Методологічні проблеми вивчення панславізма

У сучасній геополітичній науці дедалі частіше звертаються до наукових доробків минулого, задля формування нових геополітичних конструкцій. В умовах зростання ролі РФ на пострадянському просторі, перед інтелектуальною елітою стоїть ідеологіне та історичне пояснення тих процесів, які відбуваються сьогодні.

Вивченням панславізма, в різні часи займались Я.Коллар, Л.Штур, М.Погодин, И.Аксаков, Ф.Енгельс, А.Пипін, М.Данилевський, М.Дрангоманов та інші досліднки. Нажаль, науковий доробок сучасних дослідників панславізма, являє собою поодинокі публікації по даній темі та невелику кількість дисертацій молодих вчених, як в російській так і в українській політології, хоча історична база для вивчення даної проблеми існує. Серед сучасних дослідників слід виділити В.Дьякова, Б.Прокудіна, О. Капліна.

Термін «панславізм» був запропонований словацьким вченим Геркелем в 1826р, який вбачав в панславізмі –ідею зближення слов’ян в літературній, духовній та культурній сферах. З часом в поняття вводили все більше політичного забарвлення, так чешський дослідник Ф. Вольман в термін «панславізм» включає все, що в слов’янстві ставало рухом, концепцією, ідеологією і програмою.

Цікавими і важливими водночас є погляди російського дослідника панславізма XIXст А.Пипіна, який приводить декілька варіантів пояснення панславізма: : 1 – створена західною публіцистикою містифікаторське трактування панславізма; 2 – істинний панславізм, демократичний панславізм –це панславістські теорії в середовищі слов’янської інтелігенції Габсбурзької монархії; 3 – російський варіант панславізму, що сформувався пізніше інших і мав кілька різновидів. [1]

Панславізм як ідея об’єднання слов’ян у своєму генезисі мав, принаймні, три основних концептуальних різновиди, лише один з яких, був розроблений в Росії: «літературний», «австрославістський» і «слов’янофільський». Представники «літературного» панславізма Я.Коллар і Л.Штерн, – висували програму культурного зближення слов’ян, яка не вміщувала політичних компонентів. Якісно інша концепція, ориєнтована не на все слов’янство, а лише на єднанні слов’ян у середині Австрійської імперії, – «австрославізм». Нарешті, третій різновид концепції слов’янської взаємності виник в Російській імперії в 1840-х роках в рамках слов’янофільства. Слід добавити, що третій різновид згодом переріс в четверту форму інтерпритації панславізму –російський або імперський панславізм, який пов’язаний з поглядами М. Данилевського.

На нашу думку, серед методологічних проблем вивчення панславізма, вкрай важливим є дослідження національних підходів до вивчення панславізма. Умовно, серед поглядів представників різних національних наукових шкіл на дану проблему можна виділити дві групи: 1) Прихильники «мессіанської ролі» свого народу у об’єднанні слов’ян.; 2) Прихильники проросійського панславізма.

Серед прихильників першого підходу виділяються хорватські, польські та українські активісти панславістського руху. Зокрема, серед хорватів виділявся своєю активністю Й. Штроссмайер(1815-1905). Він виступав за культурне і політичне зближення слов’янських народів, за південно-слав’янську федерацію в складі хорватів, словенців і сербів.[2, с.214-215]

Федералістськими є погляди представників українського панславізму, а саме Киррило-Мефодіївського товариства, які вважали що слов’янська держава повинна бути об’єднана на засадах рівності, свободи розвитку всіх слов’янських народів, заради захисту споріднених культурних, мовних, ментальних та інших особливостей.

Польські громадсько-політичні діячі також не сприймали ідеї панславізма з провідною роллю Росії в цьому русі. З’їзд словян 1848р, у Празі, на думку Морачевського, «слід вважати виключно важливим як для Польщі, так і для слов’янства в цілому, а також для звільнення народів Європи. З’їзд допоміг полякам знайти в слов’янстві свого важливого союзника в боротьбі за незалежність ...».[3]

Щоправда, в самому російському панславізмі середини ХIХ ст. повної згоди не було. Одні більшою мірою дотримувалися державно-монархічної орієнтації (М. Погодін, М. Катков), інші дослідники в значній мірі православно-месіанська принципом (О. Хомяков, Ю. Самарін) треті розвиває свої панславістські погляди під прапором поміркованого політичного лібералізму (А. Пипін). У панславізмі ж М. Данилевського можна виявити і перше, і друге, і третє.[3, c.236]

Розглянувши витоки та концептуальні різновиди панславізму, проаналізувавши різні методологічні підходи до терміна «панславізм», ми дійшли висновку, що на даний момент в політичній науці не вироблено єдиної методології у вивченні панславізма. На сьогодні, в зарубіжній і вічизняній літературі немає однозначного підходу до визначення цього терміну. На нашу думку, причиною цього стала «політизація» поняття в 60-х рр.ХІХст. та постійної інтерпретації його теоретиків, які вкладали в нього все новий і новий вміст.

Література:

1.Рокина Г.В Панславизм [Електронний ресурс] Режим доступу: http://ec-dejavu.ru/p/ Panslavism.html

2.Балуев Б.П Споры о судьбах России: Н.Я. Данилевский и его книга «Россия и Европа» [Текст], М.1999 – 280с.

3.Дьяков В. Поляки на Славянском съезде 1848 г. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://ec-dejavu.ru/p-2/Panslavism-2.html.

4.Павлюченко О.В. Россия и Сербия 1888-1903 [Текст] . К.1987– 130с.

Омельченко Вікторія

Київський національний університет імені Тараса Шевченка