Секція української філософії та українознавства

Бабич Дар’я

Запорізький національний університет

Ранні релігійні вірування та міфологія дохристиянських слов’ян

«Український народ один з найменших синів в сім’ї індоєвропейських народів – писав І. Нечуй-Левицький. Ще його міфологія не розвилась гаразд, як дуже раннє християнство в Києві, дуже рання візантійська християнська просвіта захопила й спинила її в самому процесі розвитку, повернула духовне життя на іншу стежку й занапастила багато цікавого для науки в нашій міфології» [12; с. 3].

Але уривчасті відомості збереглися і дійшли до нашого часу в деяких документах, літописних та літературних творах, різних історичних працях, та фольклорі. Цінні матеріали знаходимо і в географічних описах середньовічних арабських та європейських авторів.

Як визначав В. Давидюк, міфологія за своєю суттю не однорідна. В неї входять погляди, які побутували в різні часи на різних територіях [5; с. 44].

Історичні умови, в яких відбувався розвиток слов’янського суспільства протягом І тис. н. е., визначили основні складники української культури, на основі яких сформувався багатогранний світ релігійних вірувань.

Територія, на якій утворилася слов’янська цивілізація – це поле пере-хрещування економічних, політичних, культурних та релігійних впливів між такими різними культурами Сходу та Заходу.

На основі зіставлень різних концепцій диференціацій релігійних поглядів слов’ян в різні історичні епохи дослідники виділяють три історично сформовані типи світогляду слов’ян І тис. н. е.: 1) «чуттєво-надчуттєвий» (тотемізм, анімізм, фетишизм, первісна магія); 2) демонічний; 3) теїстичний.

Перший тип репрезентує найдавніші архаїчні вірування, що склалися в епоху ранньородового суспільства.

Одним з найдавніших форм вірування був тотемізм. На думку А. Золота-рьова, він виник «на ґрунті примітивного мисливсько-збиральницького палеоліту» і, як зазначає Давидюк, «був первісною формою релігійного усвідомлення родинних стосунків» [5; с. 46]. Тотемізм виникає на основі природного страху людини перед небезпеками, яким вона наражається щохвилини «при примітивно-мисливському укладі господарювання» [5; с. 51].

Зі зміною економічної основи суспільства (переходу від матріархату до патріархату), зміною розуміння системи кровного споріднення між людьми, розвитком батьківського роду (основою якого є тепер чоловік) змінюється і форма світогляду людей. В. Давидюк зазначає «поняття про втілення духа померлої людини в тіло зооморфного тотема виявило себе ще в тотемізмі, але остаточного розвитку уявлення про духів набуло вже при анімізмі. Більше того, віра у зооморфних духів померлих родичів могла стати відправною точкою для формування уявлень про духів природи, на яких, власне, анімізм ґрунтується» [5; с. 51]. Основу анімістичного світогляду складають три основні елементи: аніматизм – оживлення, анімізм – одухотворення і антропоморфізм – уособлення (олюднення).

Первинні форми світогляду, успадковані давньослов’янськими племенами від своїх попередників, трансформувалися на нашому ґрунті та органічно влилися у вірування більш високого порядку.

На ґрунті моделі анімістичного типу вірування виникає новий, складніший тип – демоністичний, що є вже власною релігійністю слов’ян. Демонологічні персонажі у слов’ян мають велике розмаїття як форм, так і видів. Найпоши-ренішою є їх класифікація за просторовими уявленнями. Саме таку класи-фікацію пропонує С. Токарєв. Він розділяє магічних істот на три групи: 1) духи природи: лісовик (полісовщик) та його жіночий двійник полісунка (лісниця, лісовка), блуд, чугайстер (чугайстрин, лісовий чоловік), які виступають у ролі володарів лісу; польовик і полівка, біс-вихор – володарі полів; водяник – володар водної стихії; богині (мамуни), мавки (нявки), русалки, полудниці; 2) хатні духи: домовики (єдиний найпоширеніший образ в українській демонології), дворовик, хованець, хлевник, банник, овечник; 3) злі духи («нечиста сила») [5; с. 54].

В умовах розвитку та диференціації суспільства починає зароджуватися новий тип уявлень про природу – теїстичний, який за своєю основою пов’язаний з вірою у богів. Надприродне уявляється як велика, могутня та всевладна сила – Бог, якому властива деміургічна функція (в області, не тільки природи та соціуму, а і світу в цілому). За даними науковців пантеон богів сформувався у слов’ян вже у IV ст. н. е.

О. Знойко, увесь київський пантеон за літописними джерелами і та фольклором подає у такому вигляді: 1) Дажбог, Хорс, Перун, Стрибог, Мокоша Сімаргл («Повість минулих літ»); 2) Волос, Лада, Купала (Густинський літопис «Сінопис» Гізеля); 3) Сварог і Сварожич (Іпатіївський літопис); 4) Див, Яр, Тур («Слово о полку Ігоревім»); 5) Дана, Леля, Полель, Ярило, Місяць, Зорі та ін. На основі аналізу української архаїчної обрядово-пісенної творчості І. Нечуй-Левицький виділяє так званих світлих «світлих богів» [11; с. 23].

В науці остаточно не встановлено, чи мали слов’яни розуміння Єдиного Бога чи ні. Більшість свідчень характеризують давніх слов’ян як політеїстів. Але в деяких пам’ятках згадується про те, що слов’яни почитали Єдиного Бога. Грецький письменник VI ст. Прокопій у творі «Про готську війну» пише, що слов’яни «Єдиного Бога, що посилає блискавку, признають вони владикою всіх». Історик ХІІ ст. Гельмольд, розповідаючи про віру балтійських слов’ян, твердить, що вони признають одного Великого Бога, що є Богом землі та неба.

При поступовому розгляді походження міфологічних та демонічних уявлень, виразно простежується стадіальність їх розвитку, що пов’язане, насамперед, з соціально-політичними умовами розвитку слов’янської народ-ності – різними для різних історичних періодів.

Таким чином, з упевненістю можемо сказати, що, по-перше, маючи високорозвинену суспільно-господарчу систему, давні слов’яни розвили строкату систему релігійно-світоглядних вірувань, в яких відображається не оточуюче людину середовище, а її само визначеність у цьому світі. По-друге, ще до християнізації Київської Русі слов’яни мали самобутню культуру, яки розвинулась на основі поетичного світобачення.

Література:

1. Воропай Н. І. Про Звичаї українського народу. − К.: Оберiг, 1993. − 590с.

Гнатюк В. Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків // Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість. На 110-річчя народження 1871-1981. – Нью-Йорк, 1981. – С. 213-240.

2. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К., 1992. – 245 с.

Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. – Луцьк, 2007. – 320 с.

3. Дяченко Ю.П. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – К., 1992. – 276 с.

4. Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: «Либідь», 1989. – 304 с.

5. Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. − К.: «Обереги», 1992. – 424 с.

6. Катрій Ю. Великодні свята й звичаї в Україні // Народна творчість та етнографія. – 1998. − № 2-3. – С. 34-40.

7. Козлов М. Реконструкція слов’янського язичницького пантеону згідно із «Велесовою книгою» // Збірник наукових праць Миколаївської філії Національного університету «Києво-Могилянська Академія». – Т. 5. – Миколаїв – 2000. – С. 17-22.

8. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. Навчальний посібник для учнів старших класів та студентів. – К.: «Глобус», 1996. – 224 с.

9. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу (ескіз української міфології). К.: АТ «Обереги», 1992. – 88 с.

10. Поріцька О. А. жіночі міфологічні персонажі української демонології в загальнослов’янському контексті // Слов’янський світ. – Вип. 4. – 2006. − С. 83-97.

11. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. − М.: Наука, 1994. − 608 с.

Галань Наталія

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника