3. Публічні земельні сервітути

Публічними є земельні сервітути, які надають право доступу на чужі земельні ділянки необмеженій кількості осіб з метою за­доволення їх потреб у відпочинку, туризмі, масових спортивних заходах тощо. Встановлення публічних земельних сервітутів є одним із важливих правових засобів гармонізації приватних інтересів власників земельних ділянок та інтересів широкого кола громадян в умовах ринкової економіки, за якої право приватної власності на землю є недоторканим і гарантується всією правовою системою країни. Однак деякі приватизовані зе­мельні ділянки можуть також використовуватися для задово­лення потреб не тільки їх власників, а й інших осіб без завдання шкоди чи значних незручностей власникам таких ділянок. Як правило, такі потреби задовольняються шляхом обмеженого ви­користання громадянами чужих земельних ділянок без надання їм прав розпорядження та володіння такими ділянками. Отже, при виникненні публічного земельного сервітуту невизначеній кількості громадян надається право обмеженого користування чужою земельною ділянкою для задоволення певних потреб, пов'язаних з їх тимчасовим перебуванням на такій земельній ділянці.

В Україні проходить земельна реформа, одним із основних напрямів якої є приватизація земель. У процесі її проведення все більша частина земель переходить у приватну власність грома­дян та юридичних осіб. У процесі проведення земельної реформи виникає потреба у встановленні публічних земельних сервітутів та, відповідно, формування інституту права земельного сер­вітуту.

Першим публічним земельним сервітутом, закріпленим чин­ним законодавством України, є лісовий земельний сервітут. Згідно зі ст. 23 ЛК України лісовий сервітут — це право на обме­жене платне або безоплатне користування чужою земельною лісовою ділянкою. Отже, ЛК України встановлює можливість ви­никнення сервітутних правовідносин між власником (користува­чем) лісової земельної ділянки та особою, яка не є власником чи користувачем не тільки лісової, а й будь-якої іншої ділянки.

По суті, суб'єктом права лісового сервітуту може стати будь-який громадянин.

Основний зміст права лісового земельного сервітуту викладе­ний у ч. 2 ст. 23 ЛК України, згідно з якою громадяни мають право вільно перебувати в лісах державної та комунальної власності, якщо інше не передбачено законом. Тобто право лісового земель­ного сервітуту надає громадянам можливість вільно входити у ліс, перебувати (пересуватися) там, але не користуватися лісо­вими ресурсами.

Виникнення лісового земельного сервітуту не веде до позбав­лення власника лісової земельної ділянки, на якій такий сервітут здійснюється, права володіння, користування та розпоряджання нею, а її користувача — права володіння та користування лісо­вою земельною ділянкою. По суті, право лісового земельного сервітуту виникає автоматично в особи, яка входить у лісовий масив, і припиняється після виходу з нього.

Громадяни мають право здійснювати надане їм законом право лісового земельного сервітуту на будь-яких лісових земельних ділянках — державних, комунальних та приватних. Проте право лісового сервітуту повинне здійснюватися громадянами спосо­бом, найменш обтяжливим для власника лісів або користувача земельної лісової ділянки, щодо якої це право громадянина реалізується.

За своїм юридичним змістом право лісового земельного сервітуту має спільні риси з правом загального користування землею, передбаченим чинним ЗК України (ст. 38). Проте право публічного земельного сервітуту слід відрізняти від права за­гального землекористування. Основна відмінність між зазначе­ними видами права на землю полягає у цільовому призначенні земельних ділянок, які є об'єктом цих прав. Цільовим призначен­ням земельних ділянок, які є об'єктом права загального земле­користування, є їх використання невизначеною та необмеженою кількістю осіб. Так, до земель загального користування нале­жить частина земель житлової та громадської забудови, які ви­користовуються як майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкоджен­ня та утилізації відходів тощо. Такі землі залишаються у кому­нальній власності і не підлягають не лише приватизації, а й пере­дачі у постійне користування чи оренду (статті 38, 83 ЗК України). До земель загального користування слід віднести і гро­мадські сіножаті та пасовища, які створюються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на зем­лях, що перебувають у власності держави чи територіальної гро­мади (ст. 34 ЗК України). Що стосується земель, які є об'єктом публічних земельних сервітутів, то вони, як правило, підлягають приватизації, а їх цільове призначення є таким, що дає змогу на­давати земельні ділянки в індивідуальне володіння — в постійне користування чи оренду.

Як правило, публічні земельні сервітути є безплатними. Це означає, що особи, які використовують право публічного земель­ного сервітуту для задоволення певних особистих потреб, не зобов'язані вносити за таке використання плату. Більше того, суб'єкти права публічного земельного сервітуту звільнені й від сплати податкових чи інших обов'язкових платежів за користу­вання чужою земельною ділянкою.