1 Власник і право власності / Відп. Ред. Я. М. Шевченко. — к.: Наукова думка, 1994. —с. 16.

Подопригора А. А. Основы римского гражданского права. — К., 1994.—С. 82.

За статтею 81 ЦК України 2003 р. юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватно­го права та юридичних осіб публічного права. Главою 10 Госпо­дарського кодексу України 2001 р. (далі — ГК України) допус­кається можливість заснування підприємства колективної влас­ності. Згідно зі ст. 93 ГК України підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом. У статті 95 ГК України підкреслено, що виробничий кооператив є юридичною особою і діє на підставі статуту та визначається як добровільне об'єднан­ня громадян. Отже, перелічені у ст. 93 ГК України особи як такі, що засновані громадянами, у земельних відносинах вважаються юридичними особами приватного права і є суб'єктами права власності на земельні ділянки.

Слід звернути увагу на те, що ЗК України 1992 р. сільськогос­подарські товариства з обмеженою відповідальністю не визнава­лися суб'єктами права колективної власності на землю. Такий підхід до невизнання інших господарських товариств, крім акціонерних, суб'єктами права колективної власності на землю був непослідовним і нелогічним. На практиці саме така форма господарювання у сільському господарстві України набула по­ширення, і такі господарські товариства як юридичні особи по­винні були набувати земельні ділянки у колективну власність. ЗК України право колективної власності на землю не передба­чене, але воно може формуватися відповідно до господарського законодавства. За таких умов перелічені у ЗК України суб'єкти права власності на землю є юридичними особами, і як такі вони виступають у цивільних і земельних правовідносинах як юри­дичні особи приватного права.

За Законом України «Про селянське (фермерське) господар­ство» в редакції від 22 червня 1993 р. (ст. 5) селянське (фермер­ське) господарство визнавалося юридичною особою і підлягало державній реєстрації¹. Законом України «Про фермерське гос­подарство» від 19 червня 2003 р. підтверджено, що фермерське господарство є юридичною особою².

¹ ВВР.— 1993. — №32. — Ст. 341.

² ВВР.— 2003. —№45—Ст. 363.

Особливості правового статусу сільськогосподарського вироб­ничого кооперативу як суб'єкта права на землю полягають у та­кому. Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р. (ст. 22) встановлено, що земля сільськогоспо­дарського виробничого кооперативу складається із земельних ділянок, наданих кооперативу в користування або придбаних ним у власність. Це означає, що сільськогосподарський коопера­тив за встановленими статутом правилами чи на договірних за­садах може бути суб'єктом права власності на земельні ділянки, придбані ним у власність, суб'єктом права землекористування на землі, надані йому у користування членами кооперативу, зок­рема на умовах оренди. Такий підхід є правильним, оскільки роз­ширює обсяг правоздатності кооперативів і обсяг права на само­стійне вирішення питання щодо способів придбання земельних ділянок.

До повноважень Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади України ЗК України 2001 р. (ст. 13) віднесено: розпорядження землями державної власності в межах, визначе­них цим Кодексом; б) реалізація державної політики у галузі ви­користання й охорони земель та вирішення інших питань.

Певними повноваженнями щодо розпорядження й управ­ління державною власністю, зокрема землею, наділені органи державної виконавчої влади. Так, згідно зі ст. 116 Конституції України і ст. 13 ЗК України Кабінет Міністрів України здійснює розпорядження землями державної власності в установлених межах, забезпечує проведення політики у галузі використання та охорони земель, розробляє і здійснює виконання загальнодер­жавних програм виконання та охорони земель; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

Виконавчу владу в Автономній Республіці Крим здійснює Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, в областях і райо­нах, містах Києві та Севастополі відповідно до ст. 118 Консти­туції України — здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Зміст повноважень місцевих державних адміністрацій у га­лузі земельних відносин викладені у ст. 17 ЗК України.

До органів державної влади, які здійснюють розпорядження земельними ділянками належать органи приватизації. Відповід­но до ст. 7 Закону України «Про приватизацію державного май­на» від 19 лютого 1997 р. державну політику у сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у регіонах і містах, органи прива­тизації в Автономній Республіці Крим, що становлять систему державних органів приватизації¹. У статті 17^і ЗК України в ре­дакції від 18 січня 2008 р. визначені такі повноваження держав­них органів приватизації у галузі земельних відносин: розпоря­дження (крім відчуження земель, на яких розташовані об'єкти, що не підлягають приватизації) землями, на яких розташовані державні, зокрема казенні підприємства, господарські товари­ства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, а також продаж земельних ділянок, на яких розташо­вані об'єкти, які підлягають приватизації.

Широким колом повноважень у галузі земельних відносин наділений центральний орган виконавчої влади з питань земель­них ресурсів (ст. 15 ЗК України). Таким органом є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України), створений згідно з Указом Президента України «Про створення єдиної системи державних органів земельних ресурсів» від 6 січня 1996 р. № 34/96.

У 2007 р. Держкомзем України було реорганізовано в Держав­не агентство земельних ресурсів. Однак 13 лютого 2008 р. Кабінет Міністрів України реорганізував Держземагентство України в Державний комітет України по земельних ресурсах. Нині Держ­комзем України діє на основі Положення, затвердженого поста­новою Кабінету Міністрів України від 19 березня 2008 р. № 224².

¹ ВВР. — 1997. — № 17. — Ст. 122.