Висновки

Проведений аналіз стану реформування протягом вересня 2006 р.– травня 2011 р. національного антикорупційного законодавства України в аспекті приведення його положень до європейських стандартів, визначених (установлених) Кримінальною конвенцією про боротьбу з корупцією, дає підстави для таких узагальнюючих висновків.

1. Підстав стверджувати, що реформування антикорупційного законодавства України, яке здійснювалось протягом 2006–2011 років, досягло своєї мети і є завершеним,– немає.

У цілому слід констатувати, що антикорупційні закони від 7 квітня 2011 р., і насамперед Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення», не досягли мети, яка ставилась перед ними,– адаптувати національне антикорупційне законодавство до європейських стандартів, передбачених, передусім, Кримінальною конвенцією про боротьбу з корупцією Ради Європи. Такий висновок зроблений, як зазначалось і GRECO (Групою держав проти корупції) в Оціночному звіті по Україні Інкримінації (ETS 173 і 191 GPC 2) (Тема 1), затвердженому GRECO на 52-му Пленарному засіданні (Страсбург, 17–21 жовтня 2011 р.), оприлюдненому Міністерством юстиції України у листопаді 2011 р.

2. Аналіз змін до Кримінального кодексу, внесених Законом № 3207-VI від 7 квітня 2011 р., свідчить про те, що український законодавець фактично імплементував у національне кримінальне законодавство лише ча­стину рекомендацій (стандартів) Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією. Значна ж частина положень (рекомендацій) Кримінальної кон­венції про боротьбу з корупцією українським законодавцем не врахована.

Незавершеність реформування вітчизняного антикорупційного законодавства визнається і законодавцем, і Президентом України, що відображено у Національній антикорупційній стратегії України на 2011–2015 роки, схваленій Указом Президента України від 21 жовтня 2011 р. № 1001.

У цій Стратегії зазначається, що ключовою ознакою сучасної ситуації щодо боротьби з корупцією в Україні є започаткування у 2010–2011 роках процесу реформування вітчизняного антикорупційного законодавства, зокрема прийняття законів України «Про засади запобігання і протидії корупції», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення», та що антикорупційну спрямованість мають здійснені судова, податкова, адміністративна реформи, започаткована реформа кримінального судочинства, вдосконалені механізми доступу громадян до публічної інформації та отримання безоплатної правової допомоги, а також констатується, що однак, поряд із низкою вжитих заходів, реформування вітчизняного антикоруп­ційного законодавства є незавершеним у стратегії визначені питання, які потребують законодавчого врегулювання, зокрема законодавчого врегулювання потребують упорядкування адміністративних процедур і надання адміністративних та інших публічних послуг; притягнення до відповідальності юридичних осіб за вчинення їхніми уповноваженими особами корупційних правопорушень; удосконалення інституту конфіскації; притягнення до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень осіб, які користуються недоторканністю.

Статтею 27 «Участь і замах» Конвенції ООН проти корупції встановлено, що:

1. Кожна держава-учасниця вживає таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочинами відповідно до свого внутрішнього права, будь-яку участь у злочині, наприклад як спільника, пособника або підбурювача, у вчиненні будь-якого злочину, що визначений цією Конвенцією.

2. Кожна держава-учасниця може вжити таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином відповідно до свого внутрішнього права будь-який замах на вчинення будь-якого злочину, що визнано таким цією Конвенцією.

3. Кожна держава-учасниця може вжити таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином відповідно до свого внутрішнього права приготування до вчинення будь-якого злочину, що визнано таким цією Конвенцією.

Відповідно до ст. 15 Кримінальної конвенції про боротьбу з коруп­цією кожна Сторона вживатиме таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для встановлення у своєму національному законодавстві кримінальної відповідальності за допомогу у вчиненні чи підбурювання до вчинення будь-якого із кримінальних злочинів, передбачених цією Конвенцією.

Відповідно до ст. 15 Кримінальної конвенції про боротьбу з коруп­цією кожна Сторона вживатиме таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для встановлення у своєму національному законодавстві кримінальної відповідальності за допомогу у вчиненні чи підбурювання до вчинення будь-якого із кримінальних злочинів, передбачених цією Конвенцією.

Враховуючи наявність у кримінальному законодавстві України інститутів співучасті у злочині, готування до злочину та замаху на злочин (незакінченої злочинної діяльності), обгрунтованим є висновок, що чинне кримінальне законодавство дозволяє (надає можливість) притягувати до кримінальної відповідальності осіб, якими вчинюються дії, про ви­знання злочинами яких йдеться у ст. 27 Конвенції ООН проти корупції та ст. 15 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією. Крім того, у КК України міститься ст. 370, якою передбачена відповідальність за провокацію хабара або комерційного підкупу. Дії, передбачені цією статтею, є нічим іншим як підбурюванням до вчинення злочину – його специфічним проявом, який законодавець виділив у окремий, самостійний злочин.

Слід також враховувати, що національний законодавець може визнавати корупційними правопорушеннями, тобто корупційними злочинами і корупційними адміністративними правопорушеннями і інші діяння, вчинення яких, на його думку, з урахуванням соціального, економічного стану розвитку суспільства, стану правопорядку в державі, має тягти кримінальну чи адміністративну відповідальність, а не лише тільки ті, які рекомендується визнати злочинами чи розглянути можливість визнання злочинами Кримінальною конвенцією про боротьбу з корупцією. Зазначу, що GRECO та європейськи­ми інституціями здійснюється моніторинг нормативного забезпечення боротьби з корупцією лише в аспекті імплементації у національне законодавство стандартів (рекомендацій) Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, і не здійснюється моніторингу відповідності національного антикорупційного законодавства стандартам (рекомендаціям) Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції, які, як зазначалось, не є повністю тотожними (адекватними) стандартам Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, а частина з них у Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією відсутня.

Отже, врахування стандартів (рекомендацій) Конвенції ООН проти корупції, які відсутні у Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи, і їх імплементація у національне законодавство держав Ради Європи, в тому числі і для України, не є для них обов’яз­ковим. Проте як зазначалось, окремі рекомендації Конвенції ООН проти корупції імплементовані у національне антикорупційне законодавство, зокрема у КК України включений склад злочину «незаконне збагачення», передбачений ст. 20 Конвенції ООН проти корупції, згадки про який у Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією немає.

На мій погляд, з метою приведення національного законодавства у відповідність із європейськими стандартами щодо боротьби з корупцією, і, насамперед, зі стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, доцільно внести такі зміни до антикорупційного законодавства: