Тема 2. Універсальне і культурно-особливе у ціннісному вимірі права

У сучасних умовах, коли відбувається модернізація суспільства і реформування правової системи, осмислення можливостей і меж реалізації універсальних принципів права в українській культурі відіграє особливо важливу роль. Це питання має не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки правова система, яка сьогодні перебуває на стадії реформування, з одного боку, грунтується на універсальній ідеї права, а з іншого – зобов'язана орієнтуватися на певну традицію правосвідомості. Особливе місце проблеми правосвідомості в історії культури і філософії права пояснюється тим, що правосвідомість є безпосереднім джерелом правопорядку, тобто правових норм, поведінки і відповідних інститутів, тому вона в першу чергу виступає як предмет філософського осмислення права.

§ 1. Правосвідомість як проблема філософії права

Для відповіді на питання про сутність правосвідомості недостатньо навести ту чи іншу вдалу його дефініцію. Такої немає в нашій юридичній і нечисленній філософсько-правовій літературі. Здебільшого правосвідомість розкривається як "сукупність поглядів, ідей, що виражають

-225-

ставлення людей, соціальних груп, класів до права, законності, правосуддя, їх уявлення про те, що є правомірним і неправомірним"¹.

На думку Олександра Спіркіна, "правосвідомість – це уявлення і поняття, що виражають ставлення людей до чинного права, знання міри в поведінці людей з погляду прав і обов'язків; це правові теорії, правова ідеологія"². У рамках такого підходу правосвідомість є ідейним вираженням об'єктивних суспільних відносин, які у свою чергу відображають пануючі у суспільстві економічні й соціальні відносини. Право впливає на формування правосвідомості, а правосвідомість реалізується у праві та правосудді.

Обгрунтованішим виглядає підхід Олега Дробницького і Валентини Желтової, які виділяють такі форми буття правосвідомості:

1) інституційну форму, яка існує у вигляді документів та у формі живого процесу мислення юристів-професіона-лів, що погоджується з обов'язковою нормою, підкоряється їй як критерію правильності законозгідності суджень і рішень; це сфера "законоположень", "юридичного закону", "чинного права";

2) неінституційну форму буття свідомості, або недоку-ментальну і неофіційну форму правового мислення, волі і почуттів, що існує у вигляді живого процесу чи акту свідомості, зафіксованого у писемній формі заднім числом (у теоретичних працях, художній літературі, особистих документах).

У свою чергу за способом мислення остання форма поділяється на дві області:

а) повсякденну правосвідомість, що включає уявлення, почуття і волевиявлення маси людей, їх суб'єктивне ставлення до чинного права, знання про існуючі закони та оцінку їх, переконання у правомірності чи неправомірності судових дій, у справедливості чи несправедливості самих законів; ця сфера утворює масову суспільну думку навколо чинного права, підтримуючи її чи вимагаючи змін;

Философский энциклопедический словарь. – М., 1983. – С. 521. ² Спиркин А. Г. Философия. - М., 1998. - С. 722-723.

-226-

б) теоретичну правосвідомість, куди можна віднести юридичні "доктрини", створювані теоретиками права, а також обговорення питань про право, законність, справедливість, про взаємні права й обов'язки суспільства та особистості, про основні інститути законодавства у працях учених-гуманітаріїв¹.

У тому змісті, який вкладають автори в поняття теоретичної правосвідомості, її слід відрізняти від правознавства, юриспруденції як спеціальної дисципліни, орієнтованої винятково на чинне право та його законоположення, в основному на ньому й основаної.

Теоретична правосвідомість задається питаннями про походження юридичних установлень, про їх зміст і призначення, про соціальну доцільність і правомочність регулювати і контролювати людське життя, обмежувати волю індивіда, про "виправдання" існуючого права, про його "гуманність" і "справедливість", відповідність "споконвічним правам" людини. Ця область міркувань про право, коли вона здобуває теоретично завершений і систематичний вигляд, називається також "філософією права".

Враховуючи давнє розходження "позитивного" і "природного" права, ці сфери правосвідомості можна також позначити як "позитивну" і "природну" правосвідомість, або інституціональну і неінституціональну правосвідомість.

У світлі поняття правової держави, Е. Соловйов дає характеристику правосвідомості, що свідчить про її збіг у рамках даної концепції з традиційним поняттям філософії права – "природне право": "Правосвідомість – це орієнтація на ідеал правової держави, що має безумовний характер і вже в даний момент визначає практичну поведінку людини як громадянина. Це означає, що хоч правової держави ще немає, людина починає жити так, ніби вона утвердилася. Вона ставить собі за обов'язок виконувати такі встановлення (чи хоч би декларації), що відповідають поняттям суверенітету, суворому праву, і відмовляються підкорятися тим, що несуть на собі явний відбиток неправового (патерналістського й авторитарно-бюрократично-

Див.: Желтова В. П., Дробнищахй О. Г. Философия и правосознание // Философия и ценностные формы сознания. – М., 1978. – С. 158–161.

-227-

го) ведення державних справ"¹. Така характеристика свідчить, що у правосвідомості домінує не детермінація минулим (опредмечена діяльність, відносини), а детермінація майбутнім бажаним станом і структурою свідомості.

Правосвідомість формується у процесі правової соціалізації. Система правової соціалізації діє в суспільстві на кількох рівнях, визначаючи відношення людини і права. На соціальному рівні правова система впливає на індивіда за допомогою демонстрації поваги до права і закону офіційною владою. На особистісному рівні домінує неусвідомле-не копіювання базових цінностей права, що дає можливість ідентифікувати себе з певною культурою і суспільством. Внутрішньоособистісний механізм правової соціалізації містить у собі потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, самосвідомість (мотиви, установки, цілі), національні традиції, історичний досвід попередніх поколінь, що визначають поведінку і діяльність людини в соціальному середовищі. Тому правосвідомість людини багатогранна, вона має багаторівневу структуру і здійснюється у різних формах².

Формами повсякденної правосвідомості є правові почуття, правові навички і звички, правові знання.

Правові почуття пов'язані зі сферою особистісних, суб'єктивно-психологічних переживань, спогадів, передчуттів з приводу ситуацій і подій, з якими стикалася чи може зустрітися людина.

Особливість правових почуттів полягає в тому, що індивідам, які переживають почуття обов'язку і відповідальності, почуття справедливості тощо, зрозумілі причини, що їх породжують. Почуття не завжди піддаються точному вираженню у слові, мовних актах, і це, зокрема, ускладнює процес правового виховання.

Як правові навички виступають уміння і здатність робити необхідні для правового спілкування зовнішні дії та поведінка (вибір певного контракту, укладання угоди, об-

¹ Соловьев Э. Ю. И. Кант: Взаимодополнительность морали и права – М., 1993. - С. 189-190.

2 Див.: Правосознание. Общественное сознание и его формы. – М., 1986.-С. 119-129.

-228-

мін благами, одержання гонорару, відшкодування збитків тощо) як затверджені стереотипні прийоми.

Навички в основному звільняють свідомість від необхідності щоразу спеціально обмірковувати спосіб регуляції таких дій і дають змогу їй сконцентруватися переважно на осмисленні їх загальних цілей, умов і засобів виконання, на контролі за їх результатами.

Правова звичка – це стійка внутрішня потреба й установка свідомості індивіда на постійне дотримання віднесених до права стандартів поведінки. До класу правових можна віднести такі звички, як додержання умов договору, виконання обіцяного, надання послуг за надані послуги тощо. Подібно правовим навичкам правові звички по-своєму полегшують і спрощують регулятивну роль практичної правосвідомості.

Правові знання на цьому рівні присутні як наслідок і підсумок стихійної орієнтації суб'єктів у сфері права у вигляді деякого набору зведень, думок, оцінок, установок, образів повсякденної свідомості. Практична правосвідомість виступає як певна форма повсякденної свідомості з усіма властивими їй характеристиками, властивостями й ознаками.

Будучи складною за своєю структурою, правосвідомість разом з тим і багатофункціональна з погляду виконуваних ролей.

У сучасній юридичній літературі частіше використовується трискладова схема, відповідно до якої правосвідомості властиві три основні функції: пізнавальна, оцінювальна і регулятивна.

Такий підхід цілком може слугувати відправною точкою при аналізі правосвідомості.

Пізнавальна функція правосвідомості. Пізнання права, що реалізується у правосвідомості, є соціально обумовленим, що історично розвивається у колективну (спільно-розділену) пізнавальну діяльність.

Суб'єкти, що пізнають право, відрізняються один від одного соціальними позиціями і ролями, професією й походженням, майновим становищем, етнічними ознаками, світоглядною позицією тощо. Звідси багатоманітність конкретних прийомів і процедур, обсягів і рівнів пізнання права у різних суб'єктів (індивідів, груп, класів).

-229-

Оцінювальна функція правосвідомості здійснюється насамперед за допомогою системи аксіологічних категорій ("благо", "добро", "користь", "вигода", "шкода", "зло", а також "несправедливо", "неправомірно" тощо). Оцінюючий суб'єкт може позитивно чи негативно сприймати право як таке (аспекти, частини, форми) залежно від того, відповідають чи суперечать вимоги і можливості, закладені у праві, його становищу, інтересам і цілям.

Оцінка права припускає знання. Від повноти і глибини правових знань, якими володіє суб'єкт, залежить ступінь точності виробленої ним оцінки права.

Таким чином, пізнавальна й оцінювальна функції правосвідомості перебувають у тісній взаємодії. Органічно з ними пов'язана і доповнює їх регулятивна функція правосвідомості. Вона зводиться, по-перше, до переробки і трансляції інформації про об'єктивні ознаки права, а також до його оцінки знання-розпорядження, програми діяльності і, по-друге, до предметного втілення цього знання у конкретні вчинки, дії, правозначущі або стосовні до права.

За допомогою правосвідомості регулюються потреби, позиції, відносини і поведінка людей у праві.

Особливу роль у механізмі реалізації регулятивної функції правосвідомості виконує самосвідомість суб'єкта як учасника правового спілкування.

Самосвідомість звернена до внутрішнього світу індивіда. Вона – сутність, усвідомлення, оцінка, контроль учасником правового спілкування свого становища, дій та їх наслідків у цій сфері соціального життя.

Самосвідомість індивіда характеризує спрямованість на виділення, окреслення і пізнання змісту правових явищ. У рамках вчення про правосвідомість ми говоримо про право в аспекті змісту, причому звертаємо увагу на внутрішній зміст правових феноменів, на те, що робить їх власне правовими, на сам феномен права. Суть поняття права може виражатися як метафорично (метафорами права були Феміда, Діке, Немезіда тощо), так і метонімічно (шляхом визначення права через одну з його ознак – атрибутів).

Стійкі, повторювані, необхідні відносини між правовими змістами можна назвати аксіомами правосвідомості. Це

230

поняття запроваджено Іваном Ільїним у його праці "Про сутність правосвідомості"¹. Аксіоми як універсальні очевидності правосвідомості акцентують увагу на тих способах людського буття, що роблять право можливим. За Ільїним, основними аксіомами правосвідомості виступають: закон духовної гідності (самоствердження), закон автономії (здатності до самозобов'язування і самоврядування) і закон взаємного визнання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Він не обмежується лише феноменологічним описом цих очевидностей правосвідомості, а заповнює їх онтологічним обгрунтуванням.

І. Ільїн показує, що почуття власної гідності, яке становить зміст першої аксіоми правосвідомості, є необхідний момент духовного життя, знак духовного самоствердження. З визнання своєї духовної гідності випливає повага до себе, що лежить в основі правосвідомості.

Друга аксіома правосвідомості виражає основний закон духу – автономію чи самозаконність. Бути духовною істотою означає визначати себе і керувати собою, усе вирішувати самому і приймати на себе всю відповідальність. Автономія виражається як духовна зрілість, необхідна громадянинові у його будівництві життя. Але для цього необхідно, щоб внутрішня автономія мала необмежений зовнішній прояв, "правове визнання і правову гарантова-ність особистої волі"².

Третя аксіома правосвідомості говорить: "в основі будь-якого правопорядку і держави лежить взаємне духовне визнання людей – повага і довіра їх один до одного"³. Ця аксіома вказує на спосіб буття права як відносин між людьми, причому відносин духовних, тобто таких, які припускають здатність до почуття, розуму і волі.

В аспекті відносин до іншої людини правові змісти виявляються у таких установках правосвідомості: прагнення до незалежного досягнення вигоди і благополуччя, незаз-дрісність, порівняльно-змагальне розуміння заслуг і успі-

Ильин И. А. О сущности правосознания // Соч.: В 2 т. – М., 1990. – Т. 1. - С. 123.

Там само. – С. 235. ³ Там само. - С. 123, 237, 257, 267.

-231 -

ху, неухильне дотримання угод і договорів, визнання пріоритету справедливості над жалем і пріоритету цивільної порядності над героїко-патріотичними, сімейними і конфесійними чеснотами та ін.

Правові змісти будуються навколо єдиного поняття – автономії особистості й являють собою умову "можливості" права.

На нинішньому етапі суспільного відновлення ці установки виявляються чи не важливішими, ніж такі, як чуйність і милосердя. Правова держава і навіть ширше – правове суспільство – це не нездійсненна мрія, а орієнтир – імператив, що організує особистісну дію. Тому вкрай важливо, щоб якомога більша кількість людей у суспільстві могла демонструвати в мікросередовищі реальне додержання права. У сучасному українському суспільстві, що проголосило своєю метою побудову правової держави і рух до громадянського суспільства, правова соціалізація повинна відігравати визначальну роль. Процеси демократизації можуть розвиватися тільки паралельно з формуванням правосвідомості індивідів.

Правосвідомість є не тільки і не стільки усвідомленням чинних законів, а здатна судити саме про державно встановлене право, оцінювати його, критикувати й переглядати. Основу правосвідомості становлять почуття власної гідності, здатність до самозобов'язування і самоврядування, взаємна повага і довіра громадян один до одного, до влади, а влади – до громадян. Інакше кажучи, практичний рівень правосвідомості прагне оцінити чинні закони з позиції їх відповідності моральності та справедливості, а теоретичне правове мислення розглядає чинне право з позиції його відповідності правовому ідеалові, його соціальному і політичному змістові.