1. Аристократична республіка Стародавнього Риму

Остання стадія республіканського суспільства Стародавнього Риму була рабовласницькою. Вже на цій стадії воно поділялося в основі на вільних і рабів. Сукупність громадян (народу римського) називалася квіритами. У царський період головною ланкою суспільства ще залишалися роди (усього їх налічують 300). З найвпливовіших людей цих родів формувалася спадкова аристократія. Усіма цивільними і політичними правами володіли патриції (аристократія і члени родів). До негромадян зараховувалися клієнти і плебеї. Перші з них, очевидно, походили з вільновідпущених рабів або чужоземців і перебували в повній залежності від повноправних римлян (патронів). Другі походили із сусідніх з Римом общин, підкорених ним внаслідок довготривалої боротьби. Вже на початку III ст. до н.е. вони стають повноправними громадянами. Негромадяни-чужоземці в Римі вважалися потенційними супротивниками і тому не могли користуватися правами чи захистом. Раби з ПІ ст., до н.е. стають основним засобом виробництва. За ними не визнавалася правоздатність і вони могли бути лише об’єктом права, знаходились у приватній або державній власності.

У республіканський період відродилася народна демократія. Формально найвищим і найавторитетнішим органом, рішення якого вважалися остаточними, були Народні збори (коміції). Розрізнялися куріатні, центуріатні та трибутні коміції. Саме на них були схвалені “Закони XII таблиць”.

Домінуючу роль у державі відігравав Сенат. Його рішення були обов’язковими до виконання. Він мав повноваження законодавчі, адміністративні, фінансові, зовнішньополітичні, військові, культові і міг вживати надзвичайні заходи. Його роль поступово збільшувалася за рахунок Народних зборів. Сенат формувався на 5-річний термін (спочатку консулами, потім цензорами) із представників аристократії, колишніх консулів чи преторів, полководців та ін.

Виконавчу владу в Римі здійснювали магістрати – державні службовці. Їх характеризує виборність, колегіальність, тимчасовість, відповідальність перед виборцями і безоплатність служби. Вони були недоторканними, мали свій управлінський апарат. Влада магістрата могла бути обмежена Сенатом або Народними зборами, але тільки в межах міста, поза ним – ні. Магістрати розрізняються ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні). До перших належали консули, претори, цензори, трибуни, едили, квестори, до других – диктатор і призначуваний ним начальник кінноти.

Спершу в Римі практикувалося народне правосуддя і судді були виборними. Мав місце і самосуд. З VII ст. до н.е. почала формуватися судова система. До судових органів віднисалася і колегія понтифіків (жерців). Судові функції виконували також Народні збори, Сенат і магістрати, деякі інші спеціалізовані органи (рекуператори, центумвіри). З становленням імператорської влади судді почали призначатися на посади.

У І ст. до н.е., внаслідок кризи римської республіки, відбувається перехід до монархічного правління.

2. Стародавній Рим у період Імперії

Принципат як форма правління був створений ще в часи диктатури Юлія Цезаря, але остаточно утвердився як державний устрій у 27 р. до н.е. після перемоги Октавіана Августа (племінник Юлія Цезаря) над своїми політичними ворогами.

Основою влади принцепса (першого сенатора) була армія. Сам він був особою недоторканною і мав повноваження здійснювати зовнішню політику, судочинство, управляти провінціями, тлумачити законодавство, видавати загальнообов’язкові рішення, керувати армією, накладати вето на рішення Сенату чи магістрату.

Сенат формально продовжує вважатися найвищим органом управління державою, до нього навіть переходять законодавча і судова функції Народних зборів. Політичне значення останніх повністю було втрачене і наприкінці І ст. н.е. вони перестали скликатися. Так само падає й значення магістратів, яких на посади рекомендує принцепс; згодом вони ліквідуються взагалі.

Для управління державою вже Октавіан Август створює адмініс-тративний апарат. При ньому починає функціонувати Консіліум, на засіданнях якого обговорюються найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики. Для забезпечення порядку в Римі та виконання інших обов’язків з’являється посада префекта Риму. Заступником імператора, його правою рукою, стає префект Преторію – командир преторіанської (імператорської) гвардії. Створюються імператорська канцелярія, скарбниця та ін.

При Октавіані Августі армія стала постійною найманою. Її головнокомандуючим вважався принцепс, він же призначав командний склад. Найбільш привілейованими вважалися преторіанські когорти (гвардія).

У період принципату влада імператора поступово зміцнюється, а авторитет Сенату і магістратів падає. Одночасно політичні права поширюються й на провінційну аристократію. Зростає бюрократичний апарат, органи влади імператора стають загальнодержавними.

З 284 р. до н.е. у Римі встановлюється домінат (з лат. dominus– “владика”) – нічим не обмежена монархія. Залишки республіканського устрою остаточно зникають і вся влада зосереджується в руках імператора. За часів правління Діоклетіана (284–305 рр.) і Константина (306-337 рр.) в державі були проведені реформи, що закріпили існуючий лад. Діоклетіан розділив верховну владу між чотирма співправителями, двоє з котрих відігравали головну роль і управляли відповідно Західною і Східною частинами імперії. При цьому сам Діоклетіан зберігав вищу владу над обома з них. Крім того, було реформовано адміністративний поділ. В економічній сфері вводився єдиний прямий натуральний податок, встановлювалися максимальні ціни на товари та ін. При Константині завершився процес закріпачення селян-колонів і ремісників, оголошено державною релігією християнство, перенесено столицю імперії у Візантій (з 330 р. – Константинополь).

Остаточний розділ імперії на Західну і Східну відбувся в 395 р. Західна Римська імперія при цьому продовжувала розпадатися і припинила своє існування в 476 р.