Теотіуакан:

З початком нашої ери на теренах Мексиканського плоскогір’я починає розвиватися ще одна унікальна цивілізація, яка базувалася навколо міста Теотіуакан (в перекладі з ацтекської – «місто богів». Ацтеки під час своїх мандрів добралися до уже покинутого мертвого місця і масштаб будівництва їх настільки вразив, що їм навіть на думку не спало, як таке диво могли створити смертні люди). Згідно ацтекської легенди, на місці Теотіуакана боги розвели вогонь, щоб створити світ і задля цього згоріли у тому полум’ї. І вдячні люди там побудували місто на їхню честь. А на місці, де горів вогонь, звели найбільшу в Америці чотириступінчату піраміду Сонця, висота якої сягала 65 м, а ширина основи – 225 м. Також у місті було збудовано піраміду місяця висотою 42 м і створено центральний проспект, який ацтеки назвали вулицею Мертвих. В епоху свого розквіту (ІІІ – УІІ ст.) Теотіуакан досяг вершин культурної, економічної та політичної могутності, у ньому жило від 85 до 150 тис. осіб, а за площею він був більший за Давній Рим часів імперії. Усі храми і палаци прикрашалися мозаїками з коштовного каміння, вишуканими скульптурами, рельєфами та барельєфами. Свою систему цінностей та здобутків Теотіуакан розширив на сусідні міста-держави, однак, експансія, швидше за все, відбувалася культурно-економічним, а не військовим шляхом.

Господарською базою цивілізації було землеробство. В околицях міста було створено мережу зрошувально-транспортних каналів, для зрошування використовувалися також води рік. Теотіуаканці винайшли унікальну технологію чінампів – плавучих островів, яка потім поширилася по всій Мезоамериці. На сплетену з гілок основу насипали шар ґрунту, саджали необхідні росини, після чого пускали такий острів-город плисти водами озера чи болота. Рослини споживали воду прямо з водойми. На чінампах майже не росли бур'яни, тому такий острів не потребував догляду і одна людина могла доглядати величезні «посівні площі». Врожаї збирали 2-3 рази у рік, тому продуктивність підвищилася колосально. Через це активізувався розвиток ремесел, торгівлі, і, передусім, будівництва, прискорилися процеси розвитку державних інституцій. Повелителями і тут були царі-жерці, які, буквально, потопали в розкошах, але від яких вимагали суворого дотримання всіх моральних норм (хоча, самокастрації тут уже не було).

Ще однією загадкою є загибель цієї цивілізації, яка сталася приблизно в УІІ ст. В момент найвищого піднесення Теотіуакана населення раптом покинуло місто з невідомої причини. Є гіпотези про вулканічну чи екологічну катастрофу, про нашестя варварів, тощо. Але твердо відомо одне: раптово, в один момент населення масово покинуло Теотіуакан, який перетворився на місто-привид і більше ніколи не відродився.

Тольтеки:

У УІІІ ст. на рівнини Центральної Мексики вдираються нові орди диких племен. Серед них були і тольтеки, яких на початку було дуже важко виокремити із загальної маси. Звідки вони прийшли точно невідомо, але в їхніх переказах як прабатьківщина згадується Теоколуакан («Божественна гора із загнутою вершиною»). Спочатку вони виглядали як типові варвари-дикуни, але доволі швидко запозичили чимало корисних цивілізаційних здобутків у розпорошеної теотіуаканської спільноти (іригаційне землеробство, ткацтво, керамічне виробництво). А їхня войовничість поступово забезпечила їм роль гегемона у цьому регіоні і дозволила підкорити сусідні племена. Хоча аборигени стояли вище у культурному розвитку від тольтеків, це не завадило останнім презирливо ставитися до них і називати їх ноновальками – безсловесними. Владу над ними тольтекам забезпечувала нещадна жорстокість, за вияв непокори вони карали, а всіх полонених приносили в жертву богам, серед яких виділялися кривавий бог-творець і він же бог темряви Тескатліпока і бог дощу Тлалок.

Природно, що у цій державі ніколи не вщухали суперечки за лідерство, згодом один із ображених вождів заснував власну столицю і взяв собі дружину із місцевих ноновальків. Їхній син Торпільцин згодом став однією із найвидатніших постатей у державі тольтеків. Його батьки загинули ще коли він був немовлям. Спочатку він став жерцем бога Кетцалькоатля – Пернатого Змія, швидко досяг висот ієрархії, і, опираючись на прихильників, повів боротьбу за трон. У 30 років він очолив державу і спробував провести реформи. Він відмовився від кривавих жертвоприношень і силових варіантів, надав ноновалькам статус рівноправних мешканців і проповідував принцип мирного співіснування з ними. Тобто, це був по суті, варіант гуманізму та віротерпимості. Із такими принципами Торпільцин проправив із 925 по 947 рр. Це був час загального розквіту держави, активізувалось містобудівництво, ремесла, торгівля, тольтеки приручили перших домашніх тварин, навчилися плавити золото і срібло, ткати бавовняні тканини. Високого розвитку набула медицина, музика і танці. З'явилася тольтецька писемність. Однак, не всім реформи Торпільцина були до душі. Багато хто з тольтеків не бажав вживатися з ноновальками, а особливо було невдоволене жрецтво традиційних кривавих культів, оскільки Тропільцин ввів культ Кетцалькоатля. В результаті змови цар був дискредитований перед народом і від нього майже всі відвернулися. Він пішов у вигнання, а його гуманістичний курс був назавжди забутий. Разом із ним пішло кілька тисяч його прихильників. Після довгих блукань вони дійшли на півострів Юкатан, де їх зустріли шаленим опором індіанці майя. Боротьба з аборигенами відзначалася нелюдською жорстокістю з боку тольтеків-вигнанців, які тільки таким чином змогли забезпечити собі місце під сонцем. Принцип гуманізму зазнав повного фіаско і був остаточно був відкинутий як недоцільний в умовах життя Мезоамерики.

У самій тольтецькій державі знову запанував принцип насильства. Відновилися пригнічення та залякування ноновальків та пишні людські жертвоприношення. Завдяки таким методам тольтеки ще впродовж двох століть трималися при владі. Однак, у ХІІ ст. міць тольтеків почала вичерпуватися, а після тривалої посухи бунти спалахнули з надзвичайною силою. Людські жертвоприношення сягали нечуваних масштабів, але боги все ніяк не хотіли змилостивитися. Врешті, навала варварів з півночі та небувалий мороз від якого загинув майже весь врожай, дестабілізували ситуацію до краю. Від страшного голоду вимерло більшість тольтеків, війну варварам вони програли і країна зазнала небувалого погрому. Останній вождь вчинив ритуальне самогубство у 1174 р. Так влада тольтеків канула у небуття.