Ідея інтертекстуальності у творчості Леся Курбаса

Лесь Курбас є однією з тих постатей в історії української культури, які значно випередили свій час і проклали для своїх сучасників місток у майбутнє. Його теоретичні та практичні напрацювання визначили шляхи розвитку української театральної культури не тільки у XX, але й у XXI століттях. На сьогоднішній день актуальною науковою проблемою виступає аналіз його концепції театрального мистецтва з позицій сучасної філософської та мистецтвознавчої методології.

У даній статті провадиться спроба проаналізувати театральну систему Леся Курбаса з позицій постмодерністської методології і, зокрема, концепції інтертекстуальності.

Поняття інтертекстуальності було введено у науковий дискурс Юлією Кристевою для позначення діалогічного характеру міжтекстуальних взаємовідносин. Проте найбільш канонічне визначення цього поняття належить Ролану Барту: «Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш упізнаваних формах: тексти попередньої культури та тексти оточуючої культури. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат…» [1, с. 417]. Тож, з цієї точки зору текст розглядається як принципово відкрита система, оскільки він виявляється включеним у процес смислообміну з оточуючим культурним середовищем. Культура в даному випадку є нічим іншим, як певним універсумом текстів.

Концепція інтертекстуальності дозволяє аналізувати будь-який твір певного автора як семантичну одиницю в інформаційному полі культури, функціонування якої зумовлене її взаємозв’язками з іншими текстами. І хоча принцип інтертекстуальності найчастіше пов’язують з культурою постмодерну, саме цей підхід може бути відправною точкою для аналізу теоретичного та практичного доробку Леся Курбаса.

Варто зазначити, що результатом творчої діяльності цього видатного українського режисера стало «створення так званої «системи Курбаса» – системи акторської трактовки образу та розкриття й відтворення його на кону перед глядачем; системи роботи актора над собою та опанування акторською майстерністю; системи режисерського, аналітичного препарування драматургічного матеріалу та відповідне перетворення його в синтетичне дійство» [2, с. 43].

Новаторство Леся Курбаса виявилося в тому, що він сформулював концепцію полілогічної театральної системи. Вона передбачає, що театральне дійство носить характер полілогу між його рівноправними учасниками – режисером, драматургом, актором і глядачем. Кожен з них має право брати участь у театральному дискурсі, висловлюючи власну інтерпретацію сценічного дійства. Визнаючи всіх учасників цього полілогу рівними в праві на власну інтерпретацію театрального матеріалу, Курбас тим самим зводив їх до статусу співавторів.

Таке ж трактування проблема (спів)авторства отримує і в руслі концепції інтертекстуальності, коли ми говоримо про аспект функціонування текстів у певному інформаційному середовищі. Автор мистецького твору є лише інтерпретатором і комбінатором певних формул, цитат, образів, ідей, понять. Текст же розглядається як семантично відкрита система.

Отож, ми можемо говорити про процесуальне бачення Курбасом проблеми функціонування художнього твору в межах певної культури.

Курбас послуговувався ідеєю інтертекстуальності й у своїй безпосередній театральній практиці. Це виявляється у кількох аспектах. Зокрема, режисер активно включав до своїх постановок «тексти» і художні засоби виразності суміжних видів мистецтва – кіно, танцю, музики, живопису тощо. Також Курбас намагався розширити діапазон образів та ідей української театральної культури шляхом долучення як модерних, так і класичних текстів.

Взагалі, проблема формування повноцінної української театральної культури, яка б спиралася на фундаментальні здобутки світового масштабу, була магістральною у творчості Леся Курбаса. За цим проглядається ширша проблема – самоідентифікації українського народу.

Культурна самоідентифікація етносу може відбуватися в межах діалогу або з Іншим (чужа культура) або з Собою (автентичні вияви власної культурної традиції, які забезпечують тяглість суспільного розвитку).

Лесь Курбас вважав, що українська культура для повноцінного буття потребує діалогу як з Іншим, так і з Собою. Отож, він вбачав за необхідне формування відповідного інтертекстуального поля української культури, коли б вона збагачувалася за рахунок долучення до найкращих зразків світової культури, а також до живильних джерел власної традиції. Недарма у своїй театральній творчості Курбас зміг органічно поєднати різні естетичні системи і різні стилі – український вертеп, комедію dell’arte, французький імпресіонізм, німецький експресіонізм, французький кубізм, японський театр кабукі тощо.

Отож, можна зробити висновок, що ідея інтертекстуальності імпліцитно, у зародковому стані присутня у філософській концепції театрального мистецтва Леся Курбаса. Це дозволяє говорити про вихід цього режисера за межі суто модерністського світогляду і наявність у його поглядах деяких ідей, що притаманні постмодерній культурній парадигмі.

Література:

1. Барт Р. От произведения к тексту // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика; Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова. – М.: Прогресс, 1989. – С.413-423.

2. Смолич Ю. Розповідь про неспокій триває: Дещо з двадцятих, тридцятих років і дотепер в українському літературному побуті. Ч. 2. – К.: Радянський письменник, 1969. – 284 с.

Мовчан Тетяна

Київський національний університет імені Тараса Шевченка