Громадські організації національних меншин у формуванні української політичної нації: правовий аспект

Громадські організації національних меншин є важливою ланкою суспільно-політичного життя України. Демократичні принципи, на яких будується законодавча база у цій царині правовідносин, переконливо свідчать про розвиток у нас громадянського суспільства і правової держави. Водночас формування української політичної нації й паралельне утвердження подібних соціальних інститутів можуть здаватися діаметрально протилежними векторами державної етнополітики. Тим актуальнішою є потреба теоретичного аналізу правосуб’єктності громадських організацій національних меншин, враховуючи тенденцію до зростання їх ролі у політичних процесах.

У правовому полі України громадські організації національних меншин як суб’єкт права вперше з’являються в Декларації про принципи співробітництва між Українською Радянською Соціалістичною Республікою та Угорською Республікою від 31 травня 1991 р. [3, с. 313].

Зі здобуттям незалежності Україною задекларовано прагнення до формування політичної нації, яка має складатися з громадян нашої держави різних національностей, що проживають на її території. Це положення було юридично закріплено ще в Декларації «Про державний суверенітет України» (6 липня 1990 р.) [2]. Правосуб’єктність громадських об’єднань національних меншин починається з Декларації прав національностей України (1 листопада 1991 р.), ст. 6 якої гарантує всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об’єднання [1].

Важливою віхою на шляху до легітимації громадських об’єднань національних меншин стало прийняття Закону України «Про національні меншини в Україні» (25 червня 1992 р.) [4]. Особливого значення у даному контексті набувають статті 13-15 цього нормативно-правового акту. Так, ч. 1 ст. 13 передбачає вільний вибір громадянами, які належать до національних меншин, обсягу і форм здійснення прав, що надаються чинним законодавством, і можливість реалізовувати їх особисто, а також через відповідні державні органи та створювані громадські об’єднання. Про державну підтримку діяльності національних громадських об’єднань йдеться у ч. 1 ст. 14 Закону України «Про національні меншини в Україні». Право окремих представників національних меншин та національних громадських об’єднань на встановлення і підтримку зв’язків з особами своєї національності та їх громадськими об’єднаннями за кордоном, отримання від них допомоги для задоволення мовних, культурних, духовних потреб, а також право участі у діяльності міжнародних неурядових організацій передбачене ст. 15 Закону України «Про національні меншини в Україні».

Юридичне оформлення громадських об’єднань національних меншин як суб’єкта правовідносин, вочевидь, пов’язане з розробкою та прийняттям у той же час (16 червня 1992 року) Закону України «Про об’єднання громадян» [5]. Цей правовий акт регулює питання, пов’язані зі створенням та діяльністю політичних партій та громадських організацій (інших типів об’єднань не передбачено). До речі, як зазначають правники, назва «громадські організації національних меншин» правильніша з юридичної точки зору, ніж назва «національно-культурні товариства» [7, с. 9]. Зміна суб’єктності відобразила і зміну обсягу прав, що надаються цим організаціям. Крім суто культурних прав, вони отримали право впливати на прийняття державних та політичних рішень, тобто право демократичної участі.

Проведений аналіз українського законодавства дає можливість зробити висновки про постійне розширення політико-правового статусу інституціонального представлення прав національних меншин. Сформоване правове поле забезпечує необхідні умови для подальшого зростання активності національних меншин та їхніх громадських об’єднань як у захисті своїх культурних, мовних, освітніх та інших прав, так і в загальнодержавних громадсько-політичних справах, чому сприяє існуюча структура дорадчо-консультативних рад при органах державної влади. Безумовно, впровадження існуючих правових норм, як і самі норми, потребують удосконалення, оскільки цілком очевидно, що громадські організації національних меншин і надалі залишаться впливовим чинником формування української політичної нації. Ці процеси (інституювання громадянської ініціативи нацменшин та формування єдиної політичної нації) не є жодним чином взаємовиключними, скоріше, навпаки, вони є взаємодоповнюючими, про що свідчить збереження Україною міжнаціонального миру.

Література:

1. Декларація прав національностей України // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53.

2. Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради України. – 1990. – № 31.

3. Етнополітика в Україні. Документи та матеріали / За ред. В. Євтуха.– К.: Держкомнацміграції України, 1998. – 353 с.

4. Закон України «Про національні меншини в Україні» // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 36.

5. Закон України «Про об’єднання громадян» // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34.

6. Обушний М.І. Етнонаціональні процеси в сучасній Україні: досвід, проблеми, перспективи (в співавторстві В. Ребкало, О. Майборода) / Микола Іванович Обушний. – К.: УАДУ, 1996. – 116 с.

7. Правовий статус національних меншин: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, 28 травня 2003 р., Ужгород / За ред. В. Ю. Сливки. – Ужгород: Ліра, 2003. – 200 с.

Суржик Ігор

Київський національний університет імені Тараса Шевченка