Розділ 3 к орупційні правопорушення та корупційні злочини як їх різновид: співвідношення та диференціація відповідальності за їх вчинення

Оскільки Закон «Про засади запобігання та протидії корупції» і, головне, Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 11 червня 2009 р. набрали чинності з дня їх опублікування, тобто з 18 липня 2009 р., то з 18 липня 2009 року набрали чинності і Закони від 18 жовтня 2006 р. «Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єдна­них Націй проти корупції» та «Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією», у пунктах других яких обумовлено, що вони набирають чинності «з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення». Оскільки цей Закон набрав чинності з 18 липня 2009 р., то з 18 липня 2009 р. названі конвенції стали части­ною національного законодавства України і згідно з положеннями Закону «Про міжнародні договори України» «окремі їх положення мають безпосередньо застосовуватись судами України» з 18 липня 2009 р., оскільки «якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті України, то застосовуються правила міжнародного договору» (ч. 2 ст. 19 названого Закону). Це стосується, зокрема, предмета корупційних діянь та їх мети – у визначенні поняття корупції, яке дається у ст. 1 чинного Закону «Про боротьбу з коруп­цією» від 5 жовтня 1995 р., який утратив чинність з 1 січня 2011 р., було встановлено, що корупція – це діяльність, спрямована на протиправне використання особами, уповноваженими на виконання функцій держави, наданих їм повноважень для одержання матеріальних (виді­лено мною.– П. А.) благ, послуг, пільг, переваг, а Конвенцією ООН проти корупції та Кримінальною конвенцією про боротьбу з корупцією предметом корупційних правопорушень визнається «будь-яка неправо­мірна перевага», тобто названими Конвенціями «встановлені інші правила» ніж були передбачені Законом «Про боротьбу з корупцією». Тому предметом корупційних правопорушень, у тому числі і пред­метом злочинів «Одержання хабара» та «Давання хабара», з 18 липня 2009 р. мали б визнаватись не тільки матеріальні, а й нематеріальні блага, пільги, послуги та переваги.

У Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції, 2003 р. та у Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи 1999 р. загальне визначення понять «корупція», «корупційне право­порушення», «корупційний злочин» не дається. У цих конвенціях лише визначаються види діянь, які рекомендується державам-учасницям (сторонам) або визнати кримінально караними, або розглянути питання про можливість визнання їх кримінальними злочинами.

Статтею 8 «Криміналізація корупції» Конвенції Організації Об’єд­наних Націй проти транснаціональної організованої злочинності» 2000 р. передбачено, що «1. Кожна держава-учасниця вживає таких законодавчих та інших заходів, які можуть знадобитися для того, щоб визнати як кримінально карані такі діяння, коли вони вчиняються навмисно: а) обіцянка, пропозиція або надання публічній посадовій особі, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги для самої посадової особи або іншої фізичної чи юридичної особи для того, щоб ця посадова особа вчинила будь-яку дію або бездіяльність при виконанні своїх службових обов’язків; б) вимагання або прийняття публічною посадовою особою, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги для самої посадової особи або іншої фізичної або юридичної особи для того, щоб ця посадо­ва особа вчинила будь-яку дію чи бездіяльність при виконанні своїх службових обов’язків. 2. Кожна держава-учасниця розглядає можли­вість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть знадобитися для того, щоб визнати в якості кримінально караних діяння, зазначені в пункті 1 цієї статті, коли в них бере участь будь-яка інозем­на публічна посадова особа або міжнародний цивільний службовець. Кожна держава-учасниця також розглядає можливість визнати кримінально караними інші форми корупції. 3. Кожна держава-учасниця також вживає таких заходів, які можуть знадобитися для того, щоб визнати як кримінально карану участь в якості спільника у вчиненні будь-якого злочину, визнаного таким відповідно до цієї статті».

Наведений текст ст. 8 названої Конвенції ООН свідчить про те, що у ній лише визначаються види діянь, які Конвенцію рекомендується державам-учасницям або визнати кримінально караними (п. 1 статті), або розглянути можливість визнання їх кримінально караними у разі, коли у них бере участь будь-яка іноземна публічна посадова особа або міжнародний цивільний службовець (п. 2 статті). Визначен­ня ж поняття «корупційний злочин», як і визначення поняття «коруп­ція», у Конвенції не міститься. Головним же є те, що названою Конвенцією корупційні діяння визнаються різновидом транснаціональної організованої злочинності.

Визначення поняття корупції дається лише у ст. 2 Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи, підписаної Україною 4 листопада 1999 р. в м. Страсбурзі і ратифікованої Законом України від 16 березня 2005 р. № 3476-ІV¹, яка, для цілей цієї Конвенції, означає «прямі чи опосередковані вимагання, пропонування, давання або одер­жання хабара чи будь-якої іншої неправомірної вигоди або можливості її отримання, які порушують належне виконання будь-якого обо­в’язку особою, що отримує хабара, неправомірну вигоду чи можливість мати таку вигоду, або поведінку такої особи».

Ю. Б. Іванов, зазначивши, що проблема корупції давно набула між­народного характеру й зачепила тією чи іншою мірою всі держави, у то­му числі і країни з розвинутою економікою, констатує, що практично першим міжнародним документом, що закликав держави – члени ООН боротися з незаконним збагаченням державних посадових (обраних) осіб, а також запропонував заходи для ефективного застосування діючих законів, які забороняють хабарі у міжнародних комерційних опе­раціях, була «Декларація про боротьбу з корупцією та хабарництвом у міжнародних комерційних операціях», прийнята Генеральною Асамб­леєю ООН 16 грудня 1996 р.² Аналіз змісту названої Декларації свідчить про те, що у ній основна увага акцентувалась, по суті, на необхідність посилення боротьби із хабарництвом у міжнародних комерційних операціях. При цьому, що важливо у кримінально-правовому аспекті, у п. 3 Декларації визначались види діянь, які слід розглядати як хабар­ництво, та елементи таких діянь.

Ю. Б. Іванов вважає³, що «стрижнем антикорупційної стратегії держави на сучасному стані виступає Концепція подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності», затверджена Указом Президен­та України від 11 вересня 2006 р. № 742/2006, з чим слід погодитись. У названій Концепції визначені характерні риси корупції в Україні, визначаються головні напрями розв’язання проблеми доброчесності в органах виконавчої влади, визначається роль громадянського суспіль- ства та засобів масової інформації у виявленні та запобіганні корупції. Стратегічним напрямом боротьби з корупцією Концепція визначає посилення діяльності, спрямованої на виявлення корупційних проявів, та забезпечення притягнення винних осіб до відповідальності. Окремі заходи, передбачені концепцією, реалізовані з прийняттям Верховною Радою України пакета антикорупційних законів 11 червня 2009 р., а також прийнятими Кабінетом Міністрів України на їх розвиток нор­мативно-правовими актами.

М. І. Мельник зазначає, що найбільш типовими підходами до науко­вого розуміння корупції є: 1) корупція розуміється як підкуп і продаж­ність державних чи інших службовців; 2) корупція розглядається як зловживання владою чи службовим становищем, вчинене з корисливою метою; 3) корупція розглядається як зловживання владою чи службовим становищем, вчинене з будь-якої особистої заінтересованості; 4) коруп­цією визнається використання службових повноважень, статусу посади, а також її авторитету та пов’язаних з ними можливостей для задоволення особистого інтересу або у групових інтересах; 5) корупція розглядається як елемент (ознака) або різновид організованої злочинності; 6) визначення поняття корупції обмежуються загальними ознаками і характеризується відсутністю чітких формулювань, які б дозволили виділити суттєві ознаки цієї правової категорії¹.

Слід погодитись із М. І. Мельником, А. І. Редькою та М. І. Хавронюком, які зазначають, що корупція є складним і багатоаспектним яви­щем – вона може розглядатися в економічному, політичному, правовому, моральному, соціально-психологічному та інших аспектах².

Існує декілька легальних визначень поняття «корупція». Зокрема у чинному Законі «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР під корупцією розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних (виділено мною.– П. А.) благ, послуг, пільг або інших переваг. При цьому у ч. 2 ст. 1 названого Закону визначаються види корупційних діянь, а у ст. 5 – види спеціальних обмежень щодо державних служ­бовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції, які є правопорушеннями, пов’я­заними з корупцією.

У примітці до ст. 1 Закону «Про боротьбу з корупцією» уточнювалось, що під діяльністю осіб, уповноважених на виконання функцій держави, слід розуміти і діяльність посадових осіб місцевого самоврядування, що спрямована на здійснення повноважень місцевого самоврядування.

У ст. 2 Закону «Про боротьбу з корупцією» визначались категорії осіб, які Законом визнаються суб’єктами «корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією». До таких осіб віднесені: а) державні службовці; б) Прем’єр-міністр України, Перший віце-пре­м’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри, міністри; в) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад; г) посадові особи місцевого самоврядування та ґ) військові посадові особи Збройних Сил України та інших військових формувань (крім військовослужбовців строкової служби)¹.

Зверну увагу на те, що логіко-граматичне тлумачення формулювання «суб’єкти корупційних діянь та інших правопорушень, пов’я­заних з корупцією», яке вживалось у назві ст. 2 Закону «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р. свідчить про те, що корупційні діяння, перелік і ознаки складів яких давалась у ст. 1 Закону, законодавець визнавав різновидом «правопорушень, пов’язаних з ко­рупцією».

У Законі «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 черв­ня 2009 р. № 1506-VІ давалось таке визначення понять корупції – це використання особою наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди, або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди такій особі або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей (абз. 5 ст. 1 Закону), та корупційного правопорушення – це умисне діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою, зазначеною у частині першій ст. 2 цього Закону, за яке Законом установлено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність (абз. 4 ст. 1 Закону).

Наведені визначення понять «корупція» і «корупційне правопорушення» текстуально відтворені у, відповідно, абзацах шостому та п’ятому ч. 1 Закону «Про засади запобігання і протидії корупції», від 7 квітня 2011 р. № 3206-VI.

У Кодексі поведінки посадових осіб, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 р., корупція трактується як «скоєння певних дій при виконанні обов’язків, або у зв’язку з цими обов’язками в результаті прийнятих подарунків, обіцянок чи стимулів, чи їх незаконне одержання всякий раз, коли має місце така дія або бездіяльність»¹.

Визначення поняття корупції дається у п. 1 ст. 1 Федерального закону РФ «Про протидію корупції» від 25 грудня 2008 р.– це: а) зловживання службовим становищем, давання хабара, отримання хабара, зловживання повноваженнями, комерційний підкуп або інше незаконне використання фізичною особою свого службового становища всупереч законним інтересам суспільства та держави з метою одержання вигоди у вигляді грошей, цінностей, іншого майна або послуг майнового характеру, інших майнових прав для себе чи для третіх осіб або незаконне надання такої вигоди вказаній особі іншими фізичними особами; 2) вчинення діянь, зазначених у підпункті «а» цього пункту, від імені або в інтересах юридичної особи¹.

Статтею 290 КК РФ в редакції Федерального закону від 25 грудня 2008 р. була передбачена відповідальність за одержання хабара, яким визнається одержання службовою особою особисто або через посеред­ника хабара у вигляді грошей, цінних паперів, іншого майна або вигод майнового характеру за дії (бездіяльність) на користь хабародавця чи осіб, яких він представляє, якщо такі дії (бездіяльність) входять до служ­бових повноважень службової особи або вона з огляду на службове становище може сприяти таким діям (бездіяльності), а так само за за­гальне покровительство або потурання по службі.

Федеральним законом РФ від 4 травня 2011 р. № 97-ФЗ ст. 290 КК РФ викладена в новій редакції. Частиною 1 ст. 290 КК РФ в редакції цього Закону передбачена відповідальність за «одержання службовою особою, іноземною службовою особою або службовою особою публічної міжнародної організації особисто або через посередника хабара у вигляді грошей, цінних паперів, іншого майна або у вигляді незаконних надання їй послуг майнового характеру, надання інших майнових прав за вчинення дій (бездіяльність) на користь хабародавця або осіб, яких він представляє, якщо такі дії (бездіяльність) входять у службові повноваження службової особи або якщо вона з огляду на службове становище може сприяти таким діям (бездіяльності), а так само за загальне протегування. У примітці 2 до ст. 290 КК РФ визначається, що під іноземною службовою особою у цій статті та статтях 291 і 291¹ цього кодексу розуміється будь-яка особа, яка назначається чи обирається, яка обіймає будь-яку посаду у законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі іноземної держави, і будь-яка особа, що виконує яку-небудь публічну функцію для іноземної держави, в тому числі для публічної установи або публічного підприєм- ства,– під службовою особою публічної міжнародної організації розуміється міжнародний цивільний службовець або будь-яка особа, яка уповноважена такою організацією діяти від її імені¹.

Наведені визначення поняття корупції та її ознак, а також ознак корупційних злочинів у КК РФ вельми критично оцінюються російськими вченими, якими, зокрема, звертається увага на те, що в російське антикорупційне законодавство не повною мірою імплементовані положення антикорупційних конвенцій Ради Європи і ООН і, насамперед, щодо визначення предмета корупційних злочинів, ознак їх су­б’єкта, мотивів і мети їх учинення.

В. М. Гаращук та А. О. Мухатаєв пишуть, що визначення поняття корупції у Законі «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 червня 2009 р., «вкрай невдале», воно «фактично відсилає до терміна «неправомірна вигода», під якою Закон розуміє «…переваги, пільги, …послуги… що їх обіцяють, пропонують…». Сам же термін «корупція» протиправною дією називає обіцянку/пропозицію неправомірної вигоди, або відповідно обіцянку/пропозицію такої вигоди». На думку цих вчених, «ці вкрай небезпечні конструкції можуть викликати думку, що для кваліфікації є достатнім установлення факту таких обіцянок, пропозицій. Із формального погляду це так, але дове­сти буде практично не можливо. Завжди є відмовка: «пообіцяв (або ж прийняв обіцянку), щоб тільки «відчепитися» від занадто вже наполегливого «прохача». До речі, таке буває. В останньому випадку дії особи як протиправні кваліфікуватися не можуть». При цьому вони звертають увагу на те, що диспозиція ст. 212²¹ КУпАП чітко каже про одержання неправомірної вигоди, а не про обіцянку/пропозицію такої вигоди².

Об’єктивні ознаки корупції законодавцем визначаються як «використання особою наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей», тобто, іншими словами, корупція – це вчинення (невчинення) особою певних дій, які вона має можливість вчинити (невчинити) внаслідок обіймання нею певної посади чи наявності у неї певного правового статусу, наприклад, статусу депутата місцевої ради чи консультанта (радника) високопосадової особи.

М. І. Мельник зазначає, що оскільки у вітчизняному законодавстві такий термін, як «корупційний злочин» відсутній, то це дає підстави багатьом ученим та практикам висловлювати сумнів щодо юридичної обґрунтованості виділення такого виду злочинів, як корупційні, а іноді навіть стверджувати відсутність корупційних злочинів в Україні як таких, а, значить, і корупційної злочинності як соціально-правового явища¹. На думку М. І. Мельника, така позиція базується виключно на формальних ознаках, та не враховує суті поняття, а тому її не можна вважати належним чином обґрунтованою².

М. І. Мельник обґрунтовано, на мій погляд, вважає, що виділення корупційних злочинів є абсолютно допустимим і доцільним з огляду на те, що: 1) поняття «корупційний злочин» – поняття конвенційне, тобто воно має відповідний нормативно-правовий зміст; 2) наявність зазначеної групи злочинів логічно випливає із чинного законодавства України – із законодавчого визначення понять «корупція» та «корупційні діяння» та інших положень Закону України «Про боротьбу з корупцією» випливає, що корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, можуть бути злочинними; 3) термін «корупційний злочин» є визнаним і широко вживається у юридичній науці і практиці багатьох держав світу; 4) виділення такого виду злочинів, як корупційні, для потреб кримінально-правової науки та практики є не лише можливим, а й доцільним з точки зору особливої правової сутності, спільності ознак злочинних діянь, які охоплюються поняттям «корупція». Ці злочини виділяє те, що вони об’єднуються у відповідну групу не за формальним розташуванням у системі Особливої части КК, залежно від того, в якій главі містяться статті про їх відповідальність, а за цілим рядом спільних і обов’язкових для всіх їх ознак змістовного характеру: а) суб’єкта злочину; б) сфери вчинення; в) особливостей ознак об’єктивної і г) суб’єктивної сторони; 5) в останні роки корупційні злочини обліковуються окремо в офіційних статистичних звітах правоохоронних органів, що є свідченням визнання практикою наявності цієї категорії злочинів³.

Додатковим аргументом щодо позиції про існування корупційних злочинів чи окремої, самостійної групи злочинів, в яку їх можна об’єд­нати за спільністю об’єктивних і суб’єктивних ознак, є законодавчо визначені ознаки понять «корупційне правопорушення» та «корупція» у Законі «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 червня 2009 р., а також ст. 18 цього Закону, згідно з якою за вчинення корупційних правопорушень особи, які визнаються ст. 2 цього Закону суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення, при­тягаються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової або дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку. Наведе­не свідчить про те, що законодавець визнає різновидом корупційних правопорушень не лише адміністративні правопорушення, а й злочини. Крім того, Закон від 11 червня 2009 р. № 1508-VІ, яким внесені зміни до КУпАП та до КК, має назву «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення».

Під корупційним злочином М. І. Мельник розуміє передбачене КК суспільно небезпечне діяння, яке безпосередньо посягає на встановлений порядок діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, авторитет та інші охоронювані законом інтереси цих органів і виражаються у неправомірному використанні службовими особами таких органів влади або службових повноважень у корисливих чи інших особистих інтересах або інтересах третіх осіб, або передбачене КК інше суспільно небезпечне діяння, яке органічно пов’язане з названим вище злочином, обумовлює його вчинення, полягає у його приховуванні або є його потуранням¹. М. І. Мельник вважає, що за описаними ознаками корупційного злочину таким може бути визнано будь-який умисний злочин, який вчиняється службовою особою органу державної влади або органу місцевого самоврядування з використанням влади або свого службового становища з корисливих мотивів².

Зверну увагу на те, що наведена позиція М. І. Мельником висловлена у 2004 р. і вона потребує суттєвих уточнень з урахуванням на­ведених (згадуваних) раніше положень законів від 11 червня 2009 р. «Про засади запобігання та протидії корупції» і «Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення», які дають додаткові підстави стверджувати, що чинне антикорупційне законодавство виділяє групу корупційних злочинів як одного із видів корупційних правопорушень, іншими видами яких є адміністративні та дисциплінарні корупційні правопорушення. При цьому внесеними останнім Законом змінами до КК корупційними злочинами законодавець визнає всі злочини, склади яких передбачені статтями розділів VІІ–А та ХVІІ, окрім ст. 367 (службова недбалість) Особливої частини КК. Також слід врахувати суттєве збільшення (розширення кола) законодавцем категорій (видів) суб’єктів корупційних злочинів.

Корупційні злочини Мельник М. І. поділяє на три групи: 1) безумов­но корупційні злочини, до яких він відносить злочини, склади яких передбачені статтями 368, 364, 370, 191, 372, 375 та 423 КК; 2) умовно корупційні злочини, до яких він відносить злочини, склади яких передбачені статтями 210, 211, 157, 158, 159, 162, 365, 370, 366, 371, 373, 382, 426, 161, 206, 376 та 343 КК. Характерною особливістю «умовно корупційних» злочинів, на думку М. І. Мельника, є те, що їх вчинення не завжди супроводжується ознакою корупційності, що, як правило, пов’язано із законодавчим описанням ознак суб’єкта злочину (може вчинятися як службовими, так і неслужбовими особами) та суб’єктивної сторони злочину (для наявності складу злочину закон не вимагає корисливої мотивації чи іншої особистої заінтересованості¹; 3) злочини, які можуть бути віднесені до корупційних з огляду на безпосередній (інколи нерозривний) зв’язок з останніми, до яких він відносить склади злочинів, передбачені статтями 369, 209, 255, 256, 396 та 198 КК.

Проектом Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (щодо удосконалення антикорупційного законодавства), який внесений народними депутатами України С. Міщенком, І. Калєтніком та В. Ар’євим, зареєстрованим 31 грудня 2009 р. за номером 5508, КК України пропонувалось доповнити статтею 11¹ «Поняття корупційного злочину». Під корупційним злочином пропонувалось розуміти передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом відповідальності за корупційні правопорушення, який визначений ст. 2 Закону України «Про засади за­побігання та протидії корупції», з використанням своїх службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей (або без використання), з метою незаконного одержання вигод для себе, інших осіб, та відповідно неправомірна обіцянка, пропозиція чи надання таких вигод, за яке перед­бачена кримінальна відповідальність. У частині другій цієї статті пропонується дати перелік злочинів, які відносяться до корупційних. При цьому крім «власне корупційних» злочинів, склади яких передбачені розділами VІІ–А та ХVІІ Особливої частини КК, корупційними пропонувалось визнати злочини, склади яких передбачені статтями 157, 158, 159¹, 175, 206, 209, 209¹, 210, 211, 232, 353, 354, 357, 358, 366, 367 КК.

На мій погляд доповнення КК статтею 11¹ у пропонованій редакції недоцільне. По-перше, викликає сумнів визнання більшості із зазначених злочинів, перелік яких наводиться авторами проекту, корупцій­ними, оскільки суб’єктами більшості цих злочинів можуть бути і особи, які Законом № 1506-VІ не визнаються суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення. По-друге, запропоноване визначення по­няття корупційного злочину не має будь-якого кримінально-правового значення, оскільки не тягне за собою будь-яких правових і, перед- усім, кримінально-правових наслідків. Сприйняття зазначеної пропозиції було б виправданим за умови, якщо, наприклад, визнання вчиненого злочину корупційним визнавалось обставиною, що обтяжує покарання, чи будь-яким іншим чином впливало на індивідуалізацію кримінальної відповідальності особи, яка його вчинила, чи на індивідуалізацію покарання винної особи. По-третє, пропоноване визначення поняття корупційного злочину не враховує зміст ознак поняття коруп-ційного правопорушення та поняття корупції, яке дається у ст. 1 Закону «Про засади запобігання та протидії корупції», однією із обов’язкових ознак яких є його умисний характер та мета корупційного правопорушення – одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб. Для більшості злочинів, які авторами законопроекту пропонується віднести до корупційних, мета одержання неправомірної вигоди не є характерною і, тим більше, обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони їх складів. Крім того, із суб’єктивної сторони корупційним правопорушенням визнається лише діяння умисне. Автори ж законопроекту пропонують визнати корупційним злочином і службову недбалість (ст. 367 КК), яка є злочином необережним.

Зверну увагу на те, що народними депутатами України – авторами законопроекту, яким пропонувалось доповнити КК ст. 11¹, фактич- но сприйнята, з несуттєвими уточненнями, наведена раніше позиція М. І. Мельника щодо поняття корупційних злочинів та їх видів.

У багатьох статтях Особливої частини КК, поміщених в інших її розділах, учинення передбачених ними дій службовою особою законо­давцем визначається або конститутивною (альтернативною конститутивною) ознакою основного складу злочину, або кваліфікуючою чи особливо кваліфікуючою (альтернативною кваліфікуючою чи особливо кваліфікуючою) ознакою їх кваліфікованих складів. При цьому законодавець діє трьома способами: 1) просто визначає службову особу як спеціального суб’єкта відповідних складів злочинів; 2) додатково обумовлює, що злочином визначається вчинення службовою особою відповідних дій з використанням нею свого службового становища; 3) уточнює, вчинення службовими особами яких юридичних осіб (якими службовими особами) передбачених ними дій утворює основ­ний чи кваліфікований склад злочину:

1. суб’єктами злочинів, склади яких передбачені ч. 1 ст. 173, ч. 1 ст. 207, ч. 1 ст. 212 і ч. 1 ст. 212¹ КК законодавцем альтернативно названа службова особа підприємства, установи та організації незалежно від форми власності;

2. суб’єктами злочинів, склади яких передбачені ч. 1 ст. 208 та ч. 1 ст. 271 КК, альтернативно визначені службові особи підприємств, установ, організацій;

3. суб’єктами злочинів, склади яких передбачені ч. 1 ст. 218, ч. 1 ст. 219, статтями 220, 221, ч. 1 ст. 222 альтернативно визначені службові особи суб’єкта господарської діяльності; суб’єктом злочину, склад якого передбачений ч. 1 ст. 223² КК – службова особа емітента чи професійного учасника ринку цінних паперів; суб’єктом злочину, склад якого передбачений ст. 232² – службова особа емітента, а суб’єк­том злочину, склад якого передбачений ст. 132 КК, альтернативно названа службова особа лікувального закладу;

4. суб’єктом злочину, склад якого передбачений ч. 1 ст. 175 КК, альтернативно названий керівник підприємства, установи або організації незалежно від форми власності;

5. суб’єктом кваліфікованих видів складів злочинів, передбачених ч. 1 ст. 109 та ч. 1 ст. 110 КК, законодавцем альтернативно називається представник влади (відповідно ч. 3 ст. 109 та ч. 2 ст. 110 КК);

6. у ряді статей Особливої частини КК злочином визнається сам факт учинення передбачених ними дій службовою особою як конститутивна ознака основного складу злочину – ч. 1 ст. 158, ч. 3 ст. 160, ч. 2 ст. 171, ч. 1 ст. 210, ч. 1 ст. 211, ч. 1 ст. 238, ч. 1 ст. 253, ч. 1 ст. 340, ч. 1 ст. 351, ч. 2 ст. 351, чи як кваліфікуюча ознака – ч. 2 ст. 160, ч. 2 ст. 161, ч. 2 ст. 162, ч. 2 ст. 163, ч. 2 ст. 168, ч. 2 ст. 256, ч. 4 ст. 267¹;

7. у ряді статей Особливої частини КК злочином визнається вчинення передбачених ними дій службовою особою з використанням свого службового становища як ознака основного складу злочину – ч. 4 ст. 157, ч. 1 ст. 191, ч. 2 ст. 262, ч. 2 ст. 308, чи як ознака кваліфікованого складу – ч. 2 ст. 149, ч. 3 ст. 157, ч. 10 ст. 158, ч. 2 ст. 158², ч. 2 ст. 159, ч. 3 ст. 176, ч. 3 ст. 177, ч. 2 ст. 189, ч. 3 ст. 206, ч. 3 ст. 229, ч. 2 ст. 248, ч. 2 ст. 258¹, ч. 2 ст. 258⁴, ч. 5 ст. 298, ч. 3 ст. 298¹, ч. 2 ст. 312, ч. 2 ст. 313, ч. 2 ст. 320, ч. 2 ст. 343¹;

8. в Особливій частині КК виділяється як самостійна категорія служ­бових осіб військові службові особи: ч. 2 ст. 410 КК передбачена відповідальність за вчинення передбачених частиною першою цієї статті дій військовою службовою особою із зловживанням службовим стано­вищем; ст. 423 КК передбачена відповідальність за зловживання військовою службовою особою владою або службовим становищем, а ст. 424 КК – за перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень. При цьому у п. 1 примітки до ст. 423 дається визначення поняття військової службової особи – це військові начальники, а також інші військовослужбовці, які обіймають постійно чи тимчасово посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обо­в’язки за спеціальним дорученням повноважного командування. Су­б’єктом злочину, передбаченого ст. 427, є начальник, а передбаченого ст. 428 – командир гинучого військового корабля.

Збереження у визначенні поняття службової особи, яке пропонувалось дати у ч. 3 ст. 18 КК проектом закону № 7487, формулювання «на підприємствах, в установах, організаціях, які фінансуються за рахунок коштів державного і місцевого бюджету» призвело би до фактичної декриміналізації більшості діянь, відповідальність за які передбачається переліченими статтями КК, які поміщені в інших розділах його Особливої частини, оскільки їх суб’єктами будуть визнаватись лише особи, які обіймають зазначені у ч. 3 ст. 18 КК посади на підприєм- ствах, в установах, організаціях, які фінансуються за рахунок коштів державного, місцевого бюджетів. Тому вказівку на фінансування підприємств, установ, організацій за рахунок коштів державного, місцевого бюджету необхідно було виключити, принаймні, із ч. 3 ст. 18 КК, що і було зроблено при розгляді Верховною Радою України при розгляді проекту Закону № 7487 у другому читанні.

Мною і як членом робочої групи Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією з підготовки проектів антикорупційних законів до другого читання, і як членом Науково-експертної ради та позаштатним консультантом Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, до Верховної Ради України подавались кілька разів зауваження та пропозиції щодо внесення змін і доповнень до проектів антикорупційних законів від 23 листопада 2007 р., реєстр. номери 0875, 0876, 0877, при їх підготовці до другого читання, більшість з яких була врахована суб’єктами законодавчої ініціативи – народним депутатом України, зокрема Г. О. Омельченком, і внесені як пропозиції до цих законопроектів. При цьому значна частина цих пропозицій була врахована у прийнятих Верховною Радою України 11 червня 2009 р. антикорупційних законах. Крім того, мною були підготовлені пропозиції щодо внесення змін і доповнень до Закону № 1506-VІ та до окремих статей КУпАП та КК України, якими ці Кодекси доповнені Законом № 1508-VІ. Більшість цих пропозицій була сприйнята суб’єктом законодавчої ініціативи народним депутатом України В. Р. Мойсиком, яким був внесений відповідний проект закону, що був зареєстрований 10 грудня 2009 р., реєстр. номер 5428. Ці ж та додатково інші пропозиції були подані В. Р. Мойсиком до проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії корупції», який був прийнятий Вер- ховною Радою України 10 березня 2010 р. у першому читанні за основу.

Є. В. Невмержицький, спираючись на наукові узагальнення, матері­али практики, зазначає, що корупція справді за своїм змістом на сучасному етапі розвитку українського суспільства, в основному проявляється у трьох аспектах: 1) політичному, який полягає у проникненні осіб кримінальної орієнтації у структури політичної влади і використання їх можливостей для задоволення своїх злочинних потреб; 2) соціально-економічному, що полягає у спотворенні (викривленні) корумпованими посадовими особами соціально-економічних рішень держави, а також численними випадками допуску кримінальних елементів до економічних важелів управління, що характерно для сучасної України; 3) правовий аспект полягає в конкретних протиправних діяннях і відповідних правових реакціях держави¹.

Сам же Є. В. Невмержицький дає таке узагальнююче визначення корупції як багатоаспектного діяння: «це соціально небезпечне явище, змістом якого є система негативних поглядів, настанов і діянь службових осіб інститутів влади та управління, державних і недержавних підприємств, організацій і установ, політичних партій та громадських організацій, спрямованих на задоволення особистих, групових або кор­поративних інтересів шляхом використання свого службового становища, всупереч інтересам суспільства та держави»².