Народницький та модерністський дискурс в українській культурі кінця хіх – початку хх ст.

У відповідності до періодизації української культури ХІХ ст., що була запропонована історіографом І.Лисяком-Рудницьким, під «народництвом» розуміють другий етап в історії українського культурного відродження. Поняття «народництво» охоплює широке коло питань: 1) народництво як політична ідеологія, 2) народництво як спосіб художнього існування літератури, 3) народництво як спосіб теоретичного осмислення феномену культури, форма її критики, культурний дискурс.

Досліджуючи українську культуру кінця ХІХ – початку ХХ ст. можна говорити про кризу народництва. На зламі віків дана система світоглядних орієнтирів досить часто потрапляла в поле критики.

На думку дослідників народництво не створило єдиної естетичної формули. Історично воно охоплювало творчість таких різних авторів, як І.Котляревський і Г.Квітка-Основ’яненко, Т.Шевченко і П.Куліш, І.Нечуй-Левицький і Панас Мирний та інші. Цей перелік говорить про те наскільки широка ця традиція в стильовому та жанровому розуміннях і наскільки проблематичним може видатися саме поняття «народництво» як літературознавча категорія. Будь-яка спроба його узагальнення, як правило, скидається на перелік рис, як наприклад, «особливе тяжіння до традиційних, автономних художніх структур (бароко), до активного продукування – з метою самозбереження – романтико-народницької ідеології, до засвоєння й закріплення дидактичних та етнографічних форм творчості, використання елементів розмовної, а не писаної літературної мови тощо» [1, с.55].

Народництво, особливо на етапі романтизму, завжди схилялося до ідеалізації минулого. Це означало відірваність діячів-народників від народу, що живе «тут і тепер», з його конкретними проблемами та сподіваннями.

Почалася так звана «антинародницька реакція» [2, с.93] в літературі. Слід відзначити, що криза «народництва» розглядається як поштовх до зародження модерних настроїв у культурному середовищі України кінця ХІХ ст. Активно розпочалися переспіви й переклади західноєвропейських мислителів; відкривається естетичний простір для формування спрямувань думок населення й, відповідно, не народницького дискурсу. Однак істинна орієнтація на інтелігенцію по-справжньому голосно зазвучали лише на рубежі віків, коли зміцніла сама інтелігенція. Саме тоді художня свідомість фіксує кризу світоуявлень, які складалися від епохи Просвітництва і набули переважно раціоналістичних, головним чином позитивістських форм у філософському і художньому мисленні ХІХ століття. Стають очевидними їхня невідповідність історичній дійсності початку ХХ століття та недостатність для повноти створення образу людини. З’ясовується недосяжність і некоректність багатьох суспільних ідеалів, неспроможність жодних наперед визначених форм суспільного устрою зняти суперечливість і внутрішню конфліктність людського буття. Піддаються скептичній переоцінці просвітницькі ідеали народно-духовної всеєдності, соціального братерства та ряду інших моральних і культурних цінностей.

Отже, традиція народництва в українській літературі поступово змінювалася на принципово нові, модерні мотиви у творчості передових українських діячів. В літературознавстві та критиці інтерес до модернізму не був однорідним. Він то спалахував, то згасав. Як новий тип світовідчуття та вираження власних думок модернізм був спровокований потребою нового часу. Але для того щоб він закріпився в науковому колі необхідно було відмовитися від попередніх тенденцій.

В цілому модернізм можна визначити як філософсько-естетичну й художню систему, що склалася в перші десятиліття ХХ століття й об’єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрями й течії, для яких притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним формам мистецтва ХІХ століття.

В українській літературі, зважаючи на національну історію, модернізм набував специфічних рис, тому при сприйняті його не потрібно шукати прямих аналогій з проявом модернізму в інших країнах. Модернізм трактувався його прихильниками як єдино можливий у ті роки перехід українського письменства у нову якість. Український модернізм постав не тільки під впливом мистецьких віянь Заходу, а й на основі відновлюваної вітчизняної традиції, зокрема «філософії життя». Вперше за свою історію українське письменство зважилося поставити естетичний критерій на центральне місце у мистецтві.

Я. Поліщук наголошує, що «модернізм вніс кардинальні зміни у світовідчування та естетичні орієнтації нового часу», саме тому «слід визнати за ним ту величезну заслугу, що її можна було б кваліфікувати як естетичну революцію. Це утвердження символізму художнього мислення, символічної образності, індивідуально-неповторної візії світу як надзавдання мистецтва. Ішлося про радикальне оновлення моделі національної культури в цілому, починаючи від її підвалин» [3 с.45].

Література:

1. Гундорова Т., Шумило Н. Тенденції розвитку художнього мислення (початок ХХ ст.) // Слово і час. – 1993. - №1.

2. Павличко С. Теорія літератури / С. Павличко; упоряд. В. Агеєва, Б. Кравченко. – Вид. 2-е. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2009.

3. Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. – Івано-Франківськ, 2002.

Іванченко Ольга

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова