі творчому, мистецькому (культурі взагалі). Образ можна предикувати і розуміти – а отже, зауважує Шпет, не слід твердити, що в поетичній мові панує суто фантазія, тоді як мислення, конципування, мовляв, відступає на задній план.

Такий погляд на дійсність дозволяє Шпету по–новому поглянути і на проблему суб’єктивності. Він вважає, що поетичний світогляд, як і поетичну інтуїцію, слід вважати первинним модусом людського буття. Саме через призму поетичного світ постає для нас спільним, цілісним «синтетичним», тоді як решта точок зору – науково–абстрактна, прагматично–вибіркова, філософсько–рефлектувальна, релігійно–екстатична тощо – доносять до людини лише фрагментовану і роздроблену картину світу. Сам тільки поетичний світогляд, на думку Шпета, знає світ у його цілісності, де, отже, суб’єкт не протиставлений об’єкту. В усьому «об’єктивному» (з точки зору досвіду, практики, пізнань) поетичний суб’єкт бачить себе, а в собі відчуває «об’єктивне». Шпет пише: «В міркуваннях психологів про поезію вірно те, що поетичний твір потребує автора, творця. Невірно, що він [тобто автор, творець – І.Ш.] перетворює свої переживання. Він зображає те, що переживається взагалі, тобто все «дане», «доступне». [2; c. 73]

Як бачимо, саме через поетичне відбувається ретранслювання людині – і людиною – світу як первинної єдності. Лише через поетичне ми вперше дістаємо (і щоразу наново визначаємо) координати нашого буття у світі. Недарма Шпет твердить, що «слово від найменшої своєї молекулярної подрібненості і до світового зв’язку в мовах народів і мовах мов є одне слово, так і смисл, сюжет, увесь зміст мислимого в усіх логічних та поетичних формах – один зміст. Він втілюється в усій історії слова і включає, через супутнє осмислення найменування речей, усі речі на землі та під землею». [1; c. 242].

Література:

1. Шпет Г.Г. Эстетические фрагменты // Шпет Г. Искусство как вид знания. Избранные труды по философии культуры. – М.: РОССПЭН, 2007. – С. 174–287.

2. Шпет Г.Г. Заметки к статье «Роман» // Шпет Г. Искусство как вид знания. Избранные труды по философии культуры. – М.: РОССПЭН, 2007. – С. 49–89.