1 Андрейцев в. 1. Проблеми реформування юридичної освіти в Україні // Право України. — 1998. — № 12. — с. 15-20.

Погоджуючись з позицією про нормативно-регулятивне при­значення права та його галузевих складових, В. І. Андрейцев звертає увагу на те, що нормативно-регулятивне розуміння пра­ва звужує його функціональні можливості, що обмеження лише нормативного визначення права створює умови для його обме­женого сприйняття і функціонального призначення¹. Він вважає доцільним «розкривати багатогранні функціональні можливості права та його галузей, щоб показати «різнобарвні» можливості цього соціального явища». В. І. Андрейцев виклав ряд слушних наукових позицій, в яких розширив зміст поняття права і його складових, що збагачує розуміння права і сприяє його сприйнят­тю та усвідомленню¹.

З урахуванням цього земельне право як галузь у системі правової науки розглядається як система ідей, теорій, націо­нальних правових традицій та інших ціннісних категорій про землю; земельно-правових принципів; правових норм, якими ре­гулюються земельні відносини, а також правових способів задо­волення і захисту земельних інтересів фізичних і юридичних осіб за допомогою державних і земельно-правових інститутів.

2. Методи регулювання в земельному праві

В теорії права поряд із висвітленням питання предмета пра­вового регулювання багато уваги приділяється вивченню ме­тодів правового регулювання. Під методом правового регулюван­ня суспільних відносин розуміється сукупність способів, засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відноси­ни, на поведінку людей у процесі цих відносин. І якщо право роз­глядається як регулятор суспільних відносин, то їх регулювання здійснюється в нормативному порядку шляхом встановлення правил поведінки учасників суспільних відносин, з наданням громадянам, юридичним особам, а також органам державної влади і місцевого самоврядування певних прав і наділенням їх відповідними обов'язками.

В юридичній літературі висловлюється думка, що у правово­му регулюванні застосовується два методи: імперативний і дис­позитивний². Імперативний метод застосовується шляхом: 1) встановлення обов'язків суб'єктів правовідносин; 2) заборон, які підлягають виконанню.

1 Андрейцев в. І. Там само. — с. 16-17.

² Ще в 1957 р. В. 3. Янчук визначив такі основні методи регулювання: 1) дозвіл; 2) імперативна вказівка; 3) заборона. Див. Янчук В. 3. Рецензія на монографію Г. Полянської «Правовая охрана лесов» // Сов. гос. и пра­во. — 1957. — № 10.— С. 89-93.

Диспозитивний метод (від лат. (Ия-розіНо — розташування) означає такий спосіб правового впливу, за якого суб'єктам пра­вовідносин надається свобода (власний розсуд) у реалізації ними своїх цілей і завдань. Існує три види диспозитивного методу пра­вового регулювання: рекомендаційний, санкціонований, делего­ваний. Рекомендаційний метод передбачає надання можливо­стей альтернативної поведінки суб'єктів правовідносин. Санк­ціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх правочинів суб'єкт правовідносин приймає самостійно, але це рішення набуває юридичної сили лише після затвердження відповідним компетентним органом. Метод делегування право­вого регулювання означає, що суб'єкт правовідносин наділяєть­ся низкою прав і свобод щодо певного кола правочинів.

Існує й інша класифікація методів правового регулювання, яка в принципі не суперечить згаданій вище. Так, окремі пред­ставники теорії і деяких інших галузей права вважають, що за­конодавець використовує для встановлення прав та обов'язків такі способи: у формі юридичної заборони здійснювати певні дії, юридичного припису (позитивного зобов'язання) учасникам відносин певної поведінки, а в багатьох випадках юридично доз­воляє самим визначати характер взаємовідносин один з одним у певних межах. При цьому на відміну від норм моралі, додержан­ня яких забезпечується громадською думкою, заходами гро­мадського впливу, додержання правових норм забезпечується можливістю застосування до правопорушників заходів держав­ного примусу.

Іноді громадяни, посадові особи і навіть державні діячі, освітлюючи той чи інший закон, поширюють думку, що закон не виконується, що він не ефективний. Такі думки, хоч і мають певні підстави для існування, лежать у площині методів право­вого регулювання або ж методів правореалізації. Якщо закон не працює, то він не передбачає тих методів правового регулюван­ня, які потрібні для певного виду суспільних відносин (такий за­кон називають декларативним чи таким, що не має механізму реалізації), або ж у державі немає політичної волі для реа­лізації законів. Юридична сила правової норми полягає в тому, що в структурі правової норми повинний бути закладений ме­ханізм її реалізації.

Ці властивості права як регулятора суспільних відносин при­таманні більшості галузей права. Одночасно кожна галузь права має ряд специфічних особливостей впливу на суспільні відноси­ни. Вони мають важливе значення для побудови всієї системи права, враховуються при розмежуванні галузей права.

Механізм правового регулювання суспільних відносин — складна система засобів і способів впливу на поведінку людей і юридичних осіб.

Для галузевих методів, в яких домінує централізоване регу­лювання (адміністративне право, фінансове право тощо), що на­лежать до публічного права, в комбінації трьох названих вище способів превалюють приписи (зобов'язання) і заборони. У галу­зевих методах, яким притаманні диспозитивні засади (цивільне право, сімейне право, трудове право тощо), що відносяться пере­важно до приватного права, превалюють дозволи¹.

Для земельного права характерні всі три методи правового регулювання. Переважна більшість земельних відносин регулю­ються імперативними нормами права: імперативними приписа­ми (зобов'язаннями) і заборонами.

Так, обов'язковими для всіх власників землі і землекористу­вачів будуть вимоги статей 91 і 96 ЗК України щодо використан­ня земельних ділянок за цільовим призначенням, встановленим для відповідної категорії земель, додержання вимог законодав­ства про охорону довкілля тощо.

В імперативному порядку, тобто на умовах обов'язкових при­писів, притаманних публічному праву, вирішується більшість питань, що регулюються земельно-правовими нормами. На­приклад, віднесення земель до відповідних категорій і переве­дення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про надання цих земель у власність або в ко­ристування, а в інших випадках — органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення.