2. Особливості ранньофеодальних монархій у Франції, Англії та Німеччині.

Після розпаду франкської імперії Карла Великого (843 р.) утворилися три держави, що поклали початок формуванню Франції, Німеччини та Італії.

Франція до кінця X ст. розпалася на багато феодальних володінь, які були слабо пов’язані між собою васальними відносинами. Найважливішим становим привілеєм дворянства і духовенства стало право власності на землю. Земельні магнати мали свою адміністрацію, суд, могли карбувати монету, вести війни без відома короля.

Вищий прошарок французького феодального класу складали герцоги і графи (васали короля), нижче – барони, які “держали” від них землі, ще нижче – дрібні дворяни, рицарі. Духовні феодали (архієпископи, єпископи, абати) отримували владу від папи римського. Феодально-залежне селянство поділялося на дві основні групи – сервів (особисто залежних) та віланів (особисто вільних).

Організація влади й управління залишалася двірцево-вотчинною. При цьому влада короля обмежувалася курією (радою знаті). Дещо змінилося місцеве управління: замість округів на півночі з’явилися бальяжі, а на півдні – сенешальства.

Проведені в XIII ст. королем Людовіком IX реформи призвели до посилення королівської влади. Були заборонені приватні війни та судові поєдинки, замість з’їздів феодалів було затверджено постійну раду, поступово королівський суд (Паризький парламент) став виконувати функції вищого суду.

Завоювання англо-саксонського королівства в Англії у 1066 р. герцогом Нормандії Вільгельмом (після його перемоги у битві при Гастингсі над англо-саксонським королем Гарольдом) відвернуло її розпад на самостійні уділи. Місцевими справами розпоряджалися не барони, а лише шерифи та поліцейські чиновники, поставлені королем на чолі округів. На поч. XII ст., за часів Генріха І, регулярно скликалася Велика рада, на якій засідали вищі світські і духовні лорди. Значення королівських судів значно посилилося реформами короля Генріха II (1154-1189). У кримінальному судочинстві було започатковано розслідування через присяжних і створено прообраз суду присяжних. За Кларендонським асизом (1166 р.) вводився інститут роз’їзних королівських суддів.

У часи правління короля Джона (Іоанна) Безземельного) (1199–1216) загострилася боротьба феодалів проти королівської влади, в результаті якої король був змушений підписати договір із світськими та духовними феодалами – “Велику Хартію вольностей” (1215 р.). Основні положення цього документу зводились до такого: король зобов’язувався дотримуватися феодальних звичаїв у своїх стосунках із васалами і не втручатися в юрисдикцію феодальних курій; податки і збори можна було збирати лише за рішенням “загальної ради королівства”; жодну вільну людину не можна було ув’язнити “інакше, як за законним вироком” тощо (хоча, фактично, йшлося про феодальних баронів).

Німеччина, на відміну від інших європейських країн, досить довго зберігала пережитки родових стосунків. Тут феодалізм утвердився лише в XI ст. Утворенню основних класів Німеччини сприяла військова реформа короля Генріха Птахолова (919-936 рр.), за якою ті, хто могли з’явитися на війну як вершник, зараховувалися до привілейованого стану, а всі інші – до податкового.

У середині X ст. король Оттон І проголосив себе “римським” імператором, а в XII ст. за Німеччиною закріпилася назва “Священна Римська імперія”. Але невдовзі країна розпадається на уділи на чолі з курфюрстами. Вони визнавалися самостійними у своїх володіннях, і від них залежало обрання імператора. Феодальна роздрібненість Німеччини була офіційно закріплена “Золотою буллою” імператора Карла IV у 1356 р. Вирішення усіх важливих справ імперії залежало від колегії курфюрстів. Існування окремих державних утворень спричинило й відсутність єдиної централізованої судової системи; імперський суд існував, але мав вузьку компетенцію і його рішення могли не виконуватись.