3. Особливості французького реалізму.

Формування французького романтизму пов’язано із важливими історичними подіями, які відбувалися у Франції у ХІХ ст. Липнева революція 1830 р. набула значення вирішальної літературної віхи. Гюґо писав: “Коли-небудь липень 1830 року буде визнано датою настільки ж літературною, як і політичною”. Стендаль сказав про результати революції 1830 р.: “Банк став на чолі держави”. Період  1830 – 1848 рр. був надзвичайно цікавим з точки зору розвитку літератури, тому що її сторінки відобразили незадоволення більшої частини населення країни результатами революції 1830. Журналісти, письменники, поети безжально бичують новий режим. Народний поет П.Ж. Беранже зі сторінок преси висміює колишніх друзів, з якими колись разом бився на барикадах, а тепер вони стали міністрами і перетворилися на нових гнобителів народу.

Після падіння Наполеона, в період Рестав­рації (1814-1830), у Франції відбувається ствердження романтизму як провідного художнього напряму, хоча режим ставився до нього вороже. Щодо реалізму, то він в першій третині XIX ст. залишається тенденцією літературного процесу, що виявляється у творчості окремих письменників. Розпочалося формування реалізму в малих жанрах, популярних серед різних груп французького середнього класу: гумористичних й сатиричних піснях П.-Ж. Беранже (1780-1856), памфлетах, нарисах, особливо у «фізіологічному нарисі», який вважається прабатьком реалізму. Твори Стендаля і О. де Бальзака, які побачили світ протягом 30-40-х років, стають великим кроком вперед у розвитку реалізму, підносять новий стиль на рівень високого мистецтва.

Особливістю літературного процесу у Франції середини XIX ст. є те, що розквіт романтизму збігся в часі з початком інтенсив­ного формування й піднесення реалізму. На межі 20-30-х років у літературу приходить більшість видатних французьких роман­тиків: у 1827 р. визначається на позиціях романтизму В. Гюго, в 1830 р. з'являється перша збірка А. де Мюссе, роком пізніше пише свій пер­ший роман Жорж Санд, на початку 30-х років заявляє про себе як романтик Ж. де Нерваль. І водночас в літературу приходять письменники, творчість яких знаменувала появу реалізму як літера­турного напряму: у 1827 р. Ф.Стендаль (1783-1842) видає роман «Арманс», що залишився непоміченим, а 1830 p. з'являється «Червоне і чорне» - перша переконлива маніфестація французького реалізму. На межі 20-30-х років виходять романи О. де Бальзака (1799-1850) «Ежені Гранде» (1833), «Батько Горіо» (1834). У реалістичному на­прямі, однак своїм шляхом, розвивалася й творчість П. Меріме (1803-1870), який розпочав свій творчий шлях у середині 20-х років як актив­ний учасник романтичного руху. Його драматична збірка «Театр Клари Гасуль», яка складається з п'єс на актуальні теми, так звані літературні містифікації, стала викликом нормативним канонам класицистич­ної драматургії. Наступна збірка підробок сербських народних ба­лад і пісень «Гузла» (1827) кинула виклик уже романтизму.

І Стендаль із Меріме, і Баль­зак спільно з романтиками боролися за «нове мистецтво» проти класицизму, «старого мистецтва» феодально-абсолютистського суспільства. Майже одночасно опубліковані маніфест французьких романтиків – «Передмова» до драми «Кромвель» В.Гюго і естетичний трактат Стендаля «Расін і Шекспір» стали двома вирішальними ударами по законам класицистичного мистецтва. Щоправда, деякі моменти перейшли до французького реалізму саме із класицистичної спадщини. Наприклад, характерна для трагедії ХVІІІ ст. боротьба між двома пристрастями. Так у Стендаля душа Сореля розривається між честолюбством й коханням; у Бальзака – в душі Растіньяка відбувається конфлікт між моральним обов’язком й честолюбством. Деякі характери Бальзака є побудованими за принципом домінанти однієї пристрасті  (класицистичний закон однолінійного характеру). Наприклад, у Гобсека – це накопичення, в батька Горіо – батьківство. Але реалістична характерологія у цих письменників, безумовно,  багатіша, ніж класицистична.

Відкидаючи естетику класицизму, реалісти, перш за все виступають за розширення тематики, скасування заборонених сюжетів, якнайповніше зображення життя. Перших французьких реалістів зближує з романтиками 20-х років загальна соціально-політична орієнтація, спрямована на опозицію монархії Бурбонів, критичне сприйняття буржуазних стосунків, що стверджувались прямо на очах. Але якщо романтики поклада­лися на уяву, котра була для них і засобом осягнення буття, і худож­ньою реалізацією цього осягнення, то реалісти базують свої твори на вивченні «залізних законів» реальності, наголо­шують на необхідності їхнього пізнання та аналізу. Після революції 1830 року шляхи реалістів і романтиків взагалі розійдуться, романтизм трансформується в неоромантизм і символізм, але взаємозв’язки між цими напрямками залишаться. Наприклад, культ екзотики Меріме («Маттео Фальконе», «Коломба», «Кармен»), у Стендаля – зображення яскравих індивідуальностей та сильних пристрастей («Пармська обитель», «Італійські хроніки»), Бальзак використовуватиме авантюрні сюжети («Історія тринадцяти»), прийоми фантастики в філософських повістях і романі «Шегренева шкіра».

Романтизм стає предтечею реалістичного мистецтва у Франції, саме романтики стали першими критиками сучасного їм буржуазного суспільства, їм належить заслуга відкриття героя нового типу, який вступає в протиборство з цим суспільством. Реалісти в подальшому значно розширять і збагатять досвід романтиків, зокрема нададуть буржуазній критиці нового, соціального характеру. Ще одне важливе відкриття романтиків – мистецтво психологічного аналізу буде реалістами. Стендаль, спираючись на досвід сучасної йому науки, уточнить знання літератури про духовне життя людини і пов’яже її психологію з соціальним буттям, внутрішній світ людини він зобразить в еволюції і динамічному розвитку.

У 30-40-і роки у французькій літературі визначаються деякі з основних реалістичних течій: соціальна, або соціологічна, психо­логічна течії, зачинателями яких були відповідно Бальзак і Стендаль. Визначальною рисою «бальзаківської», є те, що предметом зображення виступає суспільство як цілісність, його побут і звичаї, процеси і колізії, окрему людську особистість митець розглядає як клітину суспільства. У Стендаля, навпаки, в центрі уваги знаходиться особистість, яка вводиться в суспільно-історичну панораму. Суспільство в його романах постає відбитим через сприйняття особистості, її свідомість, долю, психо­логію. Шедевром психологічної романної прози Стендаля є роман "Червоне і чор­не" (1830). У центрі уваги автора – окрема особистість, еволюція та внутрішній світ героя простежуються широкому соціальному тлі, засобом розкриття складного внут­рішнього світу Жульєна Сореля стає психологічний аналіз Поєднання соціального та психологічного аналізу дозволило автору створити багатотемний реалістичний роман, у якому велику роль відіграють моральні проблеми (кохання, становлення характеру молодої людини, її місце у суспільстві, проблема вибору), а також широкий спектр соціальних тем і про­блем, пов'язаних з життям Франції періоду Реставрації.

Особливістю романів Оноре де Бальзака є пильна увага до побуту, світу речей, предметів у поєднанні із соціальним аналізом. Письменник об'єднав романи в цикли, використовуючи техніку "наскрізних" персонажів і створив епопею "Людська комедія", яка стала результатом усього його творчого життя. Бальзак виробив структуру поліцентричного роману, тобто такого, який має багато художніх центрів і сюжетних ліній, стер межі між головними і другорядними персонажами: образ, який в одному романі перебуває на другому плані, в наступному – може стати центральним. До ключових творів "Людської комедії" належать філо­софський роман "Шагренева шкіра" (1831), роман "Ежені Гранде" (1833), повість "Гобсек" (1830; 1835), роман "Батько Горіо" (1834). Більшість творів Бальзака пов'язана не лише із соціальною, а й з філософською проблематикою, оскільки в них порушено проблеми сенсу людського життя. Особливої гостроти в його творчості набуває ро­мантична за своєю сутністю проблема втрачених ілюзій ("Втрачені ілюзії"), тема влади грошей у суспільстві («Гобсек»).

Принцип історизму, який розглядає життя людини як безперервний процес, етапи якого діалектично взаємопов’язані і мають свою специфіку, також запозичений реалістами в романтиків. Романтики називали його історичним колоритом, реалісти більше цікавились економічними структурами суспільства і соціальною психологією народу, зображували не тільки колишні епохи, але й сучасну їм дійсність. Бальзак в «Передмові до «Людської комедії» називає себе «секретарем французького суспільства», проголошуючи принцип об'єктивності як головний для реалістичного мистецтва.

Важливою для письменників-реалістів залишається проблема позитивного героя. Негативним персонажам «Людської комедії» у Бальзака завжди протистоять позитивні. В них митець втілює свою віру в людину, в можливості її розуму, стійкість, мужність, силу волі і енергії. Позитивні персонажі надають творам письменника великої моральної сили, що є однією із специфічних рис реалізму в його класичному варіанті.

Перехід до нового етапу реалізму у французькій літературі збігся зі зміною поколінь письменників-реалістів: у 1842 р. помирає Стендаль, у 1850-му – Бальзак, після 1848 р. поступово припиняє художню творчість Меріме. Натомість заявляє про себе нове покоління: Ж. Шанфлері й Л. Дюранті, які в 50-60-х роках активно пропагують реалізм і вводять у широкий вжиток цю назву напряму, Г. Флобер, Е. і Ж. Гонкури, через певний час – Е. Золя, Гі де Мопассан, А. Доде та ін.

Центральною постаттю у французькій реалістичній літературі 50-70-х років XIX ст. стає Гюстав Флобер (1821-1880). Реалізм, представлений його творчістю, відрізняється від реалізму першого етапу остаточним розривом з романтичною традицією, декларованим уже в романі «Пані Боварі» (1856). Головним об'єктом зображення залишається буржуазна дійсність, але змінюються масштаби і принципи її зображення. Яскраві індивідуальності героїв романів 30-40-х рр. замінюють звичайні малоприкметні люди, зображується світ «кольору плісняви», самою визначною подією якого стає подружня зрада. Принципово іншими стають стосунки письменника зі світом, який є об'єктом його зображення. Якщо Бальзак, Стендаль, Меріме цікавились долями цього світу, відчували його хвороби, то Флобер декларує принципову відстороненість і неприйняття сучасної дійсності, намагаючись сховатись у «вежі зі слонової кістки», присвятити себе служінню високому мистецтву, залишившись тільки аналітиком і суддею. "Пані Боварі" є зразком формаль­ної довершеності, яка виявляється на всіх рівнях: компо­зиційному, мовному, стильовому, конфлікт між мрією головної героїні та реальністю має у творі поглиблений характер і знаходить трагічне вирішення. Глибока, безкомпромісна критика антигуманного, соціально несправедливого устрою, що прийшов на зміну феодальній монархії, стає головною силою реалізму ХІХ ст.

Наприкінці 60-х-на початку 70-х років у французькій літературі формується натуралізм, який за своїм походженням і типологічно щонайтісніше пов'язаний з реалізмом. Так його розуміли зачинателі, зокрема Гонкури й Е. Золя (1840-1902), так його тра­диційно розглядають зарубіжні літературознавці, нерідко ототожнюючи з реалізмом. Натуралізм, власне, про­довжує і розвиває, іноді доводячи до крайнощів, засадничі принципи реалізму. Натуралісти поча­ли застосовувати наукове поняття методу до художньої творчості. Це, по-перше, сцієнтизм, тобто зближення завдань і засобів літературної творчості з науко­вими (спостереження, вивчення, аналіз, «точне» відображення життєвих явищ); по-друге, це об'єктивність, тобто зображення дійсності як такої, що ніби сама себе розгортає і себе розповідає, без са­мовияву автора; по-третє, це принцип життєподібності, що поро­джує, з одного боку, прагнення до документованої розповіді, а з іншого – до відтворення життя в його повсякденно-побутовій правдоподібності; по-четверте, це охоплення людського світу й світу живої природи одним поглядом і підпорядкування їх спільним законам, поєднання в потрактуванні зображуваного природних, переважно біологічних та фізіологічних, і соціальних чинників. Саме в цьому питанні натуралісти принципово розходяться з реалістами. Хоча і в працях та листуванні Стендаля і Бальзака можна зустріти чимало біологічних термінів. Аналітично досліджуючи суспільство, вони підходили до нього як до спільності конкуруючих істот (Стендаль) та  явища порядку „жертва – хижак” (Бальзак). Суттєву різницю між реалістами і натуралістами становить розуміння людини: реалісти розглядають її як суспільне явище, натуралісти ж, зокрема Золя та його школа, вбачали в людині не тільки суспільний феномен, але й частку природи, підпорядковану її законам. Відповідно з’являється подвійне мотивування людських характерів і долі природними й соціальними чинниками.

Головний твір Е.Золя – двадцятитомний цикл романів «Ругон-Маккари», якому він дав промовистий підзаголовок «Природна й соціальна історія однієї родини в епоху Другої імперії». У ньому Золя, вслід за Бальзаком, поставив собі за завдання відобразити французьке суспільство другої половини XIX ст. із такою ж повнотою і всебічністю, як це зробив Бальзак щодо суспільства його першої половини. У «Ругон-Маккарах» досліджуються «дрібна й велика буржуазія, проституція, злочинність, земель­не питання, гроші, народ – той, що гине в кло­аках передмість, і той, що повстає у великих промислових центрах...». Золя поставив собі за завдання також розкриття дії законів природи у людському світі, тому давав подвійне, природниче і соціальне вмотивування подій, що відбуваються в розгалуженій родині Ругон-Маккарів протягом чотирьох поколінь. Під впливом тогочасних природничих наук особливу увагу письменник зосередив на законі спадковості, виявляючи його дію в тому, як по-різному складаються життєві долі представників гілки Ругонів і гілки Маккарів: коли перші, маючи здорову спад­ковість, піднімаються до вершини суспільної піраміди, то інші, на­щадки кількох поколінь алкоголіків, обтяжені всілякими неврозами й аномаліями, здебільшого скочуються до її підніжжя.

Особливе місце в тогочасній французькій літературі належить Гі де Мопассану (1850-1893), творчість якого традиційно відносять до нату­ралізму. В контекст натуралізму вписується і його світо­глядно-естетична система, і засадничі принципи поетики творів. Так, письменник вважав, що людина є істотою, підпорядкованою, в першу чергу, біологічним чинникам. Щодо соціальної сфери життя людини, то вона уявлялася письменникові чимось побічним і навіть не ідентичним її природі. Основною темою творів Мопассана стають влада грубих і егоїстич­них інстинктів, їхні носії, такі як молодий кар’єрист Жорж Дюруа – головний герой роману «Любий друг» (1885). Мопасанівський персонаж – цілковитий нездара, але успіх його приголомшливий: він стає впливовим журналістом, перетворюється на шляхтича Дю Руа, вигідно одружується, здобуває місце в парламенті завдяки вмінню використовувати прихильність до нього жінок. Життя цієї людини базується на статевому інстинкті й гонитві за грішми. Люди ж високодуховні виявляються у Мопассана страждальцями, що спричинило песимістичну тональність багатьох його творів («Життя», «Монт-Оріоль», збірки «Micс Гаррієт», «Іветта», «Маленька Рок»).

Отже, реалізм у другій половині ХІХ ст. розвивався і тісному взаємозв’язку з романтизмом, продовжуючи і розвиваючи його традиції. Великим надбанням цього періоду стало мистецтво соціально-психологічного аналізу, представленого творчістю О. де Бальзака, Ф.Стендаля. Вплив наукових відкриттів, зокрема в галузі природничих наук спричинив появу натуралізму, який розглядав людину як істоту біологічну. Особливістю французького реалізму є те, що розквіт романтизму збігся в часі з початком інтенсив­ного формування й піднесення реалізму, обидві течії боролись проти канонів класицистичного мистецтва.