Заняття №3

Тема: Культура епохи Відродження

Мета: 1. Охарактеризувати умови та характерні риси розвитку культури в період Відродження визначити що виокремлює період Відродження, розглянути твори основних митців, ознайомитись із їх ідеями;

2. розвивати узагальнюючі вміння на основі аналізу;

3. виховувати естетичні смаки.

Обладання: роздатковий матеріал

Основні терміни: Відродження, Ренесанс, гуманізм.

Структура заняття:

Організаційний момент:

Перевірка домашнього завдання:

1. В чому особливість первісної культури?

2. Від чого вона залежала?

3. На які аспекти життя зверталась увага митцями первісної доби?

4. Яким було художнє мистецтво первісної доби?

5. Що таке міфологія, чому вона виникла в первісну добу?

Актуалізація опорних знань учнів:

1. Що вам відомо про середньовіччя?

2. Хто такий Леонардо да Вінччі, Міккеланджело Буаноротті? Хто створив «Мона Лізу», розписав Сікстинську капеллу?

Вивчення нового матеріалу:

План

1. Періодизація доби Відродження та характеристика по періодах.

2. Митці Відродження та їх твори.

Закріплення нових знань.

Студенти заповнюють таблицю:

№п/п	Митець	Робота митця (коротка характеристика)	період

Підсумки уроку:

Домашнє завдання:

1. В.Бокань, «Культурологія», навчальний посібник, 3-е видання; К.: МАУП – 2004.

2. Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Відродження (Ренесанс) – період у культурному та ідейному розвиткові країн Західної і Центральної Європи, перехідний від Середньовіччя до Нового часу. Сам термін «відродження» був введений італійськими мислителями-гуманістами, які запозичили його з Біблії. Ренесанс характеризується звертанням до культурної спадщини Античності, немовби відродженням його. Мислителі епохи Відродження відкинули богословську періодизацію історії, запропонувавши розподіляти її на давню, середньовічну й нову. Відродження почалося в Італії. Серед дослідників не існує єдиної думки відносно того, чи є Відродження світовим феноменом, чи цей культурний процес притаманний тільки Італії. У будь-якому випадку італійське Відродження стало своєрідним еталоном, з яким порівнються подібні явища в інших країнах. У XVI ст. Ренесанс стає загальноєвропейським явищем, охоплюючи всі країни Західної й Цент­ральної Європи. Розрізняють «південне» й «північне» Відродження. Вони, безумовно, пов’язані одне з одним, хоч і відрізняються за своїм світосприйняттям, темпераментом, художнім стилем тощо.

Найбільш послідовно еволюція Відродження проходила в Італії, де чітко розрізняються чотири її етапи.

1. Проторенесанс (дученто-треченто) – остання третина ХІІІ – ХІVст. !

2. Раннє Відродження (кватроченто) – ХV ст.

3. Високе Відродження (чінквеченто) кінець ХV – перша половина ХVІ ст.

4. Пізнє Відродження – друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст.

У літературі можна зустріти й дещо іншу періодизацію.

Можна виділити такі основні риси й особливості культури Відродження.

а). Епоха Відродження – це час початку розпаду феодального ладу. У маленьких італійських республіках уже на початку середніх віків виникає прошарок багатого й освіченого міщанства (бюргерства). Міста-республіки мали численні торговельні зв’язки з різними регіонами світу. Уже в ХІІІ ст. в Італії здійснювалися спроби скасувати кріпосне право. З піднесенням бюргерства саме в італійських містах виникла й нова форма суспільного життя. Коли в інших країнах Європи устрій життя ще зберігав середньовічні форми, в Італії виник уже новий тип людини з більш широкими потребами, яка вимагала від життя все, що тільки воно могло дати.

б). Провідна роль у суспільстві переходить від дворянства до людей певних професій – філософів, філологів, поетів, інженерів, які замість «божественного» стали вивчати все «людське». Звідси їх назва – гуманісти. На зміну колективному досвідові майстрів Середньовіччя приходить індивідуальна творчість архітектора й художника. З епохою Відродження асоціюється розквіт придворної світської культури, орієнтованої на задоволення й розважання.

Особливо змінилося становище жінок. Освічена жінка, яка цікавиться мистецтвом і поезією, вміє гарно говорити й писати, стримано, але вільно поводиться в товаристві чоловіків, найраніше з’являється в Італії. Саме тут уже в ХІІІ ст. існували жінки-поети і вчені. Людина епохи Відродження ще не знала гніту моди й громадської думки, але в одязі не тільки жінки, але й чоловіків виявлялася велика любов до розкоші. Особливо відрізнялися цим флорентійці.

в). На противагу Середньовіччю з його пригнічуванням індивідуальності, підкореністю людини церковним догматам діячі перехідної епохи вбачали життєвий ідеал у звільненні особистості, її розкутості, твор­чому початкові як головної суті людини, виявлення чого вони вба­чали в ан­тичній культурі. Цим зумовлена підвищена увага до Античності, прагнення її немовбито повернути, відродити втрачені в середні віки ідеали.

Відродження було пов’язане з «низовою» народною культурою. У таких творах, як «Декамерон» Дж. Бокаччо, «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Раблє, які стали своєрідними маніфестами епохи, свідомо епатувалися й принижувалися християнські моральні норми. У літературі почали прославляти похіть, пияцтво, ненажерливість, спритність тощо і висмію­вати високі прагнення душі, особливо аскетизм. Головним «антигероєм» епохи став монах. !

г). Епоха Відродження стає першим етапом свідомої секуляризації європейської культури, її орєнтації на світську культуру. Разом з тим культура Відродження залишалася культурою християнською. Ренесанс немовби існував з католицтвом. Більше того, самі Римські папи захи­щали Ренесанс і знаходилися під впливом Ренесансу. Впливом Ренесансу можна пояснити розпущеність нравів, вільнодумство, розбещеність клі­ра й монахів, а торгівля індульген­ціями, яка викликала поширене не­за­доволення, була тісним чином пов’язана зі збором коштів на будів­ни­цтво собору св. Петра в Римі, що став шедевром ренесансної культури.

д). З епохою Відродження пов’язане виникнення поняття гуманізм (від лат. Humanus – людський, людяний). Це поняття вживається у вузь­кому й широкому розумінні слова. У вузькому – це світогляд епохи Від­ро­дження, світське вільнодумство того часу. Він проголошує людину найвищою цінністю, стверджує її здатність до пізнання і творчої діяль­ності. У широкому розумінні слова гуманізм - це напрямок у громадській думці, ознакою якого є захист людської гідності, її свободи і права на вільний, гармонійний розвиток. Картини і статуї Від­роджен­ня зобра­жують людину як істоту земну, реальну і разом з тим ідеально прекрасну. Красота стає природною частиною життєвого вжитку: побут, манери, ритуал, одяг, начиння меблів – усе має бути пре­крас­ним і естетичним. Краса і гармонія є основою класичного ідеалу Ренесансу.

Культура Відродження відкрила не тільки людину, але й той реальний світ, в якому вона живе. Поети й художники із захопленням оспівували красу землі. Художники Ренесансу не тільки спостерігали й відтворювали натуру, але й вивчали її. Найважливішим досягненням мистецтва Відродження було відкриття перспективи. Воно змінило бачення світу, відкрило пропорції предметів, визначило єдність погляду, з якого сприймається все, що зображено в живописній композиції.

Характерною рисою людей епохи Відродження була глибока переконаність в силі розуму і його здатності зрозуміти життя. У період Відродження починається становлення сучасної науки, перш за все розвиток природознавства.

Досить пригадати розробки в галузі механіки, оптики, хімії, вина­хід друкарського верстату, компасу й артилерії, геліоцентричної концеп­ції, географічні відкриття Христофора Колумба, Васко да Гами і Фер­нан­­да Магеллана, дослідний метод наукового пізнання Френсіса Бекона, морально-етичну безкомпромісність Дж. Бруно, щоб усвідомити велич Відродження, його особливе місце в історії цивілізації людства.

Епоха Відродження – це Леонардо да Вінчі (1452-1519). Нелегко знайти іншу людину, яка була б живописцем, скульптором, архітектором, вченим та інженером. Займався математикою й меха­нікою, конструював літальні апарати, розробляв проекти гідротех­нічних споруд і різних машин. Він високо ставив значення досвіду в науці і техніці, вва­жав важливим поєднання теорії з практикою.

Серед видатних учених епохи Відродження необхідно назвати поль­ського вченого-астронома, засновника геліоцентричної системи світу Миколу Коперніка (1473-1543). Його твір «Про обертання небесних сфер» церква внесла до «Індексу заборонених книг». Заборону знято лише в 1828 р.

Епоха Відродження дала світові велике сузір’я поетів, письменників, драматургів, архітекторів, скульпторів, живописців. Назвемо найбільш відомі імена: 1. Данте Аліг’єрі (1265-1374) італійський поет, автор відомої «Божественої комедії». 2. Франческо Петрарка (1304 – 1374) - італійський поет, який увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Від­родження. Всесвітню славу й популярність йому принесла любовна лірика. Його цикл віршів у двох частинах («На життя мадонни Лаури», «На смерть мадонни Лаури»), що складався з 164 творів, став класичним зразком любовної лірики.

3. Джованні Бокаччо (1313 – 1375) – італійський письменник, гуманіст Раннього Відродження. Він писав поеми на сюжети античної міфології, пасторалі, сонети. У головному творі «Декамерон» (1350-1353), сповненому духом вільнодумства й життєрадісним гумором, Бокаччо зображує широку картину життя італійського суспільства, викриває цер­ков­ни­ків і висміює середньовічний аскетизм. 4. Франсуа Рабле (1494-1553) – французький письменник, який увійшов у світову культуру як геній комічного, його роман «Гаргантюа і Пантагрюель» сповнений каламбурами, гротеском, обігруванням подвійної жадібності героїв – до вина і знання. 5. Мігель де Сервантес Сааведра (великий іспанський пись­менник, який увійшов у світову культуру як автор роману «Дон Кіхот»). 6. Еразм Ротердамський (1469-1536) - вчений-гуманіст, письменник, богослов, відомий представник північного Відроджен­ня, найві­доміший твір – «Похвала глупоті» (1509).

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розвитку отримало в Італії. Досить назвати імена 1. Леонардо да Вінчі, автора фрески «Таємна вечеря» і картини «Мона Ліза» (Джоконда), 2. Рафаеля (1483-1520) – автора «Сикстинської Мадонни», 3. Мікельанджело Буонаротті (1475- 1564), який був універсальною творчою особистістю – скульптором, архітектором, живописцем, поетом. Найбільш відомі його твори: статуї «Давид», «Мойсей», гробниця Медічі, розпис стелі Сикстинської капели. У цей період жив і працював великий нідер­ландський художник 1. Ієронім Босх (1460-1516). Творчість Босха, багато в чому пов’язана ще із Середньовіччям, сповнена фантастикою, склад­ними алегоріями, релігійними уявленнями про кінець світу (триптих «Страшний суд», «Рай», «Пекло»). Вплив Босха відчувається вже в ХХ ст. у творчості сюрреалістів.

Зіткнувшись з реаліями політики, війни, господарського і суспільного життя, які не піддаються виправленню в гуманістичному дусі, ренесансна людина перестає довіряти історії і людській природі. Виразно криза ренесансного гуманізму виражена в симптомі появи утопій. 1. Т. Мор (1478-1535) в «Утопії» і 2. Т. Кампанелла (1568-1639) в «Місті Сонця» (1602) подають опис ідеального фантастичного устрою. Зобразивши суспільство, де не існує приватної власності, усуспільнені виробництво і побут, праця - обов’язок усіх, розподіл відбувається відповідно до потреб, але в цих книгах немає і натяку на яскраву індивідуальність, яку так цінить Ренесанс. 3. Н. Макіавеллі (1469-1527) в праці „Володар” (1513) обгрунтовував необхідність держави егоїстичною природою людини і потребою насильницького її приборкання. Макіавеллі вважав, що всі засоби дозволені для досягнення політичних цілей. Пізніше«макіавеллізм» став загальним поняттям, ним стали позначати нехтування нормами моралі, заради досягнення політичних цілей.

Криза гуманізму виявилася також в тому, що гуманістичне прагнення виражалося в результатах, на які самі гуманісти не розраховували. Ця невідповідність цілей і результатів яскраво виявилася в Копер­никовому перевороті. Відкриття Коперником геліоцентричної системи світу підірвало ренесансну впевненість у виключній значущості людини як центра Всесвіту. Дж. Бруно висуває гіпотезу про нескінченну кількість світів. Людина виявляється не центром Всесвіту, а «мислячою трос­тинкою», покинутою і втраченою в нескінченних просторах Всесвіту.

Тобто Відродження поро­джувало не тільки титанів. Людині Відродження притаманні розколотість душі, поеднання «високого» й «низького», духу й плоті, християнського і язичницького. Розкол у душі, виявлений індивідуалізм, прагнення до земних благ і слави породили такі особистості, як флорентійські тирани Олександр, Чезаре і Лукреція Борджіа, які були такими ж продуктами епохи, як Рафаель і Леонардо да Вінчі.

У контексті формування нового світогляду епохи слід розглядати Реформацію. Це назва широкого суспільно-політичного руху, який на початку ХVІ ст.охопив майже всю Європу, відіграв значну роль у становленні буржуазного суспільства і створенні основ нової європейської культури. Гуманізм як культурне явище мав елітарний світськой характер, був орієнтований на освічену частину суспільства.

Реформація, навпаки, намагалася охопити широкі прошарки насе­лення, активно популя­ризувала свої ідеї. Реформація стала виявленням крайнього обурення віронавчанням і практикою католицької церкви, спочатку була спрямована на їх виправлення, а потім і проти­ставлення їм свого розуміння християнського вчення. Результатом Реформації стало відпадання від католицизму третього різновиду християнського віросповідання – протестантизму. Великими проте­стант­ськими конфе­сіями стали лютеранство, кальвінізм, англіканство і ціла низка сект – баптисти, методисти, адвентисти та ін.

Видатним діячем реформаційного руху був 1. Мартін Лютер (1483-1546) – засновник німецького протестантизму. Його виступ у 1517 році у Вітенберзі з 95 тезами проти продажу індульгенцій послужив початком Реформації. Важливу роль у радикалізації Реформації відіграв кальві­нізм, засновником якого став французький теолог Жан Кальвін (1509-1564).

Відродження й Реформація тісно пов’язані між собою прагненням відновити спотворені давні цінності. Ідея повернення «ad fontеs» (до джерел), пов’язана із запереченням існуючої традиції. Але на цьому подібність між ними завершується. Масштаб і об’єкт заперечення в гума­ністів і реформаторів різні. Якщо в гуманістів «відродження» озна­чає поверненя до духовних цінностей античності, то для «отців Реформації» – повернення до джерел раннього християнства, «відро­дження» віро­спові­дання чистоти, відновлення істинного джерела віри. Рефор­мація во­рожа еллінським, античним джерелам християнства.

Попри всі протилежності й несумісності, Відродження й Реформація сходилися на грунті зародження новоєвропейського індивідуалізму, хоча являли його різні версії й протилежні полюси. У ренесансно-гуманістичному і протестанському погляді на людину відбулася зустріч різно спрямованих і несумісних позицій.

Особливе місце в протестантизмі посідає вчення про божественне призначення. Вчення про призначення сформулював уже Блаженний Августин, для якого призначення припускає свободу волі людини. Для Лютера спасіння взагалі не залежить від зусиль людини, а цілком визна­­чається одним тільки Богом. Кальвін довів це вчення до абсолют­­ного фаталізму:доля одних ще до народження – спасіння і вічне блажен­ство, для інших – загибель і вічні муки, і ніщо цього змінити не може, ні доб­рі справи людини, ні навіть її віра.

З протестантизмом пов’язане виникнення нової етики, в основі якої повага до праці, життєвий аскетизм, охайність, добропорядність, мо­раль­ність. Протестантська етика сформувала абсолютно новий тип люд­ських взаємин, в яких ділові стосунки, безумовно, домінували над особистісними, стосунки «по суті» були замінені на стосунки «з при­воду». Настанови протестентизму виявились співзвучними «духові капіталізму» (Вебер М. Протестанська етика і дух капіталізму //Там само. Вибрані твори.-М., 1990.-С. 44-344).

У вченнях Лютера, Кальвіна, Цвінглі обгрунтовано ідеї створення нової буржуазної церкви. В основі всіх цих вчень два основні положення: а) спасіння людини залежить не від виконання «добрих справ»(таїнств, обрядів, пожертв на користь церкви), але тільки від вірування в споку­ту­вану віру Іісуса Христа; б)джерелом істини в релігії є не «священ­на ле­генда», а «священне писання», у першу чергу Євангеліє. Ці два положен­ня мали певний соціальний і політичний смисл. Принцип «виправдання тільки вірою» робив непотрібним весь церковний апарат, і, отже, всю церкву як феодальну установу, і всі її джерела доходу. Усе це зумовлю­вало відмову протестантів від церковної організації, відкри­вало шлях вимозі буржуазно-демократичних свобод.

Можна виділити політичний, соціально-економічний і культурний аспекти Реформації. Найзагальніші соціально-економічні причини, що породили Реформацію, пов’язані з розпадом феодалізму й зародженняму його надрах капіталістичних відносин. Соціально-економічний аспект виявляється в прагматичному сенсі Реформації, дусі накопичення, своє­рідній етиці праці, яка була перетворена на догму, релігію. Політич­ний аспект полягає в тому, що Реформація пов’язана з новим розумінням суспільства й держави. Культурний аспект полягає в тому вкладі, який був внесений ідеологами реформаціїного руху в загальнолюдську куль­туру. Перш за все, слід відзначити здійснений Лютером переклад Біблії на німецьку мову, створений прецедент перекладу й на інші мови.Це поклало початок формуванню національних мов і принципу націо­нально-державної організації суспільства.

Реформація породила і власне мистецтво, у першу чергу образо­творче, що базується на нових світоглядних началах. Зросла блискуча плея­да художників: Дюрер, Гольдбейн, Матіас Нітхардт (Грюневальд) та ін.

Отже, весь культурно-історичний пласт Реформації являв собою феномен «межової культури», яка відрізнялася колосальною творчою актив­ністю.

Говорячи про Реформацію, потрібно сказати про рух, який протистояв їй і отримав назву Контрреформація. Контрреформація – це като­лицька реакція, церковно-політичний рух у Європі, з середини ХVІ – ХVІІ ст. очолюваний папством і спрямований проти Реформації з метою відновлення позицій, втрачених католицизмом у ряді країн в пер­шій половині ХVІ ст. Головною зброєю Контрреформації були інквізиція, монашеські ордена, римська курія. Інквізиція, реорганізована в 1542 році в одну з конгрегацій римської курії і підвладна безпосередньо папі, розгорнула в католицьких країнах боротьбу з вільнодумством, наукою, всіма виявленнями реформаційної думки. На вогнищах були спалені Дж. Бруно, Дж. Ваніні, переслідувались Т. Кампанелла, Г. Галілей та інші. Найактивнішу участь у Контрреформації взяв у 1534 – 40 роках Орден Ієсуса (єзуїти). Контрреформація закріпила певним чином становище папства й католицької церкви, відновивши католицизм й подавивши реформаційні рухи в ряді країн. Але протестантизм так і залишився непереможною єрессю і відстояв своє право на подальше існу­вання.

Таким чином, Реформація створила нове відгалуження християн­ства, нову парадигму соціальної поведінки, нове бачення політико-пра­вового устрою держави, змінила звичну систему цінністних орієн­тацій, розколола Європу за світоглядною орієнтацією. Реформація ідей­но підготувала ранні буржуазні революції, виховавши особливий тип осо­бис­тості, сформувавши основи буржуазної моралі, релігії, філо­со­фії, ідео­логії громадянського суспільства, заклавши вихідні принципи взає­мо­відношень індивіда, групи і соціуму.

Додаток №1

ВІДРОДЖЕННЯ