1. Розвиток державності Німеччини в XIX ст.

На Віденському конгресі (1815), що відбувся після поразки Франції в наполеонівських війнах, було вирішено створити Німецький союз, до якого ввійшли 34 монархії і 4 вільних міста. Вищим органом став парламент (бундесрат), до якого входили представники всіх держав. У 1834 р. 18 із цих держав утворили Митний союз, але для найдрібніших із них він означав поступову ліквідацію економічної і державної самостійності. Найбільше від нього виграла Прусія.

Під час революції 1848 р. монархи Австрії, Прусії та Баварії змушені були піти на поступки, скасувавши феодальні повинності і проголосивши деякі буржуазно-демократичні свободи. У 1850 р. піддані Прусії отримали від свого короля даровану (октройовану) Конституцію, яка зберігала за ним значні повноваження. В його руках зосереджувалась виконавча влада, він був головнокомандуючим, міг скликати і розпускати парламент та ін. Законодавча влада належала одночасно йому і двопалатному ландтагу. Унаслідок конституційного конфлікту на початку 1860-х рр. король розпустив парламент і призначив міністром-президентом пруського поміщика Отто Бісмарка. За його ініціативою було затверджено урядом новий бюджет і за короткий час створено дієздатну армію. Уже в 1864 р. Прусія і Австрія розгромили армію Данії, а в 1866 р. Прусія – Австрію.

2. Створення імперії, організація державної влади та управління

У 1867 р. із 22 держав було створено Північнонімецький союз, котрий очолив король Прусії, а фактично – призначений канцлером союзу О. Бісмарк. Органами представництва стали союзна рада і рейхстаг. 16 квітня 1871 р. набула чинності Конституція німецької імперії, що діяла аж до 1919 р.

Король Прусії одночасно ставав імператором (кайзером), частину його повноважень здійснював канцлер. Імператор міг скликати і розпускати парламент, видавати закони, призначати канцлера, чиновників і офіцерів, він був головнокомандуючим. За обсягом прав друге місце після кайзера займав бундесрат, наділений законодавчими та адміністративними повноваженнями. До нього входили міністри або уповноважені представники від держав-союзниць. Головою бундесрату був імперський канцлер.

Імперська Конституція (1871 р.) несла в собі риси пруської поліцейської держави. За формою правління об’єднана Німеччина була монархією, а за державним устроєм наближалась до федерації. Специфіка германської федерації полягала в тому, що Конституція не передбачала створення імперської адміністрації, однак імперські закони мали пріоритет перед законами королівств і республік союзу.

Реальна влада в імперії аж до 1890 р. фактично зосереджувалась в руках О. Бісмарка.

За Конституцією (1871 р.), усі держави, що увійшли в склад імперії, зберегли свої судові права. Злочини проти імперії (зрада верховній владі) повинен був розглядати вищий апеляційний суд трьох вільних ганзейських міст у Любеку, а конфлікти між членами імперії – бундесрат. За імперським законом (1877 р.) до системи судів входили нижній, земський, вищий земський та імперський суди. Поліція знаходилася у віданні держав-членів імперії, вона поділялася на адміністративну, судову і загальної безпеки.