Складні випадки керування

Синтаксичні норми часто пов'язані зі способом підрядного зв'язку слів у словосполученні – керуванням. Керування – синтаксичний зв'язок слів, при якому залежне слово має той відмінок, якого вимагає головне слово. Моделі поєднання слів таким підрядним зв'язком відо­бражають специфіку мови, закономірності сполучуваності слів.

Складними випадками керування, що можуть призвести до помилок, є:

1) близькозначні слова-синоніми можуть вимагати різних відмінків: оволодіти (чим ?) англійською мовою – опанувати (що?) англійську мову

навчатися (чого?) мови – вчити (що?) мову

властивий (кому?) – характерний (для кого?)

багата (на що?) – славиться (чим?)

сповнений (чого?) – наповнений (чим?)

дорівнювати (чому?) – рівнятися (на що?)

торкатися (чого?) – доторкатися (до чого?)

знущатися (з кого?) – збиткуватися (над ким?) та ін.

2) слова-пароніми мають не тільки різне значення, а й різне керування (чи можливості керування):

оснований (на чому?) на правилах – заснований (ким?) науковцем

повстати (на що? проти чого?) на боротьбу – постати (перед чим?) перед очима;

3) нерозрізнення керування в українській і російській мовах: однакове за значенням дієслово у різних мовах може вимагати від додатків неоднакових відмінкових форм:

дякувати (кому?) вчителеві – благодарить (кого?) учителя

завдавати (чого?) шкоди – причинять (что?) вред

постачати (що?) зброю – снабжать (чем?) оружием

потребувати (чого?) ліків – нуждаться (в чем?) в лекарствах

наслідувати (кого?) актора – подражать (кому?) актеру

вибачте (кому?) мені – извините (кого?) меня

повідомити (кого?) його – сообщить (кому?) ему

навчити (чого?) грамоти – научить (чему?) грамоте

набути (чого?) досвіду – приобрести (что?) опыт

не минути (чого?) кари – не уйти (от чего?) от наказания

припадати (до чого?) до душі – приходиться (по чем?) по душе

радіти (за кого? з чого?) – радоваться (кому? чему?) та ін.;

4) неправильне використання прийменників. Вони можуть бути зайві, напр.:

декларуючи про передачу землі – треба декларуючи передачу землі

майте про це на увазі – треба майте це на увазі

вага досягає до 60 кг – треба вага досягає 60 кг

немає сумнівів про те, що... – треба немає сумнівів, що...

не поступаються за рівнем – треба не поступаються рівнем тощо

або, навпаки, правильними будуть конструкції з прийменниками, напр.:

скупий словами – треба скупий на слова

хворий грипом – треба хворий на грип

уболівання нашою долею – треба уболівання за нашу долю та ін.;

5) помилки у прийменниковому керуванні дуже часто стосуються вживання прийменника по (див. с.47 – 49).

Контрольні запитання

1. Який порядок слів у реченні притаманний текстам офіційно-ділового й наукового стилів?

2. Назвіть особливості використання однорідних членів речення.

3. Наведіть основні правила координації присудка з підметом.

4. Назвіть складні випадки керування.

Частина 2

РОЗДІЛ 1. КУЛЬТУРА УСНОГО ПРОФЕСІЙНОГО МОВЛЕННЯ

Усне професійне мовлення: специфіка, форми, вимоги

Однією з форм сучасної української літературної мови є усне професійне мовлення – засіб контакту людей у процесі виконання ними службових обов’язків, а також засіб спілкування працівників установи чи підприємства з відвідувачами в години прийому, з представниками інших установ тощо.

Високий рівень культури усного, зокрема професійного, мовлення є яскравим свідченням високої загальної культури людини.

Щоб добре та правильного спілкуватися, завжди бути привабливим і цікавим співрозмовником, необхідно майстерно володіти прийомами усного спілкування, повсякчас їх дотримуватись. Необхідно також врахувати специфіку та особливості усного мовлення:

- є однією із форм словесного спілкування;

- розраховане на слухове сприймання, тому використовується як засіб спілкування мовця з колективом чи конкретною особою;

- є первинною формою відносно писемної;

- характеризується широкою сферою застосування та функціонування (промови, виступи на зборах, мітингах; лекції, доповіді, повідомлення; дискусійно-професійне спілкування і под.);

- може бути заздалегідь не підготовленим, спонтанним;

- наявність неповних (коротких) речень, зміна прямого порядку слів у реченні на непрямий;

- активізація невербальних (несловесних) засобів спілкування – інтонація, жести, міміка;

- відповідає вимогам ораторського мистецтва,

- потребує дотримання норм сучасної літературної мови (орфоепічних – правильна вимова, акцентних – правильне наголошування);

- притаманні емоційність, експресивність, імпровізованість.

Вимоги до усного ділового спілкування

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:

правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок;

багатством, що передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;

точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту;

виразністю, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення;

доречністю та доцільністю, яка залежить насамперед від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата, Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.

Спілкування нерозривно пов’язане із загальними нормами поведінки людини, її етичними та естетичними вимогами у використанні вербальних (словесних) і невербальних (погляд, жести, міміка) засобів комунікативної взаємодії. Саме у спілкуванні якнайповніше виявляється рівень професійної підготовленості спеціаліста, його мовленнєва культура тощо.

Важливим є дотримання у спілкуванні етичних вимог, які передбачають:

- увічливість, привітність і доброзичливість, шанобливе ставлення до співрозмовника, виявлення зацікавленості темою розмови;

- уміння відчувати співрозмовника, ураховувати його настрій, стежити за реакцією на висловлене, за потреби використовувати такі типові мовні звороти: як Вам відомо, що…; як Ви могли переконатися, що…; зверніть, будь ласка, увагу, що …та ін.;

- зважання на вік, стать співрозмовника, його службове становище, професію, посаду;

- уміння слухати співрозмовника, спонукання до спілкування за допомогою таких мовних виразів: я Вас уважно слухаю; говоріть, будь ласка; я Вас слухаю; продовжуйте, будь ласка; мені приємно це чути;

- делікатність, уникнення недоречних запитань;

- вчасне реагування на запитання співрозмовника (якщо відразу складно відповісти, тоді можна скористатися такими словесними формулами: дозвольте подумати; на жаль, не володію достатньою інформацією, щоб відповісти відразу; я не готовий зараз дати відповіді та ін.;

- використання у спілкуванні слів увічливості: вибачте; даруйте; пробачте; на жаль, так сталося; щиро дякую Вам за…; дозвольте подякувати Вам за ….

Усне професійне мовлення існує в таких функціонально і композиційно відмінних формах: монолог, діалог, полілог.

Монологічне мовлення, його особливості

Монолог (від грець. monos – один, єдиний і loqos – слово, мова) – розгорнуте мовлення однієї особи, яке не розраховане на безпосередню словесну реакцію слухача. Монолог набагато складніший за діалог чи полілог. Монолог виголошується з більшою силою голосу, в повільнішому, ніж звичайно, темпі, з чіткою вимовою звуків.

Монолог характеризується такими особливостями:

- розгорнутою і складною синтаксичною побудовою;

- загальною структурною цілісністю і композиційною завершеністю;

- умінням правильно говорити, досконало володіти тембром голосу, інтонацією;

- доречним використанням міміки, жестів та ін.

Діалогічне мовлення, його специфіка

Діалог (від грець. dialoqos – бесіда, розмова двох) – це активна мовленнєва взаємодія двох осіб, безпосередній словесний контакт, який включає обмін висловлюваннями-репліками. Діалог характеризується такими особливостями:

- здійснюється в конкретній ситуації прямого контакту двох співбесідників, висловлювання яких становлять відносно короткі словесні акції, а самі співрозмовники весь час міняються ролями;

- притаманні репліки, тобто мовлення рефлективне, без попереднього обдумування;

- підготовка до висловлення в такій формі мовної взаємодії відбувається водночас із сприйманням чужого мовлення;

- використання відносно простих за структурою синтаксичних одиниць, менша повнота висловлення думки;

- наявність мовної ситуації, ситуативного контексту тощо.

Поряд з діалогом в усному діловому спілкуванні використовується полілог (від грець. polus – численний, багато) – спілкування між кількома особами. За змістом полілог частково збігається з діалогом. Під час спілкування співрозмовник може бути слухачем, спостерігачем або активним співучасником, впливати на хід розмови.

Український мовленнєвий етикет.

Термін етикет означає встановлені правила поведінки, прийняті в суспільстві або його частині.

Мовленнєвий етикет – це система прийнятих у певному суспільстві формул спілкування, зокрема стійких висловів, які використовуються для встановлення контакту та підтримання бесіди. Різні ситуації ввічливого контакту (привітання, знайомство, звертання до співрозмовника, подяка, прощання і под.) передбачають уживання усталених формул, які різняться залежно від офіційного чи неофіційного спілкування, від вікових особливостей співрозмовників тощо. Мовний етикет має національну специфіку, а також виразні соціальні характеристики. [31]. Рівень дотримання мовленнєвого етикету, культури спілкування може впливати на поведінку співрозмовників більшою мірою, ніж зміст мовлення.

Дослідники виділяють етикет побутового й ділового спілкування, етикет військовий, дипломатичний, науковий і службовий, етикет листування тощо [35].

Етикет мовленнєвого спілкування за одних умов передбачає зниження, а за інших - піднесення стилю мовлення, порівняно з нейтральним, загальновживаним. Так, звернення на «Ви» виражає вищий ступінь поваги до адресата, ніж звернення на «ти». Вибір тієї чи іншої форми спілкування пов’язаний із цілою низкою обставин, умов, ситуацій мовленнєвого етикету. Зокрема, він залежить від ступеня знайомства співрозмовників: «Ви» уживається стосовно незнайомого або малознайомого співрозмовника, «ти» – щодо добре знайомого. Під час подальшого знайомства можливі переходи від «Ви» до «ти». За тривалого знайомства стосунки можуть і не стати приятельськими, при цьому перехід із „Ви” на „ти” може й не відбутися. За дружніх стосунків серед людей середнього і старшого покоління, особливо в колах інтелігенції, іноді зберігається звернення на «Ви». У цьому разі з переходом на «ти» пов’язується втрата підвищеної поваги, вияв певної фамільярності. Згаданий вибір залежить також від ситуації: «Ви» відповідає офіційній обстановці, «ти» - неофіційній. Якщо незнайомий звернувся до Вас на «ти», це може свідчити про його фамільярну манеру спілкування або про навмисну демонстрацію зневаги, брутальності.

Неофіційність спілкування припускає вживання невимушено-розмовних виразів, що рясніють «осколковими» структурами, подеколи у поєднанні з частками на кшталт «Ну, бувай»; «Бозна-що!»; «Як життя?» тощо. Офіційне спілкування вимагає стилістично піднесених, синтаксично повних мовних структур, що свідчать про наголос на дотриманні протоколу, про підвищену ввічливість: «Дозвольте подякувати Вам!», «Радий Вас привітати!» тощо.

Етикет мовленнєвого спілкування, як і етикет загалом, регулює міжособистісні стосунки людей різного соціального статусу. Наприклад, учитель – учень, начальник – підлеглий, матір – донька, батько – син. Якщо спілкуються різні за віком або станом співрозмовники, спілкування є адекватним, якщо вони різні за соціальним становищем, виникає асиметрична ситуація («підрівнювання» співрозмовників, підлаштовування їх один до одного).

Мовний етикет реалізується в безпосередньому контакті співрозмовників: якщо одиницею повідомлення є репліка, то одиницею спілкування – діалогічна єдність, що складається з репліки-стимулу і репліки-реакції. Дотримуючись мовного етикету, людина, що говорить, діє не механічно, а вибирає у мовний акт те, що виявляється найдоречнішим за даної ситуації, найтиповішим для цієї людини з огляду на її вік, рівень освіченості тощо, а також найприйнятнішим для співрозмовника. Наприклад, репліка «До побачення!» має багато відтінків: «Прощавай!» може означати прощання назавжди; «До вечора!», «До літа!» – прощання з указівкою терміну розлуки й нової зустрічі; «Дозвольте відкланятися!» – стилістично піднесена репліка; «Бувай!», «На все добре!» – стилістично знижені репліки (доречні стосовно близьких або рівних людей). Репліка-стимул «Вітаю Вас! Як Ваші справи?» містить поряд із вітальним запитання про життя, справи, здоров’я. Типовими для прощання є такі репліки, що завершують спілкування: «Ну, час додому, уже пізно»; «Дякую за чудовий вечір» та ін.

Мовленнєвий етикет наділений специфічними функціями, зумовленими комунікативною функцією мови: встановлення контакту, регулювання, донесення інформації до співрозмовника та ін.; дослідники відзначають взаємопов’язаність цих функцій, їх регулюючу роль при виборі регістра спілкування.

Основною моделлю формул українського мовленнєвого етикету є синтаксично нечленовані конструкції – стислі, лаконічні вирази, у більшості випадків однослівні, зі стертим лексичним значенням. Ці конструкції відзначаються яскраво вираженою експресивністю та емоційністю.

Загалом, на думку дослідників [35], форми мовленнєвого етикету можна уявити як сукупність ситуацій, що утворюють суму сталих форм спілкування:

1. Звернення до незнайомого

У цьому випадку припустимий мінімальний діалог, що містить звернення, привертання уваги (у вигляді запитання), інформаційну частину повідомлення, відповідь: «Пробачте, котра година?» – «Чверть на дев’яту». – «Дякую». – «Будь ласка». Найпоширенішими формами привернення уваги незнайомого є такі вирази: «Вибачте, будь ласка; пробачте, що потурбував; будьте люб’язні (ласкаві); скажіть, будь ласка». Це – найпоширеніші форми привертання уваги, котрі звичайно передують запитанню або проханню, чемним запитанням, супроводжуваним «чарівними» словами «будь ласка», не тільки привертають увагу, а й спонукають співрозмовника до підкреслено чемного поводження.

Формули звернення до незнайомого: «Будьте ласкаві (люб’язні)» - ця форма мовного етикету є виявом ввічливості, схиляє співрозмовника до люб’язності та виявів доброти у відповідь; «Чи не могли б Ви сказати» - ця формула є засобом вираження прохання у вихованих людей, частки «не», «б» вказують на модальність мовного етикету; «Послухайте! Слухайте!» - фамільярна форма привернення уваги; «Друзі! Любі друзі! Колеги!» - уживаються як дружнє й довірливе звернення до аудиторії, «Громадянин! Громадянка!» - вживається у повсякденно-побутовому спілкуванні, а також як офіційне звернення в певних закладах, особливо юридичних; «Громадяни!» часто застосовують у рекламах і оголошеннях; „Панове! Пані та панове!” – прийнята форма звертання в дипломатичній сфері; «Дівчино! Хлопче!» – стилістично нейтральне звернення до молоді; «Хлопчику! Дівчинко! Хлопці! Школярі!» – звернення до дітей із відтінком конфіденційності; «Доньку! Синку!» ознака просторічно-розмовного стилю; «Бабусю! Дідусю!» – звернення дітей і підлітків до людей похилого віку.

2. Звернення до знайомого

Як звернення до знайомого, із проміжною градацією від дуже добре знайомої, близької людини до малознайомої, найчастіше використовуються власні імена і слова на позначення кровних зв’язків. За умов спілкування із близькими людьми обмін люб’язностями не обов’язковий, застосовують лише строгі форми мовного етикету: «Маріє! Оксанко! Миколо! Мишко! Мамо! Ненько! Тато! Бабусю! Дідусю! Сину! Дочко! Онуко!».

При зверненні до знайомої людини широко використовується така формула звертання, як „пан” , „пані”, „панно”. Порівняно з ним використання форми „добродій” дещо звужене і застосовується до тих, кому висловлюється пошана. При зверненні до колективу широко використовуються формули „шановне товариство”, „шановна громадо”. Можливе також звернення до особи за посадою або родом занять: „пане професоре”, „пане лейтенанте” та ін. Не ввічливо звертатися до людини тільки на прізвище.

В українській мові звертання вживають у формі кличного відмінка. Заміна його формою називного відмінка на зразок «Шановна Оксана Дмитрівна!», «Шановний директор!» є ненормативною.

3. Звернення при листуванні

«Шановний товаришу (секретар, директор тощо)» – офіційне звернення до незнайомого або малознайомого адресата; «Вельмишановний товаришу (директор, ректор, лектор тощо) – в офіційному зверненні до незнайомої або малознайомої людини; «Високошановний пане!» – офіційне звернення, прийняте в дипломатичному середовищі; «Шановний (-а) Валеріє Юрійовичу (Євгеніє Валеріївно)! – чемне звернення, доречне у спілкуванні з добре знайомим адресатом, якого поважають; «Любий (-а)! Рідний(-а)!» – ласкаве звернення до близьких та коханих людей.

4. Реакція на звернення, розрахована на привернення уваги

«Ви щось хотіли запитати? «Так, будь ласка» або «Слухаю Вас (тебе) – чемні форми, найчастіше вживані у відповідь на звернення «вибачте», «пробачте». «Я!» – особовий займенник, уживаний при переклику (у школі, училищі, Вузі тощо) поряд зі словом «тут!».

5. Реакція на прихід

«Чи Ви до мене прийшли? Чи маєте справу до мене? Чи Ви на мене чекаєте? Чи не на мене Ви чекаєте?».

6. Реакція на телефонний дзвінок

«Алло! Так! Слухаю!»; «Вибачте, хто говорить?»; «Ви помилилися. Ви не туди потрапили»; «Що?».

7. Привітання

Може супроводжуватися кивком голови і потиском руки. За етикетом першою для рукостискання подає руку жінка, тоді як чоловік першим промовляє вітання. У ритуалі вітання чітко виявляється функція мовного етикету зі встановлення контакту. Сказати «вітаю» означає виявити доброзичливість і повагу, ввічливість стосовно знайомого, з яким ви зустрілися, а іноді й щодо незнайомої людини: «Здрастуйте! Доброго дня! Доброго ранку! Доброго вечора! Доброго здоров'я!» – найуживаніші вітання; Привіт! Здоров! Бувай!» – невимушені, поширені серед молоді форми вітання; «Вітаю Вас! Дозвольте Вас привітати! Радий (-а) Вас привітати! Дозвольте привітати!» – офіційні форми, що можуть вживатися як вітання, звернення до аудиторії від чийогось імені.

8. Вирази, що їх вживають після вітання

«Дуже радий(-а) Вас бачити! Як добре, що я зустрів (-а) Вас (тебе)! Як Вам живеться? Як Ваші справи?» – доволі поширені вирази; «Як життя? Як живеш? Як успіхи? Що нового? Що чутно?» адресовані зазвичай добре знайомим людям, друзям; «Як поживаєте?» вживається переважно людьми старшого покоління.

9. Відповіді на запитання про життя, здоров’я, справи

«Добре. Прекрасно. Чудово. Усе гаразд. Непогано» – найуживаніші вирази мовного етикету; «Не можу поскаржитися. Поскаржитися нема на що. Не скаржуся» частіше використовується людьми старшого покоління; «Нормально» – приятельський, невимушений вираз; «Нічого. Так собі. Ні, добре. Ні, погано. Погано. Кепсько» – часто вживані вирази; «Усе по-старому. Нічого нового. Нічого особливого.» – найчастіші відповіді на запитання «Що нового?».

10. Вирази, що вживаються при несподіваній зустрічі, приході гостя, відвідувача

«Яка несподіванка! Давно ми з Вами не зустрічалися. Сто років не бачив (-ла) тебе (Вас)! Кого я бачу! Яка зустріч! Як Ви сюди потрапили?» – найуживаніші вирази мовного етикету; «Яким вітром? Щось Вас (тебе) давно не видно? Де ти пропадав (-ла)?» – приятельські, фамільярні форми, що вживаються після тривалої відсутності співрозмовника; «Що трапилося? Чому Ви прийшли? Чому Ви прийшли так рано?» мають відтінок занепокоєння у спілкуванні добре знайомих людей; «Про вовка промовка» - фамільярна форма мовного етикету, вживана серед близьких людей; «Що привело Вас до мене (сюди)? Що змусило Вас прийти? Чим можу служити? – офіційні форми мовного етикету.

11. Вирази мовного етикету, що вживаються в разі очікуваної зустрічі, приходу

«Добре, що Ви прийшли. Я радий (рада), що Ви прийшли» вимовляють слідом за вітанням із відтінком схвалення; « Ну, от і я!», «Ну, от і ти (Ви)! То ти прийшов (-ла)!» – невимушені форми мовного етикету.

12. Вітання в листі

Листи часто починаються безпосередньо зі звернення, без вітання, особливо офіційні.

Починати листа необхідно із звертання, яке є загальноприйнятою формою ввічливості. Проблема вибору звертання є доволі делікатною. Найпоширенішими є такі звертання:

Шановний (ім'я та по батькові)! Шановний пане/пані... ! Шановні панове! Шановні колеги! Вельмишановний добродію! Глибокошановний (ім'я та по батькові)! Високошановний пане... !

У листуванні прийнято зазначати звання адресата чи вказувати його професію: Високоповажаний міністре! Вельмишановний (високоповажний) професоре! Шановний директоре!

Зазвичай звертання до службової особи завершують знаком оклику і перше слово тексту листа пишуть з великої літери і з абзацу.

Відсутність звертання може бути витлумачено як зневагу до адресата і порушення етикету ділового листування.

13. Знайомство без посередника «Я хочу з Вами (із тобою) познайомитися! Будемо знайомі. Я хотів (хотіла) би з Вами познайомитися!», «дозвольте познайомитися; Дозвольте представитися» (офіційні вирази етикету, після цієї фрази йде представлення: «Я Іванов (-а), інженер Іванов»); «Ваше прізвище, ім’я та по батькові?» (запитання анкетного характеру); «Як Вас (тебе) звуть? (форма на «ти» можлива тільки стосовно дітей);

з допомогою посередника «Знайомтеся! Познайомтеся (будь ласка)! Познайомтеся (із моїм другом)» (посередник пропонує познайомитися і називає ім’я та по батькові, прізвище, а іноді й професію тощо; ті, кого знайомлять, називають один одному ім’я, по батькові, прізвище); «Дозвольте Вас познайомити… Дозвольте Вам представити… Це Неля Миколаївна (про яку я Вам казав (-ла)» (залежить від ступеня офіційності обстановки та віку тих, що говорять, ім’я та по батькові вживається слідом за представленням. Приятельське:»Прошу любити та поважати!» як форма мовного етикету припустиме переважно серед людей середнього і старшого покоління).

14. Відповіді при знайомстві

«Дуже приємно! Мені дуже приємно з Вами познайомитися. Я радий (дуже радий) із Вами познайомитися. Я щасливий із Вами познайомитися. Ми вже знайомі. Я Вас десь бачив (-ла), зустрічав (-ла). Я про Вас чув (-ла). Ви мене не впізнаєте?».

15. Запрошення є яскраво вираженою спонукальною мовною дією: до кого запросити; куди запросити; навіщо запросити. У запрошенні виражається різний ступінь увічливості:

«Я запрошую Вас (тебе)…» (цей вираз передує обставині, вираженій інфінітивом «поснідати», піти в кіно», «виступити на раді» тощо). «Я хочу запросити Вас (тебе)… Мені хотілося б запросити Вас (тебе)…» (найуживаніші вирази мовного етикету, в яких умовний спосіб модального дієслова наголошує некатегоричність, м’якість запрошення. Безособова форма модального дієслова «хотілося б» посилює некатегоричність, нерішучість запрошення); «Чи можу я запросити Вас? Чи можна мені запросити Вас? (м’які, некатегоричні вирази); «Дозвольте мені запросити Вас… Дозволю собі запросити Вас»… (офіційний, дещо пишномовний вираз мовного етикету; вживається людьми старшого віку).

16. Прохання, порада, пропозиція висловлюються часто у формах наказового способу дієслів:

«Я прошу Вас (тебе)…; Я раджу…; Я пропоную…зробити це» (найуживаніша ввічлива форма мовного етикету); « Я просив (-ла) би…; Я порадив (-ла) би…; Я запропонував (-ла) би…» (умовний спосіб наголошує некатегоричність прохання, поради, пропозиції. Чемний вираз мовного етикету); «Будь ласка… Будьте ласкаві… Будьте люб’язні… Якщо Вам не важко…зателефонуйте» (чемне звернення ; «Зроби (-іть) … Напиши (-іть)… Принеси (-іть)» (наказовий спосіб дієслова є основною формою вираження прохання, поради та пропозиції); «Будь другом, зателефонуй» (дієслово у формі наказового способу виражає приятельське звернення); «Я хочу Вас просити… зробити це; Я хотів би Вас попросити…» (вирази мовного етикету, що супроводжується словами: «вибачте». «пробачте»); «Хочу порадитися з вами (попросити Вас)… чи не погодитеся Ви зробити…» (питальна конструкція наголошує наполегливе прохання, пораду, пропозицію); «Прохання не палити, дотримуватися тиші» тощо (офіційна категорична, частіше вживана в оголошеннях, форма мовного етикету)»

17. Згода у відповідь на прохання, запрошення

«Добре»; «Гаразд…» (виражає згоду у невимушеній формі); «Зараз. Цієї миті» (означає згоду зробити щось негайно); «Зроблю, напишу, принесу» тощо (часто супроводжуються словами «добре, гаразд»; «Я не заперечую…; Я не проти…; Я готовий…; Я за!; Згоден…; Так…; Звісно…» (невимушені вирази мовного етикету); «З великим задоволенням…; З радістю…; Охоче…» (вирази мовного етикету з відтінком бажання; « Обов’язково… Не сумнівайтеся…Не тривожтеся… Які можуть бути сумніви! ( у відповідь на прохання обов’язково зробити щось на зразок: «Не забудь(-те) у середу принести мені цю книгу».

18) Відмова у відповідь на прохання, запрошення

«Я не можу…; Ні, я не можу…; Я ніяк не можу…; На жаль, я не можу»; « Не хочеться…; Щось мені не хочеться» (невимушена відмова); «Мені не під силу…; Я не в змозі…; Не в моїх силах допомогти» ( у відповідь на прохання про допомогу); «Я не можу погодитися…; Я маю відмовитися…; Я змушений (-на) Вам відмовити» (відмова з відтінком офіційності).

19. Непевна відповідь значення непевності надають цим виразам вступні слова

«Можливо…; Мабуть…; Напевно…; Не знаю, чи зможу я…; Можливо…; Очевидно…; Найімовірніше…; Навряд чи…»; «Боюся…; Побоююся…; думаю, що не зможу (буду зайнятий тощо)»; «Я подумаю…; Треба подумати (подивитися)…; Я одразу не можу відповісти (вирішити, погодитися)…; Я не обіцяю…; Нічого не можу поки що обіцяти…; Я постараюся… (вирішити, допомогти, прийти тощо)».

20) Згода з чиєюсь думкою і позитивна відповідь на запитання

виражається у формі, що містить: позитивну відповідь (на запитання: «Ви (ти) зробили (зробив) звіт?» – «Так, звісно…; Безумовно…»); підтвердження слушності думки співрозмовника («Слушно…; Правильно…; Проти цього нічого не скажеш…»); категоричне підтвердження слушності думки співрозмовника («Ви праві…; Ви абсолютно (цілком) праві…» А як же інакше?… Інакше й бути не може!»).

21. Незгода з чиєюсь думкою і негативна відповідь на запитання

виражається у формі, що містить: незгоду з думкою співрозмовника («Неправильно…; Неслушно…; Це цілком (абсолютно) хибно…; Ви неправі…; Ви цілком (абсолютно, зовсім) неправі»); цілковиту незгоду з думкою співрозмовник («Я (цілком , абсолютно, зовсім) не згоден із Вашими…; З Вами не можна (неможливо) погодитися…; Хіба можна з Вами погодитися!?»); чемну, офіційно виражену незгоду з думкою співрозмовника («Я дозволю собі не погодитися з Вами…; Дозвольте Вам заперечити…» тощо).

22)Вибачення

«Пробачте, будь ласка!»; «Вибачте, що потурбував» (найуживаніші вирази. поширені серед інтелігентних людей); «Я повинен (-на)…; Я хочу…; Дозвольте принести Вам свої вибачення…» (вирази мовного етикету, частіше вживані з відтінком офіційності); «Якщо Ви можете, пробачте…; не ображайтеся тощо» (чемна форма вираження з відтінком сумніву); «Не гнівайтеся на мене…; Не ображайтеся, що я…; Я не хотів Вас скривдити…; Я винуватий перед Вами, що заподіяв Вам стільки турбот (занепокоєння тощо)» (форма вираження, часто вживана разом зі словами «вибачте», «пробачте»).

У діловому світі з різних причин (ви на кілька днів затрималися з відповіддю, не змогли вчасно виконати доручення, не з'явилися чи запізнилися на зустріч, переплутали документацію) іноді виникають ситуації, коли потрібно вибачитися, перепросити за неприємності ємності, яких ви завдали адресату. У такому разі листа слід розпочинати так: «Просимо вибачення за прикре непорозуміння, що сталося... Щиро просимо вибачити за затримку з відповіддю... Просимо вибачити нам за неможливість вчасно виконати Ваше замовлення... Хочемо вибачитися за завдані Вам зайві турботи... Перепрошуємо за зайві хвилювання з приводу... Хочемо щиро перепросити Вас за прикру помилку, що сталася...”

21. Скарга

«Я погано (кепсько) себе почуваю. Я занедужав (-ла), втомився (-лася), засмучений (-а), стурбований (-а). Я в розпачі (не в настрої, не в дусі). Мені не таланить. Мені погано, холодно, спекотно. У мене негаразди, ускладнення, біда, нещастя, перевтома, нездужання, лихоманка тощо. Мене не люблять не розуміють. Мені прикро. Я лютий. Я не знаю, що робити (чим зарадити, як вчинити, як повестися, як дати собі раду, як вийти з цього становища)» тощо.

21. Розрада, співчуття, як і комплімент, схвалення, належать до таких мовних дій, метою яких є бажання підбадьорити співрозмовника. Вираз, що означає бажання дати розраду, висловити співчуття, з’являється як друга репліка діалогічної єдності у відповідь на скаргу співрозмовника.

«Я Вам співчуваю. Мені дуже шкода, що так трапилося. Дозвольте висловити моє співчуття. Я вас розумію» (у цих формах мовного етикету виражається співчуття з відтінком офіційності). «Заспокойтеся. Не хвилюйтеся. Не турбуйтеся. Не засмучуйтеся. Не горюйте. Потерпіть. Забудьте. Не думайте про це. Не згадуйте того, що трапилося. Візьміть себе в руки. Не падайте духом. Не втрачайте витримки. Викиньте все з голови. Не приймайте це близько до серця. Не піддавайтеся настрою. Не звертайте уваги на це. Не переймайтеся. Не треба хвилюватися, тривожитися, здаватися, втрачати витримку, падати духом. Не треба думати про це. Треба викинути це з голови» (у цих виразах мовного етикету виявляється співчуття разом із порадами). « Вам щиро співчуваю. я висловлюю Вам співчуття. Дозвольте висловити моє глибоке (найщиріше) співчуття з приводу Вашого нещастя. Вам моє найщиріше (глибоке) співчуття. Я вболіваю разом з Вами. Я поділяю (розумію) Вашу глибоку скорботу (горе, нещастя, сум). Я вражений Вашим горем. Тримайтеся Мужньо!» (узвичаєні форми вираження співчуття».

21. Комплімент, схвалення, як і співчуття, - це різновид мовних дій, що підбадьорюють співрозмовника, створюють у нього гарний настрій. І схвалення, і комплімент реалізуються у вільно побудованих, стереотипних виразах мовного етикету

«Ви прекрасні, чарівні, розумні. Ви добре (молодо) виглядаєте. Ви гарна людина (спеціаліст, лектор, керівник, господар тощо). Ви добре (чудово) граєте, співаєте. Ви розумні, добрі, чуйні тощо. Ви не змінюєтеся, не старішаєте. Час щадить Вас. У Вас (тебе) гарна посмішка (волосся, фігура, очі, руки, постава тощо). У Вас гарний (здоровий, свіжий) вигляд. У Вас гарний (прекрасний, тонкий) смак. У Вас гарний (м’який, поступливий) характер. У Вас гострий (тонкий, критичний) розум. У Вас гарне почуття гумору. З Вами цікаво (приємно) спілкуватися, розмовляти, говорити, мати справу, зустрічатися тощо.

21. Відповідь на комплімент

«Дякую. Спасибі за комплімент. Це тільки комплімент. Ви мені лестите. Те саме маю сказати про Вас. Я радий (-а), що Вам сподобалося» тощо.

26) Несхвалення, дорікання звичайно припустимі з боку близьких людей (нерідко виходять за межі сфери чемного поводження співрозмовників, близькі до порушень норм і правил мовного етикету у вузькому розумінні)

«Ви погано виглядаєте, Ви дуже сильно змінилися (постарішали, поповнішали, схуднули, погладшали). Ви забагато говорите, курите. Ви такий невихований. У Вас поганий вигляд, поганий колір обличчя, непоступливий, кепський характер, поганий смак. У Вас немає почуття гумору. З Вами важко розмовляти (жити, працювати, спілкуватися, мати справу) тощо. З Вашим характером нелегко (важко) жити. Недобре (неправильно) так вчиняти, поводитися, говорити. Навіщо Ви зробили (сказали, вчинили) так? Ви підвели мене, поставили мене у складне (ніякове) становище. Ви скривдили, засмутили мене. Як Ви можете (могли, насмілилися) так вчинити! Як Вам не соромно так поводитися, робити, говорити? Я ображаюся на Вас. Я засмучений Вашою поведінкою».

27)Виправдання (у відповідь на дорікання)

«Я не хотів Вас скривдити. Я випадково це зробив. Я постараюся виправитися» (виправдання з відтінком вибачення й усвідомлення своєї провини). «Мені прикро (неприємно), що так сталося. Не гнівайтеся (не ображайтеся). Ні, це Ви неправі. Це Ви винуваті, а не я» (виправдання із запереченням). «Не розумію (не знаю), за що Ви мене лаєте. За що Ви мені дорікаєте. Не можу зрозуміти, в чому річ» (виправдання зі здивуванням). «Яка досада! Яка прикрість!» (виправдання з відтінком досади за свою помилку).

28)Привітання

У поздоровленнях, як і в побажаннях, яскраво виявляються ввічливість і коректність людини. Вітають звичайно зі святом або з удалим завершенням (іноді початком) якоїсь справи «Щиро, від усієї душі, від усього серця… вітаю з днем народження (із Новим роком) тощо» (найуживаніші поздоровлення). «Дозвольте привітати Вас із днем народження» тощо (поздоровлення з відтінком офіційності).

29)Побажання

«Щиро (від усієї душі, від усього серця) бажаю Вам щастя (успіхів, здоров’я, якнайшвидшого видужання тощо) або: не хворіти (скласти іспит, завершити написання книги») тощо. «Щасти Вам у дорозі! Не хворій (-те). Видужуй (-те). Міцного Вам здоров’я! Довгих років життя!». «Щирі (теплі, гарячі, найкращі) побажання. Дозвольте побажати Вам успіхів (щастя тощо)» (зазвичай вживають у листах, із відтінком офіційності).

30. Подяка. В одиницях мовного етикету, використовуваних у ситуації подяки, найяскравіше виявляється функція ввічливості

«Дякую… Дуже вдячний… за допомогу (підтримку, книгу, пораду тощо). Я Вам вдячний за те, що… Я Вам (дуже, щиро, глибоко, надзвичайно) вдячний за допомогу, за привітання…» (найуживаніші форми). «Я Вам дуже зобов’язаний (-а) за те, що… У мене немає слів ( мені бракує слів) , щоб віддячити Вам, висловити Вам свою вдячність за те, що…» (подяка за надані значні послуги). «Ви не уявляєте… Якби Ви знали, наскільки я Вам вдячний (зобов’язаний)… Моя вдячність не знає меж…» (емоційне піднесене вираження подяки). «Я хочу… Мені хотілося б… Я маю… Дозвольте подякувати Вам…, висловити подяку за те, що… Завжди до Ваших послуг (із відтінком офіційності, у відповідь на незначну послугу). «Ви дуже люб’язні (уважні). Я зворушений (-а) Вашою увагою (люб’язністю). Ваша люб’язність (увага) мене дуже зобов’язує). Це дуже мило з Вашого боку… Ви мене виручили…» (подяка з компліментами). «Заздалегідь дякую Вам. Подякуйте за мене Євгенові тощо» (подяка за майбутні послуги і вираження подяки через іншу особу).

30. Прощання – фінальна форма спілкування в мовному етикеті

«До побачення! Прощавай (-те)! На все добре! До зустрічі! До завтра! До вечора! До літа!» (найуживаніші форми мовного етикету. Часто використовуються в листах. Можуть вживатися і зі значенням прощання на тривалий термін. З відтінком побажання). "«Добраніч! Доброї ночі! Щасливо! Я не прощаюся з Вами. Ми ще побачимося. Цілую. Обіймаю» (приятельське, невимушене, часто вживається при прощанні під час телефонної розмови або в листі до близьких людей).

30. Прохання при прощанні

«Пишіть (напишіть). Не забувайте писати. Дайте про себе знати» (при прощанні з тими, хто їде). «Передайте привіт чоловікові (дружині, тещі) тощо. Поцілуйте дітей, онуків тощо» (серед близьких людей). «Не згадуйте лихом!» (невимушені форми мовного етикету).

30. Побажання при прощанні

«Бажаю Вам (тобі) добре відпочити (гарного відпочинку). Бажаю Вам успіхів (талану, щастя, щасливої, доброї дороги» (побажання тому, хто від’їжджає. «Бажаю Вам (тобі) усього доброго (приємної подорожі, вдалої поїздки). На все добре» (побажання з відтінком офіційності. «Щасливо залишатися. Не хворійте. Будьте щасливі» (той, хто від’їжджає, адресує тим, хто залишається. [35].

В офіційному спілкуванні особливе значення мають ті формули (висловлювання) мовленнєвого етикету, які представляють категорію ввічливості, а саме: звертання, вітання, прощання, подяка, вибачення, прохання.

Суть звертання полягає в тому, щоб назвати співрозмовника з метою привернути його увагу, звернутись з проханням чи пропозицією.

Система етикетних звертань української мови зазнала в своєму історичному розвитку найбільше змін, що пояснюється особливою залежністю від соціальної організації суспільства. Сьогодні реєстр слів-звертань офіційного вжитку складають пане (пані, панове), добродію (добродійко, добродії), друзі, товариство, колеги, громадо, громадя­нине (громадянко, громадяни), товаришу (товаришко, товариші), які супроводжують етикетні означення вельмишановний, вельмиповажний, глибокоповажний, високодостойний, шановний, дорогий, напр.: високоповажний пане Президенте, глибокоповажні пані та панове, дорогі друзі, високоповажна громадо, шановні колеги. Не слід забувати про обов’язкове використання кличного відмінка під час звертання!

Вибір звертання значною мірою залежить від тональності спілкування. Офіційна величальна функція закріпилася сьогодні за звертанням пане (пані, панове). В офіційному, здебільшого усному, спілкуванні послуговуються цим звертанням у поєднанні з ім’ям, прізвищем або назвою особи за фахом чи родом діяльності, напр.: пані Галино, пане Ткачук, пане професоре. Це шанобливо-ввічливе звертання поширилось в українській мові під впливом польської, в якій воно має нейтральне значення. У свідомості попередніх поколінь слово пан мало негативне забарвлення, пов'язувалось з „гнобителями народних мас". Насправді слово Пан у грецькій міфології означає „покровитель усієї природи; господар". Тому вживання в народних українських піснях, колядках звертання пане-господарю є засобом вираження шанобливого ставлення до господаря дому. Прикро, якщо хтось зауважує на таке звертання: „У нас панів нема!". Так це ж погано, що таки вдалося за сотні років неволі вичавити з нас ГОСПОДАРЯ, ПАНА свого життя, свого слова і діла! Варто реанімувати і повернути в український мовленнєвий етикет цю формулу звертання.

Звертання добродію (добродійко, добродії) вважають давньою почесною назвою осіб, що роблять добро. Поширене було здебільшого на сході України. Вживалось у сполученні з етикетними означеннями вельмишановний, вельмиповажний та з прізвищем, ім'ям, іменем по батькові, напр.: вельмишановний добродію Олексію Петровичу. У традиційному значенні варто вживати це звертання й сьогодні в різних сферах суспільного життя, зокрема діловій.

Звертання товаришу з'явилося в українській мові наприкінці XIX-початку XX ст., у радянський час витіснило всі інші звертання, ідеологізувалося і функціонувало для називання соратника по партії. Сьогодні ця форма відходить до пасивної лексики, більш поширеним є звертання Товариство! до групи людей, які пов'язані певною спільністю (інтересами, становищем у суспільстві тощо).

Звертання громадянине (громадянко, громадяни) обмежується правовою, юридичною сферою і підкреслює рівність усіх членів суспільства перед законом.

У розмові з колегами, звертаючись до керівників установи, організації узвичаєною є форма звертання на ім'я та по батькові, напр.: Вікторе Сергійовичу, Іване Степановичу, Анастасіє Володимирівно.

Заслуговує на увагу і вибір звертання до великої кількості слухачів на різноманітних зібраннях, напр.: Шановні колеги! Дорогі друзі! Вельмишановні пані та панове!

Увічливим вважається звертання на ви:

- до малознайомої або незнайомої людини;

- до свого друга чи приятеля в офіційних обставинах спілкування (на зборах чи на вченій раді, у присутності офіційних осіб тощо);

- до рівного й старшого за віком чи становищем;

- за підкреслено чемного, стриманого ставлення.

Звертання на «ти» у ділових контактах – вельми складна проблема. З одного боку, це ознака особливого довір'я, близькості, симпатії однодумців. З іншого – коли, скажімо, начальник говорить ти своїм підлеглим, - це принизливо для обох сторін, таке звертання особливо ображає старших за віком.

Вітання виконує важливу функцію в комунікативному акті – з нього починається спілкування, а часто ним же і обмежується як етикетним ритуалом.

Набір українських народних вітань надзвичайно різноманітний: Доброго ранку! Добрий день! Добрий вечір! Здрастуйте! Привіт! Існує ціла низка сакральних вітань, напр.: Христос воскрес! Христос рождається!

Формул вітання в українській діловій мові порівняно небагато, але завжди можна знайти потрібний вислів, виходячи з конкретної ситуації, щоб висловити пошану до особи, напр.:

Добрий день! - найпоширеніше вітання, яке фіксують пам'ятки з XVI ст. Прикметник добрий вживається як синонім до слів приємний, сприятливий, а значення цілого вислову „побажання хорошого дня, удачі протягом дня". Використовується у високій та нейтральній тональностях. Вітання Добридень! обмежуються фамільярною тональністю. Залежно від часу дня для привітання з колегами використовують також вітання Доброго ранку! Добрий вечір!

За сучасним діловим етикетом першим вітається молодший із старшим, підлеглий з керівником, студент з викладачем.

Вітаючись чи знайомлячись, старший першим подає руку молодшому, жінка чоловікові, начальник – підлеглому, викладач – студентові. Не потиснути руку у відповідь вважається образливим.

Не подають руку для потиску через стіл. Якщо підлеглий зайшов до кабінету керівника, то керівник має вийти з-за столу і привітатися рукостисканням, або ж обмежитися кивком голови.

Мовленнєва частина прощання простіша, ніж вітання. Переважно це співвідносні формули, що мають інколи антонімічний характер, напр.: До побачення! Прощай! Будь здоров! або функціонують як самостійні вислови чи як репліки-відповіді на власне прощальні слова, напр.: На все добре! Бувайте здорові! Щасливо! Вибір етикетних висловів прощання залежить від часу, на який розлучаються особи, тональності спілкування. Діловий, або службовий, мовленнєвий етикет допускає такі формули прощання: До побачення! На все добре! До нових зустрічей!

У висловах подяки виразніше виявляється функція ввічливості, тому їх використання належить до обов'язкових етикетних настанов. Вислови подяки вживають як знак ввічливої згоди або відмови на будь-яку пропозицію. Універсальна, найбільш поширена відповідь на подяку це Прошу! Будь ласка! Обираючи формули подяки, треба враховувати значущість послуги, ситуацію. За незначну послугу можна сказати Дякую! Спасибі! Вважають, що вислів Дякую! запозичено в українську мову з німецької через посередництво польської, а вислів Спасибі! є східнослов'янським явищем, яке виникло після прийняття християнства. Первинно це двослівна мовна формула вдячності Сьпаси богь з вихідним значенням побажання спасіння богом того, кому дякували. Посилюють вдячність слова щиро, сердечно, уклінно, дуже, глибоко, вельми, напр.: Дуже вдячний за Вашу турботу! Щиро Вам дякую! В офіційних ситуаціях слова подяки часто вживаються зі словами дозвольте, прийміть, складаю (складаємо), напр.: Дозвольте висловити вам подяку! Прийміть мою найщирішу вдячність! Складаю щиру подяку!

Мовні засоби прохання можуть бути використані як вислови привернення уваги, напр.: Будьте ласкаві! Будь ласка! Ласкаво прошу! Вживаючи стрижневе слово ласка, ми виявляємо привітність, доброзичливість.

Поширеними у діловій сфері є ситуації, які передбачають оцінку діяльності людини, висловлених думок тощо, їх мовне забезпечення пов'язане з умінням вибрати та застосувати узвичаєні стандартні формули для вираження компліменту чи згоди. Особливе призначення компліменту як елемента мовленнєвого етикету - викликати симпатію співрозмовника, піднести йому настрій, зробити приємність. Він допомагає людям спілкуватися, жити разом, працювати. Вибір компліменту залежить від статі (здебільшого компліменти говорять жінкам), соціального становища адресата, характеру взаємин чи ступеня близькості (неввічливо, наприклад, казати компліменти малознайомим чи незнайомим людям), від ситуації спілкування і попереднього змісту розмови.

Словесна люб'язність є одним із психологічних прийомів досягнення прихильності підлеглих, з одного боку, та керівника, з іншого. Наприклад, керівник може адресувати комплімент співробітникові під час роботи, напр.: Мені приємно разом з вами працювати! Ви чудовий фахівець! Вдалий комплімент завжди спонукає до зворотної люб'язності, напр.: Я щасливий працювати під Вашим керівництвом!

Відповідями на комплімент можуть бути вислови: Дякую! Дякую, але Ви перебільшуєте! Я радий (рада) це чути. Мені приємно це чути.

Згоду виражають переважно фразами Так! Звичайно! Безперечно! Добре! Погоджуюсь! Репліка адресата на прохання щось зробити, яка має відтінок небажання, відмови чи сумніву, містить слова доведеться (погодитись); очевидно (це саме так); правдоподібно (що так воно і є); не можна заперечувати, але... та ін.

Знайомство і представлення. Залежно від рівня офіційності процедура знайомства набирає дедалі більше формальної вагомості. Найчастіше, коли вам потрібно встановити ділові контакти, вдаються до послуг третьої особи – посередника, який представить вас діловому партнеру. Коли посередника немає, а вам терміново потрібно вирішити певне питання, слід представитися самому. Якщо хочете справити добре враження на ділового партнера чи нового знайомого – дивіться (непильно) йому в вічі, а для посилення можете ще й посміхнутися. Украй нечемно не дивитися на того, з ким ви розмовляєте. Не обов'язково під час знайомства говорити: "Дуже приємно! "Рада познайомитися з вами! ". Знайомлячись і називаючи себе, чітко вимовляйте своє прізвище, ім'я й по батькові (чи тільки ім'я) тобто називайте себе так, як би ви воліли почути звернення до себе від особи, яку вам представляють.

Коли ви приходите на нове місце роботи, то маєте представитися самі співробітникам або вас має представити їм керівник. Під час виконання службових обов'язків ви теж можете потрапити в ситуацію, коли потрібно представитися незнайомим людям. За етикетом, слід спочатку привітатися, а потім сказати: "Я – Криворучко Людмила Іванівна, ваш дільничний інспектор", або: "... ваш новий співробітник". За потреби представити когось товариству треба говорити: "Я хочу вам представити нового викладача, кандидата історичних наук Івана Зіновійовича Орла", або: "Сьогодні консультацію проведе Володимир Андрійович Буряк, він фахівець у галузі...".

Якщо ділове знайомство відбулося, і ви хочете, щоб воно стало тривалим і приємним, тоді вам слід дотримуватися ще й таких правил:

1) коли ви не можете згадати, як звуть вашого ділового партнера, перепитайте ще раз: це краще, ніж ламати голову над якимось особливим звертанням;

2) у товаристві не слід перешіптуватися потай від інших, плескати долонею по столу і надто енергійно виражати свої і емоції, довго говорити про власне самопочуття;

3) розповідаючи про відсутнього, не можна казати він чи вона – треба називати людину на ім'я;

4) в установі обов'язково слід дочекатися запрошення господаря сісти.

Дедалі ширше для представлення під час знайомства застосовують візитні картки.

На візитних картках, які виготовляють з білого цупкого паперу (зазвичай розміром 9x5 см), зазначають ім'я й прізвище, а нижче, під ними, - посаду власника картки. У лівому нижньому куті візитки друкують адресу установи, в якій працює її власник, а в правому – номер службового телефону. На зворотному боці може бути вказано аналогічно домашню адресу й номер домашнього телефону.

Візитні картки можна вручати безпосередньо під час знайомства, передавати через інших осіб і надсилати поштою. За правилами етикету, відповідь на одержані візитки слід давати також візитками: оптимальний термін – протягом доби.

Доцільність використання візитних карток зумовлюється двома обставинами: по-перше, вони стисло й чітко представляють її власника; по-друге, є підтвердженням його наміру в майбутньому підтримувати ділові контакти.

Гендерні аспекти спілкування.

Гендер – категорія, що визначає соціальну особливість статі людини на відміну від біологічної статі. Це певний соціально-рольовий статус, який визначає соціальні можливості чоловіка і жінки в усіх сферах життєдіяльності. За іншим визначенням, гендер – це сукупність соціальних ролей, приписуваних індивідові.

Сучасна теорія гендеру доводить, що суспільні відмінності між чоловіками та жінками не мають біологічного походження, не є одвічно даними, а лише набутими, приписаними індивідові суспільством.

Але ми живемо у світі стереотипів. Одні з них мають тенденцію до змін, інші залишаються досить стійкими, як наприклад, гендерні стереотипи. Згідно з ними, «Світ – це дім чоловіка, а дім – це світ жінки». Тобто, йдеться про те, що є чоловічі посади, а є жіночі, є чоловічі обв'язки в сім'ї, а є жіночі.

Гендерна рівність – це справедливе ставлення до жінок та чоловіків, їх рівні права та можливості, незалежно від біологічної статі. В Україні в останні роки було підписано низку документів із метою створити рівні права й можливості для чоловіків і жінок. Зокрема, Указ Президента від 25 квітня 2001 року «Про підвищення соціального статусу жінок в Україні», Постанова Кабінету Міністрів України «Про національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню гендерної рівності у суспільстві на 2001 – 2005 р.р.» від 6 травня 2001 р. (№479). Розроблено також Закон України «Про державне забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок». За міжнародними угодами, наше суспільство має стати гендерно збалансованим уже у 2015 році. Гендерну збалансованість науковці розуміють як представництво жінок у важливих для суспільства сферах (насамперед у державному та економічному управлінні та політиці) у кількості мінімум 40 %. Якщо жінок менше 15 %, виникатимуть серйозні диспропорції. До речі, як свідчить статистика, рівень освіченості українських жінок в 1,6 разу вищий, аніж чоловіків, водночас у парламенті лише 7% жінок, в Україні немає жінок – голів облдержадміністрацій, голів міст обласного підпорядкування. Державний класифікатор професій України фіксує близько семи тисяч назв посад у чоловічому роді, натомість у жіночому – 38. До того ж, останні частіше є професіями невисокого соціального статусу. При цьому чітко простежується така тенденція: чим вищий соціальний статус професії або посади, тим частіше її назва вживається в чоловічому роді, напр.: професор, декан, доцент, ректор, мер, депутат. У такий спосіб формується менталітет, національна свідомість: якщо немає назви у жіночому роді, то жінці не місце на цій посаді.

Але ж світ давно змінився: канцлер Ангела Меркель у Німеччині, Ю. Тимошенко, Р.Богатирьова, Н.Карпачова, Г.Герман тощо у нас, зрештою ректор, проректор нашої академії. Жінки давно довели, що працюють на т.зв. чоловічих посадах не гірше за самих чоловіків.

Для українців ця проблема є порівняно новою, у той час як європейці та американці започатковують гендерний лінгвістичний рух, починаючи з 70-х років ХХ ст. Однією з ключових тез феміністичної, або гендерної, лінгвістики є така: мова не встигає перебудовуватися слідом за реальним зростанням суспільного значення жінок у сучасному світі, тому потребує певного реформування в рамках відповідної мовної політики. У ряді західних країн діють відповідні комісії для усунення виявів мовної дискримінації жінки. Гендерний аспект враховується на засіданнях ООН та Ради Європи, міжнародних зустрічах усіх рівнів, конференціях, під час складання документів, у ЗМІ. Наприклад, якщо йдеться про політика чоловіка, американці використовують форму конгресмен, якщо ж про жінку – конгресвумен.

Цікавим є факт, що деякі права українські жінки одержали раніше, ніж європейські. У грудні 1917 р. серед перших декретів радянської влади був Декрет про рівну оплату за рівну працю чоловіків та жінок; перша радянська Конституція, ухвалена 1918 р., надавала можливість жінкам обирати та бути обраними до органів влади. У Франції, наприклад, жінки отримали виборчі права лише в 1940-хх рр., у Швейцарії – 1968 р.

Поступові зміни в гендерній свідомості не лише можливі – вони неминучі, і деякі зрушення помітні вже зараз. Коли людина вперше задумується, чи насправді те, що видається природним і справедливим, є таким вже й правильним і незмінним – то це і є перший крок до зміни мислення і поведінки. Коли світ змінюється, то виживають лише ті, хто виявляє гнучкість і здатний пристосуватися до нових умов.

Публічний виступ як важливий засіб комунікації

Публічне мовлення становить собою один із жанрових різновидів мовленнєвої діяльності, досить своєрідною за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також за своїми якісними характеристиками

Публічне мовлення характеризується впливом на слухача з метою переконання й спонукання його до відповіді чи дії.

Особливості публічного мовлення виявляються в таких його якостях:

- безпосередність (спілкування віч-на-віч, у процесі якого здійснюється реакція мовця на стимули слухача);

- невимушеність (природність, розкутість спілкування) як необхідна передумова встановлення контакту між мовцем і слухачем;

- емоційність спілкування (збудження пристрастей), що за­безпечує виразність мовлення за рахунок доцільного ви­користання вербальних і невербальних засобів;

- правильність (відповідності нормам літературної мови);

- точність (дотримання лексичної мовної норми);

- стислість (використання таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають основну думку);

- виразність (використання засобів виразності);

- доцільність.

Кожний вид публічного мовлення реалізується в конкретному жанрі: доповідь, виступ, промова, лекція.

Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію

Риторика – це наука про способи переконання, ефективні форми впливу (переважно мовного) на аудиторію з урахуванням її особливостей. Що ж означає поняття ораторська компетенція? Це сума знань, які треба засвоїти, аби стати добрим промовцем. При цьому слід враховувати чимало чинників.

Оратор повинен зважати на те, чого від нього очікує конкретна аудиторія, а не просто виходити на кафедру, аби «висловитися». Він мусить думати не лише про те, як він «сприймається», чи матиме він успіх; набагато важливішим є те, що відбувається у свідомості слухача. Слід пам’ятати, що мета промови – досягти бажаної реакції аудиторії.

Оратор має добре готуватися до майбутнього виступу. Не кожен володіє даром імпровізації, виступу без підготовки. Відомий жарт «найкращий експромт – той, що підготовлений заздалегідь».

Оратор має вміти опановувати, контролювати себе, навчитися керувати своїми думками та почуттями, контрольовано і доречно використовувати лексику, емоції, жестикуляцію тощо.

Майстерний промовець – це людина ерудована, обізнана у різних галузях науки, така що досконало володіє предметом обговорення, вміє чітко визначити тему і мету виступу та не відхилятися від них. [1].

Наукова доповідь

Доповідь — одна з найпоширеніших форм публічних виступів. Вона порушує нові актуальні проблеми, які ще потребують розв'язання.

Розрізняють політичні, звітні, ділові та наукові доповіді.

Політична доповідь торкається політичних питань, у ній з'ясовуються суть, причини, наслідки певної політичної події, розкриваються шляхи розвитку суспільства.

Звітна доповідь — це доповідь, яка виголошується під час звіту про роботу, виконану особою або колективом за певний період.

Ділова доповідь — це доповідь, офіційне повідомлення про що-небудь керівникові або начальникові.

Наукова доповідь — це доповідь, у якій промовець інформує про наукові спостереження, їх результати, нові відкриття, робить узагальнення наукових даних.

Кожен із названих видів доповідей має свою специфіку написання та виголошення. Далі йтиметься про підготовку та виголошення наукової доповіді.

Перший крок. Окреслити мету й завдання виступу, визначити коло питань, що їх має охопити промовець.

Другий крок. Дібрати допоміжну інформацію, яку можна отримати з двох джерел: теоретичних — статей у періодичних виданнях, книг та окремих публікацій, що стосуються теми, енциклопедичних, термінологічних та галузевих словниках; усних розмов з людьми, обізнаними з проблемою. Висвітлювані питання мають засновуватися на найновіших дослідженнях та наукових публікаціях. Добираючи інформацію, пам'ятайте, що повідомлення буде теоретично обґрунтованим та актуаль­ним лише за наявності промовистих прикладів.

Завершивши підготовку, треба організувати інформацію в певні категорії, надати їй чіткості, визначити й сформулювати власне бачення проблеми. Доповідь слід будувати, дотримую­чись таких вимог: теоретична обґрунтованість, фактичний матеріал, як основна наведення переконливих прикладів і, що найголовніше, — власне бачення проблеми.

Структура доповіді відповідає структурі наукової праці: вступна частина, основна частина, висновок (висновки). Є така композиційна схема побудови мовлення оратора:

А. Вступ.

Завдання:

1. Викликати інтерес до теми розмови, показавши її важливість для співрозмовників-слухачів.

2. Установити психологічний контакт зі слухачами, створивши ефект однодумства.

3. Мотивувати їхнє активне сприйняття мови риторичними питаннями або постановкою проблемної ситуації.

Б. Основна частина.

Завдання:

1. Розкрити суть проблеми (ідеї, підходу, вирішення, про­позицій, ініціатив).

2. Аргументувати своє бачення проблеми.

3. Спонукати співрозмовників до обговорення проблеми (якщо в цьому є потреба й ви маєте вдосталь часу).

4. Підтримувати інтерес та увагу співрозмовників.

5. Керувати аудиторією, не даючи їй відволіктися від зміс­ту доповіді.

6. Викликати у слухачів задоволення змістом і стилем мов­лення, манерою поведінки.

В. Висновок.

Завдання:

1. Підбити підсумок сказаного ("Що для нас найважливіше в цій проблемі?").

2. Сформулювати свої пропозиції (рішення).

3. Закликати до обговорення або до певних конкретних дій, якщо рішення прийнято.

4. Відповісти на запитання аудиторії.

Вступ (5 - 10 % часу). Початок доповіді є визначальним і повинен чітко й переконливо відображати причину та мету виступу. На початку доповіді подякуйте тим, хто представив Вас аудиторії, чітко назвіть тему доповіді та питання, якому вона присвячена. Окресліть, у який спосіб буде аналізуватися проблема, на що насамперед звертатиметься увага. Зазначте, які візуальні засоби будуть задіяні (відеофільми, плакати, таблиці, інші ілюстративні матеріали).

Основна частина (80 – 85 % часу). У ній висвітлюється суть проблеми, наводяться докази, пояснення, міркування з дотриманням визначеної структури доповіді. Слід пояснювати кожен аспект проблеми, добираючи відповідні цифри, факти, цитати (проте кількість подібних прикладів не має бути надто великою – те саме стосується й позамовних засобів: нагромадження ілюстративного матеріалу не має відвертати увагу від змісту, що особливо важливо для доповідей з гуманітарних наук). Під час викладу основної частини слід керуватися такими правилами:

- намагатися стисло викладати думку;

- доказувати обов’язково до кінця те, про що почали говорити;

- не називати фактів, якщо для їх аргументації не маєте конкретних доказів, – ліпше промовчіть;

- не вести приватної бесіди з одним слухачем, не адресувати йому конкретних повідомлень;

Щоб полегшити слухачам сприймання тексту, виділяйте найважливіші думки виступу – використовуйте паузу перед та після таких думок. До того ж пауза необхідна для того, щоб:

- виділити окрему думку (після речення) чи наголосити на взаємозв’язку думок (після абзацу);

- відчути реакцію аудиторії;

- установити візуальний контакт з аудиторією;

- скористатися записами;

- уникнути швидкого викладу теми.

Покращити сприйняття проголошуваного тексту можна ще й такими способами:

- зміна гучності голосу (тихіше – голосніше);

- зміна темпу мовлення (швидко – звичайно – повільно);

- розтягування слів, словосполучень чи прискорене їх промовляння;

- повтор важливих місць;

- риторичні запитання перед важливими думками;

- супровідне зображення сказаного мімікою.

Поради фахівців. Надзвичайно важливо продумати, в яких місцях тексту слід зробити своєрідний "ліричний відступ" — адже суто інформативний текст погано сприймається. На­приклад, у науковій доповіді доцільно розповісти анекдот або цікаву історію з життя відомого науковця; їх можна знайти у спеціальних збірниках. Анекдот дає змогу Вам дещо зняти напруження, а слухачам — перепочити. При цьому не слід за­бувати, що такі відступи мають бути короткими й, певна річ, ілюструвати повідомлення, цілком досить одного анекдоту або цікавої історії.

Висновки. Висновки, на які відводиться 5 % від загального часу й обсягу матеріалу виступу, містять у собі підсумки, звертання до слухачів і стосуються суті всього виступу. Висновки передбачають:

- узагальнення основного у виступі (сказаного в основній частині);

- підсумування чи надання рекомендацій щодо подальших дій.

Про наближення вже кінця промови можна сказати такими словами: і нарешті, і на завершення, підсумовуючи сказане та ін.). Це значною мірою загострить увагу слухачів – вони, може, захочуть послухати узагальнення й підсумки промови. Від закінчення виступу залежить те, що саме слухачі запам’ятають, наскільки їм потрібний викладений матеріал. Прикінцева частина промови має надзвичайно велике значення, тому останнє речення слід як треба продумати, записати попередньо, обміркувати його зміст, щоб виразно, переконливо сформулювати думку. Останнє речення виступу можна завчити.

Поради фахівців. Зазвичай під час доповіді слухачі готують промовцеві запитання (усно або у вигляді записок). Тому, закінчивши доповідь, запитайте у аудиторії, чи немає запитань. Якщо запитання ставлять усно, вислухайте його до кінця, подякуйте вашому опонентові й дайте чітку відповідь. Письмові запитання зачитайте вголос, після чого відповідайте. При цьому дивіться прямо на людину, що запитує вас. Якщо запитань немає, подякуйте за увагу і сядьте на своє місце.

Ще однією проблемою під час виголошення промов і доповідей є подолання страху перед аудиторією. Це досить поширене серед промовців явище, яке дається взнаки по-різному: тремтінням голосу, червоними плямами на обличчі, перехоплюванням подиху. Причиною цього є адреналін, який починає вироблятися у вашому організмі, поки ви чекаєте на виступ.

Щоб подолати це неприємне відчуття, дотримуйтеся таких порад:

1. Потрібно добре підготуватися до виступу. Зважайте на те, який вид пам'яті у вас найбільш розвинений — зоровий чи слуховий. Крім читання матеріалів, слід проговорити текст доповіді вголос або, записавши на магнітофон, кілька разів прослухати.

Поради фахівців. Перед самим виступом утримайтеся від гарячих тонізуючих напоїв – чаю, кави. Шипучі напої також не будуть корисними. Голосові зв'язки краще пом'якшити теплою водою зі шматочком лимона або випити чистої води кімнатної температури.

2. Уявіть себе на місці слухача. Кожен промовець, готуючись до виступу, є актором, який грає водночас кілька ролей: автора-науковця, керівника роботи, слухача та відстороненого критика (так званого самого-собі-опонента). Тому він читає свою доповідь, послідовно втілюючись у кожну з цих постатей. У будь-якому разі автор має оцінити свій виступ критично, і, відповідно до цього, внести корективи, завдяки яким доповідь прозвучить цікаво й переконливо.

3. Структуруйте свої нотатки. Переконайтеся, що за потреби ви зможете швидко зорієнтуватися, заглянувши в записи. Для цього найважливіші положення доповіді підкресліть або виділіть кольоровими маркерами; це також допоможе скоротити виклад, якщо регламент значно менший, ніж планувалося. Нотатки варто розмістити так, щоб ними було зручно користуватися. Існує кілька способів виголошення доповіді:

написаний текст під час виступу повністю читають

- підготовлений заздалегідь текст виступу читають напам’ять або переказують;

- користуються нотатками чи тезами;

- нічого не записують, виступ без будь-яких записів;

- комбінований виступ.

Котрий із названих способів обрати, безпосередньо залежить тільки від вас самого, кваліфікованості, професійної майстерності. А втім, яким би не був виступ, усіляко намагайтеся привернути увагу слухачів.

4. Шукайте підтримки в аудиторії. Завжди є люди, які усміхнуться, кивнуть вам або інакше схвально відреагують на Ваш виступ. Можете також уявити, що в залі сидить найдорожча вам людина, чия думка особливо цінна для Вас.

Невербальні компоненти спілкування

Велике значення для підсилення смислової виразності та впливу на слухачів мають невербальні засоби спілкування, за допомогою яких передається, за твердженням окремих науковців, від 55 до 65 % інформації. Невербальні засоби вивчає наука паралінгвістика. Основними засобами невербальної комунікації вважають такі: тактильний контакт; дистанція між співрозмовниками; орієнтація, тобто просторове положення партнерів щодо один одного; зовнішній вигляд; поза; міміка; жести; погляд; інтонація, ритм, тембр голосу.

Жести, які являють собою вияв людських думок, емоцій, певним чином класифікують:

- жести оцінювання – почісування підборіддя; вставання під час розмови та ін.;

- жести впевненості – поєднання пальців у піраміду;

- жести невпевненості – переплетені пальці рук; постукування пальцями по поверхні стола;

- жести самоконтролю – руки зведені за спиною, одна при цьому тримає іншу;

- жести очікування – потирання долонь; потирання пальців об тканину;

- жести заперечення – руки схрещені на грудях; корпус відхилений назад;

- жести домінування – жести, пов’язані з демонстрацією великих пальців на руках; різкі помахи згори вниз;

- жести нещирості – рука торкається носа, затуляє рота та ін.

У поєднанні зі словами вони стають надзвичайно промовистими: жести посилюють емоційне звучання сказаного.

Практичні поради:

Жести мають бути мимовільними. Застосовуйте жест, відчуваючи необхідність у ньому. Жестикуляція не повинна бути безперервною. Не жестикулюйте руками протягом усієї доповіді. Керуйте жестами — жест не повинен відставати від слова. Урізноманітнюйте жестикуляцію. Не користуйтеся тим самим жестом у всіх випадках, коли потрібно надати словам виразності; жести мають відповідати своєму призначенню.

Використання голосу

Невербальна комунікація супроводжується словами з певною інтонацією, тоном. Голос, тон, виклад повинні свідчити про істинність думки й почуття промовця. Темп мовлення також має практичне значення.

Практичні поради:

1. Постійно тренуйте свій голос; найзручніший спосіб для цього — читання вголос; контролюйте правильність вимови.

2. Пристосуйте свій голос до тієї обстановки, де відбувається спілкування.

3. Не говоріть надто голосно — це справляє враження агресивності.

4. Хто говорить надто тихо, справляє враження людини, яка погано володіє тим матеріалом, про який говорить, або ж не впевнена в собі.

5. Голос підвищуйте тоді, коли ставите запитання, виявляєте радість чи здивування.

6. Голос понижуйте тоді, коли хочете когось переконати або відповісти на запитання.

Отже, щоб не виникало непорозумінь під час спілкування, слід узгоджувати невербальні засоби із вербальними, адже дослідження свідчать, що несловесні сигнали справляють вплив утричі більший, ніж слова. Той факт, що людина здатна мовчати, але не може цілком контролювати рухи свого тіла, дає співрозмовникові, який уміє «зчитувати» невербальну інформацію, феноменальний інструмент, що дозволяє йому узгодити власну комунікативну тактику відповідно до реакції співрозмовника [34].

Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування.

Усне ділове спілкування передбачає різноманітні способи взаємодії між співрозмовниками за допомогою вербальних (словесних) і невербальних (поза, жести, міміка, одяг, знаки, символи) засобів.

Залежно від способу сприймання інформації, кількості учас­ників, форми спілкування можна поділити на такі види і форми фахового спілкування:

- контактне (безпосереднє);

- дистанційне (телефонне, селекторне);

- діалогічне (з одним співрозмовником);

- монологічне (доповідь, промова);

- полілогічне (диспут);

- усне (розмова, бесіда);

- письмове (листи, телеграми, електронні засоби);

- міжперсональне (нарада, колоквіум);

- масове (збори, мітинг).

Прийом відвідувачів

В усному діловому спілкуванні важливе місце посідає повсякденний контакт посадової особи з підлеглими, представниками інших установ чи фірм. Виконуючи службові обов’язки, доводиться постійно мати справу з відвідувачами.

Прийом відвідувачів передбачає:

- наявність графіка прийому із суворо регламентованими годинами, прізвища керівника або інших осіб, уповноважених вирішувати питання, з якими звертаються відвідувачі;

- неодмінне дотримання графіка прийому, неприпустимість його порушення;

- належне обладнання місця прийому, створення всіх необхідних умов для відвідувачів;

- наявність секретаря, який завжди повинен бути привітним, уважним, високо освіченою та комунікабельною особою;

- ведення журналу для запису на прийом.

Слід також пам’ятати, що існують певні вимоги й до відвідувача. Насамперед необхідно вчасно з’явитися на прийом, попросити дозволу зайти, дочекатися запрошення сісти. Далі стисло викласти суть справи, в якій прийшов, чи прохання.

Особа, яка здійснює прийом повинна привітатися з відвідувачем, запропонувати йому сісти. Підводитися чи не підводитися керівникові, власне, залежить від ситуації, характеру прийому, службового становища відвідувача, статі й т. ін. За будь-яких обставин особі, яка здійснює прийом, належить виявляти зацікавленість, бути уважною, доброзичливою, толерантною, витриманою, намагатися всіляко допомогти в розв’язанні проблеми. Щодо мови, то вживати тільки літературну мову, уникати жаргонізмів, сленгу. Не слід вдаватися до слів з відтінками іронії, зневажливості або негативної оцінки. Тон розмови має бути діловий, стриманий, спокійний, темп мовлення – неспішний.

Ділова бесіда

За підрахунками науковців, процес слухання – істотний складник трудової діяльності середньостатистичного працівника невиробничої сфери, він становить 45% робочого часу, тоді як говоріння – 30%, а 16% і 9% відповідно – читання й писання. І хоча це доволі узагальнені дані, уміння вислухати, зрозуміти людину – неабияке мистецтво.

Можна виділити такі основні фази ділової бесіди:

- установлення часу й місця зустрічі (на нейтральній, своїй, чужій території);

- спосіб вступу в контакт, початок розмови (на своїй території ініціатива належить господареві, він же й диктує правила гри; на нейтральній — ініціатива належить тому, хто прийшов першим: це вітання, початкові жести і фрази для мобілізації уваги);

- формулювання конкретної мети зустрічі (у формі про­блеми чи завдання);

- обмін предметними пропозиціями й опрацювання рішень (оцінка пропозицій та ухвалення чи не ухвалення рішен­ня за кожним пунктом порушеного питання);

- фіксування остаточної домовленості й вихід із контакту, закінчення розмови (підведення кінцевих підсумків діло­вої бесіди, фіксування (у писемній чи іншій формі) взаєм­них зобов’язань і розподіл функцій щодо реалізації рішень).

Співбесіда щодо прийняття на роботу

Для успішного проведення співбесіди щодо прийому на роботу важливо враховувати такі особливості ситуації спілкування:

1. Претендент вперше вступає в контакт зі своїм майбутнім керівником та представниками майбутнього робочого колективу.

2. Він передусім хотів би отримати інформацію з таких питань:

- вимоги, які висуватимуться до нього на новому робочому місці (кваліфікація, виробничі завдання);

- конкретні умови реалізації виробничих завдань (кількісні та якісні показники, режим роботи, співробітництво);

- місце і роль, що відводяться його роботі в діяльності трудового колективу;

- розмір заробітної платні та премії, а також соціально-побутові умови на підприємстві (відпустка, житлові умови, медичне обслуговування, дитячі дошкільні заклади, пункти громадського харчування, освітні заклади, сфера послуг тощо);

- можливості кар’єрного росту.

Під час співбесіди претендентові необхідно викласти мотиви свого рішення, розказати про свої інтереси, потреби, знання, уміння та навички, враховуючи при цьому таке:

- зв’язок між попередньою діяльністю та новим місцем роботи;

- мотиви, що спонукали його змінити місце роботи;

- відповідність кваліфікації висунутим вимогам;

- як використані можливості підвищення кваліфікації.

У заключній частині співбесіди слід узагальнити її результати, сформулювати домовленості, що будуть покладені в основу трудової угоди.

Відповідаючи на поставлені питання, намагайтеся чесно й об’єктивно оцінювати події. Не нервуйтеся, відповідайте коротко і по суті, не прикрашаючи, але й не замовчуючи інформацію. У відповідь на питання про недоліки спробуйте сформулювати відповідь таким чином, щоб ці недоліки виглядали як продовження чеснот (наприклад: іноді змушений працювати після закінчення робочого дня, бо не люблю залишати роботу незавершеною).

Обов’язково задавайте питання про умови майбутньої роботи, бо це свідчить про зацікавленість у подальшій роботі.

Етикет телефонної розмови

Телефонна розмова – один із різновидів усного мовлення, який має специфічні ознаки й характеризується такими особливостями:

- відсутність між співрозмовники візуального контакту, тобто співрозмовники не бачать один одного;

- обмеженість розмови в часі: ділова розмова, як правило, триває 3-5 хвилин;

- неможливість скористатися невербальними засоби спілкування, тобто передати інформацію за допомогою міміки, жестів, відповідного виразу обличчя тощо;

- наявність технічних перешкод (якість зв’язку, погана чутність, імовірне втручання сторонніх абонентів та інше).

Усе це й зумовлює вимоги до телефонного спілкування:

- телефонна розмова повинна бути стислою, чіткою, зрозумілою;

- перед тим, як зателефонувати, необхідно обміркувати, що слід повідомити, яку інформацію почути;

- чітко формулюйте свої запитання;

- необхідною умовою є дотримання загальних правил поведінки, етичних норм у телефонному спілкуванні.

Ділова телефонна розмова включає такі етапи: момент встановлення зв’язку; викладення суті справи; закінчення розмови.

Кожен із цих етапів слід будувати чітко, коротко, без зайвих подробиць. Установлено, що короткі фрази легше сприймаються на слух, ніж довгі та ще й ускладнені подробицями й повторами.

Розмова телефоном не повинна перетворюватися на монолог. Коли співрозмовник робить паузу, він цим самим подає знак, що чекає підтвердження зрозумілості викладеного, а тоді продовжить думку. Ініціатива закінчення розмови належить, як правило, тому, хто зателефонував. Але якщо співрозмовник значно старший за віком або службовим становищем, необхідно дати можливість йому закінчити розмову. Молодший за віком чи нижчий становищем може тільки сказати, що він з’ясував усі питання, з яких він, власне, і зателефонував. Якщо з яких-небудь причин зв’язок під час телефонної розмови переривається, то треба знову зателефонувати ініціатору розмови.

Користуючись телефоном у діловому чи приватному спілкуванні, слід також дотримуватись етичних норм. Слід пам’ятати:

- надто тривалі розмови телефоном можуть сприйматися як прояв неповаги до тих, хто теж чекає на звільнення телефону;

- довідки телефоном надаються чітко, по-діловому, спокійним, ввічливим тоном, розмову не припиняють доти, поки співрозмовник не зрозуміє все те, що йому було сказано;

- біля службового телефону повинні лежати блокнот для записів, телефонний довідник, службові (домашні) адреси і телефони співробітників;

- якщо ви не запам’ятали або не розчули прізвища, імені, по батькові співрозмовника, краще перепитати, ніж користуватися займенником Ви та “фігурами умовчання”;

- надмірна ввічливість у телефонному спілкуванні недоречна: Будьте люб’язні, Якщо Вам не складно… та ін. Така церемонія зайва, тільки затягує розмову;

- просити про послугу можна лише особу, котра вам близька або рівна за своїм службовим становищем;

- можна подякувати за послугу, але при нагоді подяку варто повторити в особистій розмові;

- перш ніж зателефонувати комусь додому, передусім треба все уважно зважити і продумати: як і коли це краще зробити (не слід цього робити в ранкові години чи вечірні, не кажучи вже про нічні);

- не слід викликати до телефону незнайому або малознайому особу, про щось просити – у таких випадках звертаються особисто;

- якщо вам переказали зателефонувати, то це неодмінно треба зробити при першій нагоді.

Зважаючи на поширеність останнім часом мобільного зв’язку, враховуючи його специфіку, повсюдне використання мобільних телефонів, слід також дотримуватися певних етичних норм:

- не можна користуватися мобільним телефоном на конференціях, під час нарад та навчальних занять;

- щоб не засвідчити неповаги до співрозмовника, не кладіть телефон на стіл під час ділової зустрічі, в аудиторії;

- якщо раптом вхідний дзвінок перервав бесіду, треба попросити вибачення, відійти чи взагалі вийти і намагатись якнайшвидше закінчити розмову мобільним телефоном;

- не дозволяйте собі голосно розмовляти у присутні колег, у транспорті, на вулиці, обговорювати проблеми, які стосуються лише вас.

Форми колективного обговорення професійних проблем

У процесі виробничої діяльності постійно постають питання, які для швидкого та ефективного вирішення потребують думки колективу, погляду компетентної особи, фахівця, практика. На одній із ратуш Данії написано: “Ніхто не знає так багато, як усі ми разом”. У ментальності українського народу також закладено спільне розв’язання проблеми, наприклад: “Голова добре, а дві – краще”, “Дружно люди візьмуться – гори здадуться” та ін. Тому керівникові будь-якого рівня не обійтись без використання колективного інтелекту.

Найкращим засобом вирішення багатьох питань здебільшого є, звичайно, нарада, яка передбачає спільне обговорення, вирішення певних питань, вироблення та прийняття рішень у всіх сферах громадського й політичного життя. Наради бувають запланованими, регулярними та позаплановими. З погляду мети розрізняються: оперативні (п’ятихвилинки) – призначені для передавання інформації «знизу» керівникові про стан справ, від інших видів відмінні стислістю виступів (2-3 хвилини); навчальні – надають її учасникам певні знання, підвищують їхній рівень і кваліфікацію; інформативні – знайомлять з конкретною інформацією, новими положеннями, постановами, виробничою ситуацією тощо; роз’яснювальні – мають на меті формування стратегічного й тактичного плану виробництва, переконують учасників у діяльності такого рішення, готують підстави для прийняття будь-якого важливого рішення; інструктивні – передають та деталізують вказівки та розпорядження адміністративних органів; проблемні – призначені вирішувати складні питання, ситуації, конфлікти і т. ін., що виникають під функціонування підприємства, установи або закладу; диспетчерські – переробляють інформацію та дають конкретні розпорядження. Дискусійні наради – найбільш демократичний за структурою вид наради. Кожен на такому засіданні може вільно висловлювати свої думки, навіть якщо вони не збігаються з думкою більшості чи самого керівника. Під час проведення таких нарад народжуються справді конструктивні рішення багатьох проблем. Слід пам’ятати, що оптимальна кількість учасників дискусійної наради – 10-12 осіб.

Нарада має три етапи: підготовка, проведення та оформлення результатів.

Під час проведення наради кожен з її учасників має функціональні обов’язки і права. Головуючий на нараді повинен:

• починати нараду та закінчувати її;

• стежити за правильним проведенням наради (керувати обговоренням унесених до порядку денного питань, дотримуватися регламенту, відповідності інформаційних виступів обговорюваним питанням, ставити слушні запитання, систематизувати різні погляди, вчасно робити висновки); стоячи оголошувати прізвища, посаду й тему виступу оратора, пункту порядку денного;

• створити доброзичливу атмосферу для спілкування; наприкінці наради узагальнити зроблені висновки, оголосити підсумки, назвати документи наради.

Секретар повинен підготувати необхідні документи, бо найважливішим у проведенні наради – це результат. Нарада, як і засідання та загальні збори, обов’язково протоколюється.

Окрім нарад, існують ще й інші форми використання колективного інтелекту, наприклад, збори. Ця форма передбачає спільну присутність працівників установи, закладу, організації для вирішення якого-небудь питання, обговорення нагальних проблем.

На відміну від зборів, засідання – це форма організації роботи певного постійного органу, підрозділу або групи. Проведення засідань, як правило, передбачено статутом або положенням про організацію установи [9].