Передмова

Із утвердженням української мови як державної в Україні гостро постало питання культури мовлення в загальнонаціональному вимірі. Планомірне витіснення української мови протягом багатьох десятиліть «на узбіччя» суспільного життя призвело до того, що більшість мовців для задоволення своїх комунікативних потреб у професійній діяльності послуговуються або російською мовою, або недоладною мішаниною російської та української. Процес українізації ускладнюється як соціальними, так і психологічними чинниками: те, що вимагає додаткових зусиль, викликає природний протест. Стає очевидним, що лише задекларованості державного статусу української мови для повноцінного утвердження її в усіх сферах суспільного життя недостатньо. Потрібно створити належні умови для вивчення української мови громадянами України. Допомогти розв’язанню цієї проблеми покликаний курс «Українська мова (за професійним спрямуванням)», уведений до навчального плану всіх спеціальностей. Головна мета дисципліни – формування комунікативної культури у сфері професійного мовлення в його усній і писемній формах.

Пропонований посібник складається з двох частин. Він зорієнтований на формування знань про специфіку усної та писемної форм реалізації фахової мови (наукового та офіційно-ділового стилів) і містить виклад основних теоретичних положень про суть та функції мови, загальних питань походження й історії розвитку української літературної мови, висвітлює тенденції розвитку української мови на сучасному етапі.

Характеристика вимог щодо усного професійного мовлення передбачає виділення основних форм і жанрів усного ділового мовлення (публічний виступ, телефонна розмова, ділова бесіда). Аналіз особливостей писемного ділового мовлення пов'язаний з визначенням змісту, структури, порядку складання та оформлення різних видів документів, використання яких зумовлено навчальною та науковою роботою студентів і майбутньою професійною діяльністю.

Посібник сприятиме активізації та поглибленню знань лексики, граматики та синтаксису, також розвиткові та удосконаленню вмінь і навичок роботи з текстами наукового та офіційно-ділового стилю в межах сфери професійного спілкування.

Частина 1

РОЗДІЛ 1. Українська мова професійного спілкування в аспекті теорії стилів та культури мовлення

Мова як суспільне явище, її функції.

Мова – це єдина, цілісна, складна система знаків: фонем (звуків), морфем (частин слова), слів, речень, яка служить для називання пред­метів, явищ об'єктивної дійсності, є засобом спілкування, обміну думками і формування думок.

Мова – явище фізичне, фізіологічне, суспільне. Умова його існування – людське суспільство. Це феномен людської цивілізації.

Формою існування мови є мовлення – конкретний, практичний вияв мови, „мова в дії”, реалізація мови в різних сферах життєдіяльності.

Щоб осягнути роль мови в суспільстві, варто розглянути її функції, важливі для суспільства взагалі і для кожного окремого носія мови. Основними традиційно вважають комунікативну та пізнавальну, решта функцій є додатковими.

Комунікативна функція. Мова є засобом спілкування і порозуміння між людьми. Це одна з найголовніших соціально-практичних функцій мови. Усе життя людини – це її спілкування з оточенням і взаємний вплив один на одного. Спілкування, стосунки з іншими людьми – життєва потреба, а водночас і найбільша розкіш. Досліджуючи закони спілкування, психологи визначили, що контакти людини зі світом вкладаються в сім кіл спілкування, перше з яких – це сім'я, де вона народилася, а найширше, сьоме, – спілкування зі світом (цьому сьогодні сприяють розвинені інформаційні технології). Поміж ними – стосунки між друзями, партнерами, колегами. У кожному з цих кіл людина формує свою мовну поведінку. Професійне спілкування – одна з важливих ланок цього ланцюга.

Мова – це універсальний засіб спілкування. Описи всіх можливих знакових систем, які спроможні передати інформацію, лише доводять, що це „роди мов”, – мова зору, слуху, дотику. Невербальна комунікація є похідною від мовної комунікації, бо всі можливі знаки й сигнали нам щось „промовляють”.

Пізнавальна (гносеологічна) функція. Мова – засіб пізнання світу і накопичення людського досвіду. У пізнанні нового, раніше не відомого, мова є обов'язковим чинником. Думки, виражені за допомогою мови, збереглися на камені і глиняній табличці, на пергаменті й папері.

Мислетворча (когнітивна) функція. Мова – засіб людського мислення: творення, оформлення і вира­ження думки.

Номінативна функція. Мова є засобом називання всіх предметів, ознак, дій, кількості, усього навколишнього світу. Цікаво, що попри однаковість реалій, кожна нація бачить світ по-різному. Українська мова – це самобутня мовна картина світу української нації. Порівняймо: українське слово лікарня пов'язане зі словами лікувати, ліки, тоді як російське больница асоціюється зі словами болеть, боль; українське шанувальник має зв'язок зі словами шанувати, пошана, а російське поклонник – зі словами поклоняться, поклонение. Разом з іншими чинниками етнотворення мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації.

Культурологічна функція. Мова – носій культури, засіб нагромадження суспільно-історичного, культурного надбання народу – творця мови.

Оволодіваючи мовою, людина опановує і культуру народу. Мова – „генофонд культури” (О. Гончар), „жива схованка людського духу” (П. Мирний). Вона духовно єднає покоління, дає змогу сягнути культурних скарбів минулих століть. Мова – це міст між культурами. Через мову можна глибше пізнати традиції і здобутки чужої культури. Українська мова – це ключ до багатої української культури.

Естетична, або поетична, задовольняє потреби носіїв мови не лише в певній інформації, а й насамперед несе приємність, насолоду читачеві чи слухачеві. Це досягається використанням образних засобів мовлення, які сприяють виникненню позитивних емоцій. Мова – першоелемент культури. Фольклор, художня література, театр, пісня послуговуються мовою і самі за її допомогою висловлюють високі почуття, сприяють формуванню естетичного смаку слухачів та читачів.

Близькою до естетичної функції є виховна, оскільки художні твори, вистави, кіно виховують громадянську позицію, закріплюють правила поведінки, формують особистість, яка здатна буде принести користь суспільству.

Експресивна функція. Мова є засобом вираження внутрішнього світу людини. Мову вживають не лише для простого повідомлення, а й для вияву своїх переживань, почуттів, емоцій.

Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ототожнення в межах певної спільноти. Вона єднає між собою представників певної нації у часі і просторі. Завдяки мові ми усвідомлюємо себе українцями, відчуваємо свою спільність з тими, хто далеко від нас, із тими, хто жив до нас. Мова консолідує націю.

Етична функція. Мова – засіб дотримання норм поведінки, моральних правил.

Також слід назвати фатичну функцію Фатичне спілкування – це обмін неінформативними з погляду реальної комунікації повідомленнями, які виконують важливу етикетну функцію. Йдеться про зачин розмов, стримані відповіді, стереотипні запитання про життя, сім'ю, справи, здоров'я, врожай, як-от: Як справи? Дякую, добре. А у вас? Як життя? Що нового? Як успіхи? та ін.

Волюнтативна функція пов’язана з мовою як засобом вираження волі щодо співрозмовника – прохання, запрошення, поради, спонукання. Зрештою, державотворча функція мови полягає в тому, що вона є виявом саморозвитку держави, головним чинником, який консолідує сучасне українське суспільство в націю.

Державний статус української мови. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

Державна мова – це «закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики» [30, С.77]

Українці мають більш як тисячолітню історію вживання рідної мови в різних сферах життя, але доля нашого народу склалася так, що українська мова протягом історії не завжди функціонувала як державна.

За часів Київської Русі державною фактично була давньоруська мова. Після монголо-татарської навали більшість українських і білоруських земель опинилася у складі Великого князівства Литовського. Починаючи з 14 ст. у діловодстві функціонувала сформована на давньоруській основі українсько-білоруська літературна мова, яка традиційно називалася руською. Державний статус їй було надано Статутом 1566 року. У 14 – 1-й половині 16 ст. українська мова вживалась як державна на землях Галичини та Західної Волині, які перебували під владою Польщі. Українською мовою іноді користувалися кримські хани у зносинах з польськими королями; вживалася вона на державному рівні в Молдовському князівстві. Отже, українська літературна мова в 14 – 16 ст. мала функції міжнаціональної. Після укладеної 1569 року в Любліні унії Литви з Польщею майже всі українські землі перейшли до складу Польського королівства, але представники української шляхти домоглися збереження статусу української мови. Проте тривало це недовго. Уже 1669 року на сеймі король ухвалює постанову про використання в діловодстві виключно польської і латинської мов. У 18 ст. українська мова в Польщі майже цілковито зникла з офіційного вжитку. На землях, які опинилися під владою Австро-Угорщини, українська мова вживалась у шкільному навчанні, зрідка – у документах. Після приєднання України до Росії (1654 р.) спеціального документа про державність української мови ухвалено не було, оскільки тоді для цього не було підстав: вона безперешкодно функціонувала в усіх державних установах Гетьманщини. На українських землях, що перебували в складі Російської імперії, українська мова збереглася до поч. 80-х рр. 18 ст. Відтоді аж до 1917 року вона фактично (за незначними винятками) була заборонена (Валуєвський циркуляр, Емський акт). Українські школи, преса, книговидання діяли лише в Австро-Угорщині.

Тільки в січні І919 року Українська Народна Республіка проголосила українську мову державною із забезпеченням прав мов національних меншин. Такий самий закон 15 листопада 1919 року ухвалила Західноукраїнська Народна Республіка; 15 березня 1939 року державність української мови була утверджена на Закарпатті. Політика українізації (20-ті р.р. ХХ ст.) розширила сферу вживання української мови, на неї було переведено законодавство, освіту, пресу. Статус української мови, близький до державного, гарантувався «Положенням про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури», затвердженим ВУЦВК та РНК УСРР 6 липня 1927 року. Але вже наприкінці 20-х років почався процес русифікації. Українські правописи, що видавалися за радянських часів, засвідчили активне втручання у внутрішні процеси розвитку мови (скасування літери ґ, вилучення питомо українських слів і введення російських слів і кальок тощо). Масовим стали випадки відмови від вивчення української мови в середніх школах України. Виявилося, що вивчати її не обов'язково. Наслідком існування СРСР стала повна русифікація населення вели­ких міст східних та південних областей України, катастрофічне зменшення українських шкіл у Харкові, Києві, Черкасах, Дніпропетровську, Сімферополі та інших містах.

Згідно з антинауковою теорією злиття націй, яка впроваджувалася в СРСР, мала існувати лише одна нація – радянський народ, з єдиною мовою – російською. Такий стан неминуче вів до денаціоналізації українського народу, оскільки всі заходи, спрямовані на знищення української мови, базувалися на відомій тезі ”немає мови – немає нації”.

Сьогодні державність української мови гарантується Законом «Про мови в Українській РСР», прийнятим 28 жовтня 1989 року, і Конституцією, ухваленою 28 червня 1996 року, у статті 10 якої записано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

Але суттєвих змін стосовно статусу української мови немає й досі. Майже одразу після ухвалення цих документів деякі партії (як правило, перед черговими президентськими або парламентськими виборами) почали вимагати введення в країні російської мови як офіційної, або другої державної. Щоправда, заради справедливості слід зазначити, що ті ж партії та окремі особи, приходячи до влади, забували про свої обіцянки. Так, колишній президент України Л.Д. Кучма під час передвиборчої кампанії неодноразово говорив про надання російській мові статусу державної. «Ближчим часом я маю намір запропонувати зміни до чинного законодавства з метою надання російській мові офіційного статусу при збереженні за українською мовою державного статусу» – ця фраза була озвучена Л.Д. Кучмою під час інавгураційної промови. Пізніше він, очевидно, «забув» втілити в життя цей найважливіший пункт своєї програми, який, власне, і привів його до влади. Багато політиків і пересічних громадян, виступаючи за двомовність, аргументують свою позицію прикладами тих країн, де є дві та більше державні мови, зокрема Бельгії, Канади й Швейцарії. Але ж треба хоча б трішки знати історію! Як слушно зауважується у спеціальних дослідженнях, канадці, крім індіанців, не є споконвічними мешканцями території, на якій проживають, вони нащадки переселенців з різних країн Європи. У Бельгії дві державні мови, але фламандською говорять фламандці, а французькою – валлони, тобто там немає єдиної нації, що має дві державні мови. У Швейцарії живуть представники чотирьох народів, які розмовляють відповідно своїми мовами, кожна з яких є державною на відповідній території. Корінним народом на всій території Україні (крім Криму) є українці, інші етноси оселилися на нашій землі значно пізніше. Тому ми мусимо зважати не на названі вище країни, а на такі, скажімо, як Німеччина, Швеція тощо. У цих та багатьох інших країнах збільшується кількість емігрантів, яких не примушують вивчати державну мову. Але не володіючи нею, вони не мають права претендувати на посади в державних установах. І ніхто при цьому не говорить про порушення прав людини, адже крім прав існують ще й обов’язки. Один із них – знати мову народу, на землі якого живеш, якщо хочеш, щоб вона була для тебе рідним домом. Беззаперечним є те, що визнання російської мови як офіційної призвело б до істотного обмеження функції української мови в ролі єдиної державної.

16 грудня 1999 року Конституційний Суд України прийняв рішення про офі­ційне тлумачення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в освітніх закладах країни. Конституційний Суд ухвалив, що положення частини першої стат­ті 10 Конституції України, за якою „державною мовою України є українська мова”, треба розуміти так: українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначаються законом. Поряд із державною при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та місцевими органами самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України. Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Але дедалі зрозумілішим стає той факт, що лише задекларованості державного статусу української мови для повноцінного та незворотного утвердження її в усіх сферах суспільного життя недостатньо. Потрібні реальні механізми реалізації цих документів і встановлення юридичної відповідальності за їх порушення.

Для кращого розуміння того, що відбувається в Україні, слід провести паралелі з іншими країнами, оскільки кожна сучасна держава в процесі свого становлення й розвитку так чи інакше стикалася з мовним питанням. Найважливіша функція будь-якої держави – об’єднати людей із їхніми різними особистими, класовими, етнічними інтересами, часом навіть протилежними, у єдине суспільство, злагоджений організм, здатний цілеспрямовано сконцентровувати свої фізичні й духовні ресурси з метою розвитку. Найважливішу роль у консолідації суспільства відіграє мова, саме вона завжди лежала й лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту. Це добре розуміли й розуміють політики і по-різному враховували й враховують у своїй діяльності. Наведемо такі приклади [36]. Важко повірити в те, що у Франції наприкінці XVIII ст. половина населення не володіла мовою своєї країни. Проте завдяки послідовній мовній політиці (видання книг, газет і журналів, освіта французькою мовою, володіння нею як обов’язкова вимога для державних чиновників) французька мова протягом XIX ст. утвердилася як єдина на всій території держави й у всіх сферах суспільного життя. Наслідки такої політики очевидні. Франція – провідна країна Євросоюзу, яка має консолідоване суспільство, високі досягнення в науці, культурі, економіці. Але незважаючи на такі високі здобутки, і сьогодні французька держава не байдужа до мовних проблем: у законі про вживання французької мови встановлюються суворі санкції за ігнорування мови на території держави. Французи протистоять глобальному наступові англійської мови, захищаючи власне інформаційно-мовне середовище, створюючи списки небажаних іншомовних слів тощо.

В Італії після набуття незалежності (1861 р.) італійською володіли приблизно 2,4 % (!) населення. Поступове впровадження програми поширення італійської мови серед населення Італії дало змогу об’єднати населення і створити сучасну європейську країну з високим рівнем життя.

Індонезія понад 300 років перебувала під владою Голландії, яка, певна річ, докладала всіх зусиль для впровадження в індонезійському суспільстві голландської мови. Сьогодні у цій країні, де налічується 200 млн. населення і більше ніж 300 мов, державна мова одна – індонезійська. Цією мовою ведеться викладання в середній і вищій школі (вживання голландської мови заборонено!), усі фільми озвучуються індонезійською, президент щороку звітує про видання літератури державною мовою тощо.

Відродження Ізраїлю євреї почали з відродження своєї давньої мови – івриту. Для її вивчення було створено багато денних і вечірніх курсів, розпочато видання літератури, преси. Навіть під час служби в армії молоді люди проходили 180-годинний курс вивчення мови.

У США єдина державна мова – англійська. І коли 1998 р. в сенаті США на вимогу представників іспаномовної частини населення розглядалося мовне питання, то було заявлено, що інтереси всього суспільства є вищими за інтереси його частин.

Навіть ті країни, державним мовам яких абсолютно нічого не загрожує, дбають про них. Прикладом може бути Японія, у якій для забезпечення всебічного розвитку японської мови створено Державний інститут японської мови й Інститут культури радіо- і телепередач. Службовці цих установ постійно стежать за появою нових слів, видають їх реєстри тощо.

Мовна політика – «сукупність ідеологічних принципів і державних заходів, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні та розвиток мовної системи в певному напрямі» [30, С.231]. Головним її завданням є розв’язання мовних проблем у суспільстві, сприяння ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування. Мовна політика є складником національної політики певної багатонаціональної держави і спирається на вироблені в суспільстві концепції з національного питання. Тому іноді в мовознавстві й політології її називають національно-мовною політикою.

В історії української мови наявні різні періоди, проте майже всі вони позначені заборонами користування мовою у державних і господарських сферах, друкуванні, освіті, церковному житті тощо. Сучасні законодавчі акти про мову нібито створюють умови для безперешкодного її розвитку на території України, для ліквідації тенденцій звуження функцій української мови і формуванню умов для її розвитку як основного засобу комунікації у країні. Проте через однобічне сприймання мови тільки як засобу спілкування і невизнання об’єднувальної, ідентифікаційної, культуротворчої функцій відчувається загроза для її існування як єдиної державної, престижної тощо. Тому нагальною потребою є передусім вироблення чіткої національної мовної політики, створення умов для збереження і розвитку української та мов національних меншин.

Поняття „національна мова”, „літературна мова”. Культура мови і культура мовлення. Мовна норма.

Говорячи про українську мову, потрібно розрізняти поняття національної та літературної мови. Національна мова – це мова, що є засобом спілкування нації. Національною мовою української нації є україн­ська мова. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер. Поняття «національна мова» охоплює всі мовні засоби спілкування людей – літературну мову та діалекти.

Літературна мова – це загальноприйнята форма національної мови. Поділ мови на літературну та народну означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, мову «сиру» і оброблену майстрами. До основних ознак літературної мови належать перш за все унормованість, уніфікованість, багатофункціональність, стандартність, розвинена система стилів. Це мова державних установ, громадських організацій, науки, культури, освіти, радіо та телебачення, літератури тощо. Літературна мова функціонує у двох формах: усній та писемній. Обидві вони характеризуються наявністю сталих норм, дотримання яких робить літературну мову досконалим засобом передання й отримання інформації.

Мовна норма – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування в певний період розвитку мови й суспільства.

Норми літературної мови	Регулюють правильність	Приклади
Орфоепічні та акцентологічні	Вимови звуків та звукосполучень, наголошення слів	Живопис, бесіда, верба, висіти, колія, розріз, новий, старий, [голова], [дуб], [казка], грати у футбол і ґрати на вікнах. Див. Орфоепічний словник української мови: В 2 т. – К., 2001; Головащук С.І. Словник наголосів. – К., 2005.
Лексичні	Вживання слів у властивих їм значеннях та правильне поєднання слів за змістом у словосполученні чи реченні.	Виняток і виключення, адрес і адреса, білет і квиток, гладити й прасувати, об’єм і обсяг, рятувальник і рятівник Див. Словник української мови: В 11 т. – К., 1970 – 1980; Великий тлумачний словник сучасної української мови / За ред. В. Бусола. – К., 2005.
Словотвірні	Вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова	Емоційний, професійний, біблійний, поняттєвий, садівник, комп’ютерник (не емоціональний, професіональний, біблейський, понятійний, садовод, комп’ютерщик). Див. Карпіловська  Є.А. Шкільний словотвірний словник сучасної української мови. – К., 2005.
Морфологічні	Творення форм слів, правильність їхнього поєднання з іншими словами	Біль – болю, нежить – нежитю (не болі, нежиті); золоте (не золоті) колосся; меблі (не мебля); найкращий (не самий кращий); водою (не водой). Див. Головащук С.І. Українське літературне слововживання. – К., 1995.
Синтаксичні	Побудова словосполучень і речень	В силу изложенного – зважаючи на викладене; болеть гриппом – хворіти на грип; жениться на Марине – одружитися з Мариною, согласно закону – згідно із законом, відповідно до закону; на протяжении недели – протягом тижня. Не можна „Хлопець врятував дівчину від банди, з якою потім познайомився”. Див. Головащук С.І. Російсько-український словник сталих словосполучень. – К.: Наук. думка, 2001; Савченко Л.Г. Російсько-український словник словосполучень. Труднощі перекладу. – К., 2010.
Орфографічні	Написання слів	Менший але доньчин, зробити але сфотографувати, сума але манна, трикотаж але тріумф. Див. Український правопис. – К.: Наук. думка, 2010; Український орфографічний словник / За ред. А.О. Свашенко. – К., 1997.
Пунктуаційні	Вживання розділових знаків	Орфографію, або правопис, має знати кожен. Див. Український правопис. – К.: Наук. думка, 2010.
Стилістичні	Вибору мовних засобів відповідно до умов спілкування і стилю викладу	Наклеп, а не інсинуація, потай, таємно, а не інкогніто – у розмовному стилі; у зв’язку з тим, що..., а не бо... – в офіційно-діловому стилі; будинок висотою..., а не височенний будинок – у науковому стилі.

Норма фіксується в словниках, довідниках, правописі, пропагується навчальними посібниками, методичними, науковими журналами тощо. Існує також поняття варіантності літературної норми. Воно пов’язане з наявністю в мові кількох однозначних або синонімічних паралельних елементів, напр.: добріший і більш добрий, ходитиму і буду ходити; весняний і весняний тощо. Зважаючи на те, що літературній мові властиві, з одного боку, такі ознаки як незмінність і стабільність, а з іншого, розвиток і поступова змінність, говоримо про змінність норм. Для цього існують об’єктивні і суб’єктивні причини. До об’єктивних відносимо внутрішні закони розвитку мови; свідомі зусилля членів суспільства (учених, письменників, політиків, свідомих носіїв мови) щодо вдосконалення норми; мовна політика держави. До суб’єктивних належать художньо-естетичні погляди носіїв мови; антинормалізаторські, нігілістичні погляди.

Мовна норма безпосередньо пов’язана з такими поняттями як «культура мови» і «культура мовлення». Культура мови – це високий рівень розвитку самої мови; культура мовлення виявляється в найбільш раціональному, стилістично виправданому користуванні всіма мовними одиницями. Високий рівень культури мовлення – це багатство словника, різноманітність граматичних конструкцій, логічна стрункість, у писемному мовленні це також орфографічна і пунктуаційна правильність. Мовлення сучасної людини, науковця зокрема, передбачає точність, ясність, чистоту, доречність, правильність, багатство, виразність тощо. Щоб підвищити рівень мовленнєвої культури, слід шанувати мову, якою спілкуєшся, і людей, з якими спілкуєшся; багато читати; добре знати мовні норми і дотримуватися їх.

Словники як джерело фіксації мовних норм.

Словник – це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, гніздовому, тематичному тощо). У ньому з'ясовується або значення мовних одиниць, або наводиться інформація про поняття, які позначаються цими словами, або подається переклад слів тією чи іншою мовою. Правилами укладання словників займається такий розділ мовознавства, як лексикографія. Також лексикографія означає сукупність словників якоїсь мови або галузі знань. Словникам належить надзвичайно важлива роль у нашому житті. Вони є показником культури народу, бо фіксують знання, якими володіє суспільство. Словники виконують дві важливі функції: інформативну (прилучають до знань) і нормативну (допомагають оволодіти мовними нормами). Залежно від призначення, лексичного матеріалу і способів його опрацювання розрізняють словники енциклопедичні та філологічні, або загальномовні.

Предметом опису енциклопедичних словників є поняття, філологічних – слово. Енциклопедичні словники – це словники, у яких описують предмети, явища, події, розповідають про видатних діячів науки, техніки, мистецтва, культури. Енциклопедичні словники поділяються на загальні та спеціальні (тематичні). До загальних енциклопедичних словників належать "Український Радянський енциклопедичний словник" (т. 1 – 3; 1986 – 1987), "Енциклопедія українознавства" (т. 1 – 10; 1991 – 2006), до спеціальних – "Юридична енциклопедія", «Економічна енциклопедія» тощо.

Оскільки слово може характеризуватися з різних позицій, то філологічні словники поділяються на тлумачні, перекладні, етимологічні, орфографічні, словники наголосів, іншомовних слів, синонімічні, діалектологічні, інверсійні тощо.

Тлумачний словник розкриває значення слова, характери­зує його граматичні й стилістичні властивості, подає типові словосполучення та фразеологічні звороти з певним словом. Прикладом може слугувати "Словник української мови" (в 11 т.; 1970 – 1980). Він містить 135 тис. слів. Проте ця лек­сикографічна праця потребує доопрацювання, бо укладалася в іншу епоху і має чимало слів, що зникли зі сучасної мови, адже поняття, які вони позначали, втратили сенс. У 2001 р. вийшов "Великий тлумачний словник сучасної української мови" (автор, керівник проекту В. Бусел). Цей словник містить 175 тис. слів, а його перевидання 2007 р. – аж 225 тис. Він найбільший і найповніший дотепер.

Словник іншомовних слів за суттю – різновид тлумачного словника. Він розкриває значення іншомовного слова, подає етимологічну довідку. Зразок такого словника – "Словник іншомовних слів" (за ред. акад. О. Мельничука, 1986 р.). Орфографічний словник подає перелік слів, а також словоформ у нормативному написанні. Відомі такі орфографічні словники: "Орфографічний словник" (за ред. проф. А. Свашенко, 1997), "Словник з правопису та слововживання" С. Головащука (1989), "Орфографічний словник української мови" (укладачі – С. Головащук і М. Пещак, 1999), "Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики" (укладачі В. Бусел та інші, 2003).

Словники слововживання містять стислі поради щодо того, які саме слова чи словосполучення найдоцільніше вжити для передання потрібного змісту, у ньому зроблено певні застере­ження про неправильне або небажане, невдале використання тих чи інших слів у певних значеннях, у тому чи іншому кон­тексті. Прикладом таких словників можуть бути: С. Головащук "Українське літературне слововживання: Словник-довідник" (К., 1995); Д. Гринчишин, А. Капелюшний, О. Сербенська, З. Терлак "Словник з культури мови" (К., 2005).

Орфоепічний словник слугує довідником правильної літературної вимови. У словниках такого типу слова або їх частини, вимова яких не збігається з написанням, подається у транскрипції. Наприклад, "Орфоепічний словник" М. Погрібного (К., 1989), "Орфоепічний словник української мови" (в 2 т.; укладачі – М. Пещак та ін. – К., 2001).

Акцентологічні словники – це словники, в яких подане нормативне наголошування слів: С. Головащук "Складні випадки наголошення: Словник-довідник" (К., 1995), і його ж "Словник наголосів" (К., 2003).

Термінологічні словники містять систему термінів певної галузі науки, техніки, мистецтва. Такі словники бувають загальні та вузькоспеціальні; крім того, можуть бути перекладними і тлумачними або й комбінованими.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

1720 р. – указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою.

1769 р. – синод дає розпорядження вилучити українські тексти з писаних церковних книг.

1811 р. – закриття Києво-Могилянської академії. Нищення 24 друкарень.

1817 р. – постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою.

1847 р. – розгром Кирило-Мефодіївського братства.

1863 р. – Валуєвський циркуляр, яким забороняється друк українською мовою будь-якої літератури, крім художньої, проте і її друкування обмежувалося.

1876 р. – у місті Емсі цар підписує указ про заборону ввезення українських книжок з інших земель.

1884 р. – закриваються всі українські театри.

1895 р. – заборона української дитячої книги.

1908 р. – блокується вся українська наука і культура.

1914 р. – указ Миколи ІІ про скасування української преси.

1925 р. – Пленум ЦК України про «українізацію».

1938 р. – Сталін видає постанову про обов’язкове вивчення російської мови.

1958 р. – Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід україн­ських шкіл на викладання російською мовою.

1970 р. – Міністерство освіти СРСР видало указ про захист дисерта­цій російською мовою.

1978 р. – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів РСР «О мерах по дальнейшему совершенствованию изучения и преподавания русского языка в союзных республиках».

1978 р. – постанова ЦК Компартії України «Удосконалення вивчення й викладання російської мови в загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах республіки».

1990 – Верховна Рада СРСР прийняла „Закон про мови народів СРСР". Російській мові надано статус офіційної.

Контрольні запитання

1. Як ви розумієте поняття «мова»? Назвіть та коротко схарактеризуйте функції мови.

2. Дайте визначення державної мови. Яка мова в нашій країні є державною?

3. Пригадайте основні етапи становлення державної мови в Україні.

4. Якими правовими актами регламентується державність української мови?

5. Назвіть причини складної мовної ситуації, яка склалася в Україні. Яким є Ваше бачення проблеми і шляхів її вирішення?

6. Як розв’язувалося мовне питання в інших країнах і чи може бути корисним цей досвід для нас?

7. Що таке мовна політика?

8. Що мають спільного і чим відрізняються поняття «національна мова», «літературна мова»?

9. Дайте визначення мовної норми, назвіть усі норми сучасної української літературної мови та коротко схарактеризуйте кожну, наведіть приклади.

10. Що таке лексикографія? Назвіть відомі Вам види словників.

11. Дайте коротку характеристику лінгвістичних словників. Назвіть словники Вашого фаху.

Місце української мови серед інших мов світу.

У системі сучасних мов світу (їх нараховують близько 6 тисяч) українська мова займає своє визначене місце і має довгу та складну історію.

Українська мова належить до:

• індоєвропейської сім’і мов (час розпаду 2,5 – 3 тисячі років до н.е.);

• слов'янської групи мов (праслов'янська мова проіснувала 2,5 тисяч років і почала розпадатися приблизно в III – IV ст. н.е. Цей процес закінчився в VI ст., і можна вже говорити про консолідацію трьох етномовних груп – західнослов'янської (польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька мови), південнослов'янської (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови), східнослов'янської (українська, російська, білоруська мови);

• східнослов'янської підгрупи мов.

Серед слов'янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38 %), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (30 %) і найменше – з білоруською мовою (16 %).

Історичний та сучасний аспекти розвитку та функціонування української мови.

Питання походження української мови досі є предметом особливої уваги науковців. Відповідаючи на питання «З якого часу існує українська мова?», звичайно, слід пам'ятати слова О. Потебні про те, що по­ява мови – це «не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостереженні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині. Тут встановлюється тільки сторіччя, пізніше за яке могло відбутися виділення мови». Є припущення, що основні елементи української мови були започатковані ще в часи виникнення латинської мови (6 ст. до н.е.).

За радянських часів традиційно вважали, що українська мова походить із давньорусь­кої як мови спільної для трьох братніх народів (українського, російсь­кого та білоруського) і сформувалась у XIV – XVI ст.

Прихильники теорії самостійницького розвитку (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов, Г. Півторак, В. Німчук, В. Русанівський та ін.), як і більшість сучасних філологів схиляються до думки про те, що українська мова з’явилася в 6 ст н.е., сучасних рис вона набула в 16 ст. Першою пам'яткою, яка відбивала всі фонетичні та морфологічні особливості української літературної мови, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556-1561). Щоправда, окремі фонетичні риси української мови виявляються у писемних пам'ятках ранішого часу, зокрема Галицько-Волинському літописі (XIII ст.).

Історично в Україні існувало два типи мови. Першу, староукраїнську (суміш української та церковнослов’янської), використовували переважно в конфесійній літературі, у ділових та юридичних документах, літописах. Ця мова була державною не лише в Україні, а й Литві та Молдовському князівстві. Про це свідчать грамоти ХІV – ХV ст., Литовський статут. Зразком такої мови є художні твори українського філософа, поета другої половини XVIII ст. Г. Сковороди.

Народ у той час говорив інакше, про що свідчили україн­ські народні пісні XVII ст. («Їхав козак за Дунай», «Ой не ходи, Грицю» та ін.), народні думи. Саме мову Полтави, простих людей відтворив І. Котляревський, пишучи безсмертну „Енеїду" (1798), яка поклала по­чаток новій сучасній українській літературній мові, пор.: «Еней був парубок моторний І хлопець хоч куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак».

І. Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови, традиції якої продовжили Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський. Основоположником сучасної української літературної мови є Т. Шевченко. Саме він став реформатором української літературної мови, творцем нової української літератури. На відміну від І. Котляревського, мова Т. Шевченка була зорієнтована на весь україномовний простір. Заслуга Т. Шевченка перед українською культурою полягає насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованості, збагативши народну мову органічним введенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побутової мови. Коли в українців з'явився Шевченко, питання про те, бути чи не бути українській мові, українській культурі, перестало існувати. Своїм словом він утвердив український народ серед інших народів світу, став виразником його дум і прагнень, заявивши про це на весь голос:

Возвеличу малих рабів отих німих.

Я на сторожі коло них поставлю слово!

Наша мова – одна з найпоширеніших, найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Українською в Україні та поза її межами розмовляють близько 45 млн. осіб. За кількістю мовців, які послуговуються нею, українська мова перебуває на 15 – 20 місці.

На сучасному етапі спостерігаємо такі основні тенденції роз­витку української літературної мови:

• розширення суспільних функцій, сфер застосування, входження її в нові галузі знань, зокрема інформатику;

• поповнення української мови великою кількістю словосполучень, що відображають реалії економічного, політичного та культурного життя сучасної України, напр.: альтернативні вибори, гілки влади, інформаційний простір, правова держава, соціальний захист, ринкові відносини;

• інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термі­нології, зокрема: а) суспільно-політичної: імідж, консенсус, брифінг, електорат, піар; б) бізнесової: реприватизація, менеджмент, інвестор, маркетинг, сертифікат; в) технічної: комп 'ютер, принтер, факс та ін.;

• переміщення певної частини спеціальної лексики до розряду широковживаної, зокрема економічно-фінансових термінів: аудитор, емісія, інвестор, ліцензія, менеджер; юридично-правової лексики: державотворення, законопроект, плюралізм; парламентсько-дипломатичної лексики: електорат, ротація, толерантний;

• встановлення тісних контактів української мови з різними мова­ми світу, посилення явищ інтернаціоналізації українського словотвору. Наприклад, спостерігаємо активне використання складних найменувань, що містять іншомовні компоненти: автошоу, експрес-анкета, прес-секретар, хіт-парад, гала-концерт, бізнес-леді. За останні 10 – 15 років простежуються явища, які нівелюють національні риси української мови, знижують її естетичні якості – тотальне «засмічення» іншомовними словами, і це при тому, що існують українські назви, напр.: брифінг (зустріч), дивіденд (прибуток), презентація (показ, озна­йомлення), шоп (магазин);

• намагання протистояти величезній кількості іншомовних слів шляхом їхньої заміни давніми або штучно створеними, напр.: аеродром → летовище, снаряд → гарматень, кулемет → скоростріл, вертоліт → гвинтокрил, фотографія → світлина, слайд → прозірка;

• лібералізація норми як небажане явище, що супроводжує «збільшення» укра­їнської мови в комунікативному просторі України, напр.: кажу, люб­лю, листопад, читання.

• звільнення від нашарувань умисної русифікації лексичної, гра­матичної системи та правопису української мови;

• зближення діалектів з українською літературною мовою;

• зростання зацікавленості у вивченні української мови громадян інших країн із метою навчатися, працювати в Україні чи навіть отримати українське громадянство.

Українська мова входить у XXI ст. як мова, що успішно забезпечує складні, відповідальні та багатоаспектні потреби державного та етнокультурного розвитку українського народу, має функціонально динамічну й відкриту для подальшого розвитку структуру. Треба лише сприяти цьому.

Загальна характеристика лексики сучасної української мови

Усі слова певної мови становлять її словниковий запас, або лексику. Лексикою називають також певну частину словникового складу: лексика абстрактна, розмовна, емоційна тощо. Лексичне багатство мови свідчить про рівень розвитку суспільства. В українській мові лише загальних назв (у їхньому прямому значенні) кілька сотень тисяч. Лексика оперативно реагує на всі зміни, що відбуваються в суспільстві, відбиваючи широкий соціально-історичний досвід носіїв мови. Говорячи про одну з основних її функцій – бути засобом збереження й передачі знань, маємо на увазі передусім слова, лексику.

У складі лексики сучасної української мови виділяємо такі основні групи:

• За сферами вживання й територією поширення лексика може бути: 1) загальнонародна, тобто застосовувана на всій території України (лексика літературної мови і просторіччя); 2) лексика, обмежена певними територіями і сферами вживання (діалектна, спеціальна).

• Класифікація за функціонально-стильовою належністю передбачає розгляд: 1) загальновживаної лексики, або стилістично нейтральної (застосовується всіма носіями мови); 2) стилістично забарвленої лексики, закріпленої певною мірою за стилями.

• За наявністю емоційно-експресивного забарвлення виокремлюють: 1) експресивно нейтральну лексику (мати, батько, викладач, вишня, півень, олівець, довгий, гарний, говорити, думати, десять, багато тощо); 2) експресивно забарвлену лексику, яку також поділяють на високу, т.зв. книжну (вітчизна, нездоланний, праведний, прийдешній, поборник) і знижену – розмовну, фамільярну, вульгарну (директорша, баньки, варнякати, тріскати («їсти»), голодранець, йолоп, падлюка, паразит).

• За частотою вживання говорять про: 1) активну лексику, що широко використовується в мові протягом значного історичного періоду. Це основний лексичний фонд мови, найбільш стійкий його шар, який вміщує найпотрібніші слова; 2) пасивну лексику, що обмежено вживається у звичайному мовленні: застарілі слова (історизми – смерд, кріпак, воєвода, партком, колгосп; архаїзми – чоло, ланіти, перст) та неологізми (менеджмент, податківець, іміджмейкер клонування, інтернет – загальновживані; яблуневоцвітно, знедуховніти, сміхобризний – авторські).

• За походженням розрізняють власне українську й запозичену лексику.

Детальніше розглянемо деякі з наведених груп лексики.

До загальнонародної лексики належать слова, які використовують усі носії мови незалежно від рівня освіти, фаху, місця проживання тощо. Ця лексика включає звичайні назви явищ природи (вода, вітер, сніг), рослин, тварин і птахів (яблуня, береза, жито, пшениця, корова, заєць, соловей, курка), родинних стосунків (батько, мати, син, сестра), органів людського тіла (голова, рука, нога), будівель та їх частин (будинок, вікно, двері), меблів (стіл, стілець, крісло), поширених страв (борщ, котлета, хліб), назви ознак (добрий, тихий, зелений, білий), дії та стану (ходити, сидіти, спати), місця, часу, способу дії (близько, тут, вчора, швидко), назви абстрактних понять (щастя, життя, воля, совість), а також числівники, займенники, сполучники та прийменники. До загальновживаних належать і ті слова та словосполучення, які є назвами нових речей і понять, що широко побутують у суспільстві (комп’ютер, ксерокс, мобільний телефон, інтернет, ринкова економіка тощо).

Лексика обмеженого вживання не має загального поширення і функціонує звичайно у вузькому середовищі носіїв мови, пов’язаних між собою територіальною, професійною чи будь-якою іншою спільністю. У її складі виділяють такі основні підгрупи:

• Діалектна лексика – це слова національної мови, вживання яких обмежене територією чи соціаль­ною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціаль­ні діалекти. Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об'єдна­них спільністю території, наприклад: сахарь – цукор, тиндириця, киндириця, мелай – кукурудза, крумплі – картопля, визір – вікно, лазиво – драбина. Основними діалектами української мови є північний, південно-східний і південно-західний. Територіальні діалекти в системі національної мови – це залишки попередніх мовних формувань, які часто фіксують ті зміни, що відбулися у фонетичній, граматичній, лексичній будові на певному історичному етапі розвитку. Соціальний діалект – це відгалуження загальнонародної мови, вжи­ване в середовищі окремих соціальних, вікових та інших груп населення, тобто має виразну корпоративно-групову форму його породження та існування. Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють жаргони, арго, різновиди утаємничених засобів спілкування. Як приклад злодійського жаргону можна навести такі слова: перо (ніж), лажа (неприємність), зав’язати (порвати із злочинним світом), мочити (убивати), шмон (обшук), розколотися (зізнатися) тощо. Забарвленими синонімами загальновживаних слів є молодіжні жаргонізми: предки (батьки), пасажир (хлопець), бабло, лаве, лаванда (гроші), стріха (свідомість, здоровий глузд), баклажан (алкоголік), поганяло (прізвисько). Мовлення школярів і студентів представлено такими словами: хвіст – нескладений іспит, автомат – залік, поставлений викладачем без спеціальної співбесіди, шпора – шпаргалка.

• Спеціальна лексика – це слова й вирази, які вживаються людьми, об’єднаними професійною спільністю. Вона включає терміни та професіоналізми. Терміном називається слово або словосполучення, що виражає чітко окреслене поняття певної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільно-політичного життя, наприклад: молекула, електрон, протон, синус, фонема, девальвація валюти, біржовий курс. Професіоналізми – напівофіційні назви спеціальних понять, на відміну від термінів – офіційних. По суті, професійне просторіччя є ненормованою формою існування спеціальних мовних засобів. Найбільш яскраво ця тенденція виявляється за умов існування пари, один член якої ідентифікується як термін, інший – як професіоналізм, наприклад: синхрофазотрон – каструля; рульове колесо – баранка; легкова машина підвищеної прохідності – бобик; позабіржовий ринок – ринок на узбіччі, вуличний ринок, “поза прилавком”, комп’ютер – комп, залізо; клавіатура – клава; вінчестер – вінт, вінчак. Найчастіше такі професіоналізми є метафоризованими словами загального вжитку.

Корінна (питома) і запозичена лексика

Корінна лексика – це слова, які успадкувала українська мова з індо­європейської мовної єдності, праслов'янської мови, а також створені на власному мовному ґрунті. Вона становить приблизно 90% від загаль­ної кількості загальновживаних слів.

Розрізняють кілька пластів корінної лексики. Ядро її становлять слова, успадковані від індоєвропейського лексичного фонду. Це слова, які й сьогодні вживають в усіх мовах або в більшості мов, що належать до індоєвропейської сім'ї, і дійшли до нашого часу найчастіше у вигляді коренів, напр.: мати, брат, сестра, око, дім.

Спільнослов'янська лексика – це слова, які виникли в період спільнослов'янської мовної єдності й іншим групам індоєвропейських мов невідомі. Слів, які успадкувала українська мова від праслов'янської і які вживають тепер, приблизно 2 тисячі, напр.: чоловік, свідок; губа, палець, серце; пшениця, ожина, пиво; душа, пам'ять, відвага, правда, кривда; вікно, борона; боліти, читати, молотити, киснути; розумний, короткий, кислий, жовтий. Вони належать до активного складу сучасної української мови, становлять найважливішу і найдавнішу частину лексики.

Спільносхіднослов'янська лексика – це слова, які виникли в пері­од виділення східнослов'янських діалектів зі спільнослов'янської мов­ної єдності. Крім східнослов'янських, іншим слов'янським мовам не відомі, напр.: батько, дядько, племінник; тулуб, щока; собака, кішка, жайворонок, снігур; гречка, смородина, молочай, хвощ, клюква; мельник, пивовар; зовсім, тепер, спасибі. Варто зауважити, що спільносхід­нослов'янські слова не однаково збереглися у східнослов'янських мовах. Наприклад, слово митник відоме сьогодні лише в українській та білоруській мовах, але не вживається в російській.

Власне українська лексика – це слова, які виникли на українському мовному ґрунті в період формування і розвитку української мови і ви­ражають її специфіку. Це кількісно найбагатший та найбільш різноманітний пласт корінної лексики, який утворюють загальновживані слова різних тематичних груп, назви страв і напоїв, одягу та взуття, рослин, явищ природи, абстрактна лексика, напр.: вареник, галушка, борщ, горілка, паляниця, млинець, юшка, узвар; штани, спідниця, черевик, чобіт, кожух, сорочка, хустка, стрічка; соняшник, суниця, шовковиця; гай, хурделиця; мрія, надія, поступ, а також назви із суспільно-політичної, адміністративної, технічної, наукової, педагогічної сфер, напр.: власність, громада, громадянин, галузь, держава, працівник, урядовець, підприємство, промисловість, кисень, питома вага, підручник, іспит, освіта.

Крім питомих слів, у лексичному складі сучасної української літературної мови певне місце посідають запозичення – слова, які прийшли до нас з інших мов.

Основними причинами запозичення слів є такі:

1. Слово запозичується разом із поняттям, реалією, донедавна відсутньою в мові: комп’ютер, принтер, єврокард, трейдер.

2.Тенденція до лаконізму, напр.: міжнародні торги – тендери; зниження курсу – девальвація; готель для автотуристів – мотель; вільна посада – вакансія; засоби пересування – транспорт; зустріч на вищому рівні – саміт.

3.Престижність запозичень, які здаються більш сучасними, ніж їхні українські відповідники. Також іншомовне слово є перевіреним засобом підвищити власний авторитет, надати ваги не надто престижним професіям, напр.: постачальник – провайдер, розповсюджувач – дистриб’ютор, перекупник – дилер, гуртовик – трейдер або мерчандайзер, товарознавець – маркетолог.

Серед усього масиву запозичень можна виділити дві групи. До першої належить лексика, давно засвоєна українською мовою, пристосована до її фонетичних і граматичних законів, напр.: автономія, аристократія, економія, олігархія, політика; анемія, бактерія, біологія, мікроб; азот, барій, каталіз; астероїд, клімат, полюс, гідросфера; катет, призма, теорема, хронометр; афоризм, метонімія, морфема, парадигма; алогізм, емпіричний; атлетика, гімнастика (грецька мова); агітація, агресія, адміністрація, інструкція, клас, конгрес, республіка, статут, акт, апробація, директор, дисципліна, документ, декламація, цирк, фабула, грація, дикція, адвокат, алібі, апеляція, юрист, ангіна, імунітет, ін’єкція, рецепт, агрегат, антена, апаратура, генератор, індуктор, турбіна, вектор, коефіцієнт, формула (латина); амортизація, кран, цех, балетмейстер, гастролі, бинт, курорт, гантелі, кеглі, бухгалтер, вексель, касир, бутерброд, феєрверк, футляр (німецька); аванс, банк, баланс, тариф, автомобіль, монтаж, (французька); ескалатор, аврал, танкер, блокада, лідер, чек, матч, теніс, фініш, хокей, джаз, клоун, клуб (англійська) тощо.

Друга група представлена словами, які з’явилися порівняно недавно (за останні 20 років), напр.: промоушн, бренд, маклер, гудвіл, ноу-хау, транзакція, офшор, іміджмейкер, смартфон.

Крім названих груп, виділяють також варваризми – іншомовні слова, які вживаються в нашій мові, але не засвоєні нею: лат. Homo sapiens або гомо сапіенс (людина розумна), лат. Nota bene (Зверни увагу!), Tabula rasa («чиста дошка»), англ. Happy end (щасливий фінал), okay чи о’кей (все гаразд), фр. Adieu! (прощавайте!) mersi або мерсі (дякую), італ. Finita la comedia (виставу закінчено).

Більшість сучасних науковців одностайні: запозичання слів – процес невідворотний. З одного боку, це сприяє розширенню інформаційних потужностей, сфери застосування української мови. Але ж стрімка зміна співвідношення своїх і чужих слів на користь останніх не може не викликати побоювань. Якщо сліпо копіювати чуже, можна втратити здатність до саморозвитку. Запозичення, збагачуючи мову, розширюючи її словник, водночас притлумлюють її внутрішні можливості. У такий спосіб збагачення парадоксально перетворюється на збіднення.

Відмовитися від використання іншомовних слів можна (очищення мови від чужомовних елементів називається пуризмом, від лат. рurus «чистий»), у нашій мові знайдуться відповідники до кожного запозичення. Але чи будуть усі такі заміни вдалими й прийнятними? Скажімо, чого варті замінники на зразок: крапчак замість пунктир, наушниця замість телефон, очник замість окуліст, повитуха, баба-пупорізка замість акушерка, зчіпляк замість конгломерат, дрібноживцезнавець замість мікробіолог. Також діаметр – поперечник, елемент – первень, маятник – вагадло/хитун, гімнастика – руханка, теніс – ситківка, укол – заштрик. Й у повсякденному, й у фаховому мовленні потрібно спиратись на здоровий глузд: не викорінювати повністю запозичені слова, але й не зловживати ними. Не слід шукати іншомовного слова, якщо в рідній мові вже функціонує звична лексична одиниця з тим самим значенням. Якщо є дві назви – українська й іншомовна, то перевагу слід віддавати українській. Вона зрозуміліша, милозвучніша, легше запам’ятовується. Краще сказати вихідний, ніж уїкенд; образ, ніж імідж; чинник, ніж фактор; обрій, крайнебо, ніж горизонт; неправильний, незвичайний, ніж аномальний; панівний, ніж домінантний; краєвид, ніж пейзаж; вкладання, ніж інвестиції; управління, ніж менеджмент; відшкодування, ніж компенсація; відповідник, ніж еквівалент; продовжений, ніж пролонгований (див. нижче словничок синонімів). Щоправда, іноді іншомовне й українське слова не є абсолютними синонімами. Наприклад, коли йдеться про офіційне відвідання, уживають слово візит, а не відвідини. Різняться відтінками значень слова ухвала й резолюція; вигідний, зручний і комфортабельний; повідомлення, звіт і рапорт. Якщо ж в українській мові немає для позначення поняття власного слова, можна послуговуватися запозиченим, наприклад: абстрактний, аварія, валюта, варіант, жетон, інститут, конкурс, ліміт, ломбард, приватний, стандарт, факт, штаб тощо. Іншомовні слова не шкодять нашій мові, якщо не витісняють українську лексику, якщо їхнє використання є доречним (відповідно до їх значення і до конкретної ситуації).

Отже, слушними є слова українського термінолога Т. Кияка про те, що почуття мовного патріотизму слід мудро поєднувати з досягненнями в розвитку всієї світової культури. Українська мова має через запозичення органічно вписатись у міжнародний контекст, не спотворюючи при цьому системи мови, не порушуючи її гармонійного розвитку.

Словничок синонімів [13, с.117 – 123]

Авральний – терміновий, невідкладний, нагальний, першочерговий.

Адекватний – рівний, тотожний, відповідний, рівноцінний, рівнозначний.

Активний – діяльний, енергійний, завзятий, бойовий, життєдіяльний, рухливий, беручкий, невтомний, моторний, ініціативний, наполегливий, дієвий.

Актуальний – важливий, істотний, вагомий, суттєвий, злободенний, сучасний, нагальний, на часі.

Акумулювати – збирати, нагромаджувати (робити запас), зосереджувати, накопичувати, набирати (досягти певної кількості), складати (речі, гроші).

Аморфний – безформний, неоформлений, невпорядкований.

Анекдотичний – смішний, кумедний, дивний, незвичайний.

Анемічний – малокровний, слабкий, блідий, млявий.

Аномальний – неправильний, незвичайний, ненормальний, викривлений.

Анонімний – безіменний, невідомий, не підписаний, без авторства.

Апатичний – байдужий, млявий, відчужений, бездіяльний, пасивний.

Апелювати – оскаржувати, звертатися по підтримку, захист, пораду.

Афішувати – показувати, виставляти напоказ; хизуватися, привертати загальну увагу.

Балансувати – зберігати рівновагу, доводити до правильного співвідношення.

Віртуозний – витончений, прекрасний, довершений, досконалий; який досяг найвищої майстерності, майстерний.

Вульгарний – грубий, брутальний, непристойний, нечемний, неввічливий, неґречний, некультурний; спрощений, перекручений (щодо змісту).

Галантний – вишукано ввічливий, чемний, люб’язний, ґречний, шанобливий, привітний; лицарський, послужливий, запобігливий.

Гарантувати – забезпечувати, давати гарантію; захищати; запевняти, ручатися.

Гармонійний – приємний для слуху; милозвучний, сповнений гармонії; злагоджений, суголосний.

Генеральний – головний, основний, перший, провідний; загальний, корінний; першорядний, центральний фундаментальний, магістральний, стрижневий, кардинальний, чільний, засадничий.

Гігантський – дуже великих розмірів; величезний, велетенський.

Гіпотетичний – заснований на гіпотезі; імовірний, гаданий.

Глобальний – всесвітній, всебічний; повний, загальний всезагальний, універсальний; світовий, планетарний.

Горизонт – небосхил, крайнебо, небокрай; обрій.

Граціозний – чарівний, вишуканий, витончений, тонкий, стрункий, викінчений.

Гуманний – людяний, уважний, чуйний до людей, щирий, людський, людинолюбний.

Дезорієнтувати – скеровувати на неправильний шлях, уводити в оману, неправильно спрямовувати.

Домінантний – панівний, найпоширеніший, переважний.

Еквівалентний – рівноцінний, рівнозначний, тотожний.

Елегантний – вишуканий, витончений.

Елементарний – початковий, найпростіший, основний.

Елітний – найкращий, добірний, вибраний, дібраний.

Енциклопедичний – усеосяжний, різнобічний, який охоплює всі галузі знання, різносторонній, багатобічний, багатосторонній.

Епізодичний – випадковий, неперіодичний, нерегулярний.

Ерудиція – обізнаність, освіченість.

Етичний – духовний, моральний, доброчесний, загальноприйнятий.

Ефективний – дійовий, результативний, продуктивний, плідний, плодотворний.

Ефектний – яскравий, сліпучий, блискучий.

Ідентичний – однаковий, такий самий, тотожний.

Ілюзорний – викликаний, спричинений ілюзією; примарний, хибний, нездійсненний, оманливий.

Імпульсивний – мимовільний, нестриманий, нерозважливий, запальний, поривчастий, гарячковитий.

Імпозантний – поважний, солідний, гідний, величний, величавий.

Індивідуальний – одноосібний, особистий, окремішній.

Індиферентний – однаковий, байдужий, відчужений, збайдужілий, безпристрасний; неуважний.

Інертний – бездіяльний, малорухливий; невправний, млявий, неактивний, безініціативний.

Ініціативний – діяльний, енергійний, активний, завзятий, життєдіяльний, рухливий, беручкий.

Інстинктивний – мимовільний, підсвідомий, несвідомий, неусвідомлений, позасвідомий; безконтрольний; стихійний, сліпий.

Інтеграційний – об’єднувальний, з’єднувальний, об’єднавчий, єднальний.

Інтелектуальний – розумовий.

Інтелігентний – культурний, освічений, розвинений.

Інтенсивний – посилений, напружений; яскравий, насичений (про колір).

Інтерпретація – пояснення, роз’яснення, тлумачення.

Інтимний – дуже особистий, задушевний, щирий; найглибший.

Капітальний – основний, головний, дуже важливий.

Кардинальний – важливий, немаловажний, значущий, чільний, серйозний, вагомий; найсуттєвіший, найголов­ніший.

Класичний – правильний, пропорційний, строгий; бездоганний; типовий.

Колективний – спільний, загальний, громадський, гуртовий, загальний.

Коментувати – продумувати, вивчати; викладати писати; тлумачити, пояснювати.

Компетентність – авторитетність, обізнаність, освіченість.

Комунікабельний – товариський, контактний.

Коректний – чемний, тактовний, ґречний; правильний, точний.

Легальний – законний, дозволений; установлений, утверджений, узаконений.

Машинальний – механічний, мимовільний, несвідомий.

Менторський – повчальний, моралістичний, наставницький, учительський.

Меркантильний – дріб’язково-ощадливий, корисливий, користолюбний, небезкорисливий.

Мініатюрний – малий, маленький (за розміром), витончений, невеликий, дрібний; крихітний, мізерний.

Мінорний – сумний, смутний, меланхолійний, засмучений, невеселий, сумовитий, журливий, печальний, безрадісний, безвідрадний, нерадісний, зажурений.

Монолітний – цілісний, згуртований, єдиний.

Монотонний – однозвучний; перен. одноманітний, нудний, однотонний.

Об’єктивний – неупереджений, безсторонній, незацікавлений, безпристрасний.

Оптимальний – найсприятливіший, найкращий, найліпший.

Оригінальний – справжній, непідроблений, первісний; самостійний, самобутній; перен. несхожий; дивний; своєрідний, нешаблонний, нестандартний.

Офіційний – урядовий, посадовий; перен. діловий, формальний, стриманий.

Паралельний – супутній, відповідний, рівнобіжний, одночасний.

Паритетний – рівний, рівноцінний, рівноправний.

Пасивний – неактивний; бездіяльний, інертний, безініціативний; неенергійний.

Патетичний – пишномовний (про слова, фрази), піднесений, гучний, бучний; пристрасний, схвильований, палкий.

Патологічний – хворобливий, нездоровий, ненор­мальний, потворний.

Перманентний – постійний, сталий, неперервний, безперервний, безупинний, невпинний, безперестанний, повсякчасний.

Персональний – особистий, приватний, власноручний.

Позитивний – ствердний; сприятливий, схвальний.

Помпезний – урочистий, пишний, ефектно-врочистий; піднесений.

Потенційний – прихований, замаскований; можливий.

Практичний – діяльний, активний; доцільний; діловитий; економний, зручний.

Превалювати – переважати, мати перевагу.

Презентабельний – показний, поважний, видний; ставний, статечний.

Прерогатива – право; привілей, перевага.

Престиж – авторитет, вплив, повага.

Претензія – вимога, скарга, позов, прагнення.

Приватний – власний, особистий; неофіційний; несуспільний, недержавний.

Примітивний – простий, нескладний, грубий (за виконанням); обмежений, неосвічений; спрощений, нехитрий, убогий (за змістом, задумом).

Пропагувати – поширювати, розповсюджувати; роз’яснювати; підносити, проповідувати; проводити, популяризувати.

Профілактичний – запобіжний, попереджувальний.

Пунктуальний – точний, акуратний.

Раціональний – обґрунтований, доцільний, розумний.

Реальний – дійсний; здійснений; практичний; реалістичний, здійсненний.

Регіональний – обласний, місцевий, обмежений (про територію).

Регулювати – упорядковувати, спрямовувати (розвиток, рух).

Регулярний – рівномірний, правильний; повторюваний, систематичний.

Реєстр – перелік, список.

Резон – доказ, підстава, доцільність.

Резонний – розумний, обґрунтований, слушний.

Рекламація – протест, скарга, заперечення, несхвалення; претензія, заява.

Рекомендація – відгук (письмовий або усний); порада, указівка.

Рельєфний – опуклий; перен. виразний, зрозумілий.

Рентабельний – прибутковий; доцільний, беззбитковий.

Респектабельний – поважний, солідний, шанований.

Ресурс – засоби, запаси, джерела (чого-небудь).

Санкціонувати – затверджувати, дозволяти, схвалювати; визнавати законним, правильним.

Синтетичний – ненатуральний, штучний, неприродний; несправжній.

Систематичний – послідовний, чіткий; регулярний.

Скрупульозний – ретельний, точний (до дрібниць).

Солідарність – одностайність, спільність (інтересів), співчуття (чиїмсь діям або думкам).

Соціальний – суспільний, громадський.

Спонтанний – самочинний, самовільний; перен. стихійний, безконтрольний.

Спорадичний – одиничний, окремий, випадковий; нечастий.

Стабільний – сталий, постійний, міцний, стійкий, незмінний.

Стаціонарний – постійний, непересувний; незмінний, постійний.

Стереотип – шаблон, трафарет; норма (у мові).

Стимулювати – спонукати (до дії); заохочувати; активізувати (діяльність).

Суверенний – незалежний, самостійний.

Титанічний – величезний, колосальний.

Тотальний – повний, усеосяжний, загальний.

Трагічний – тяжкий, страшний, вражаючий, жахливий.

Трансформувати – перетворювати, змінювати.

Тривіальний – звичайний, буденний, пересічний, середній, сірий, неяскравий.

Тріумфальний – урочистий, переможний.

Універсальний – усеосяжний, різнобічний, загальний.

Фактичний – дійсний, наявний, справжній.

Фальш – неприродність, ненатуральність; нещирість.

Фамільярний – розв’язний (у поводженні), безцеремонний.

Фантазія – уява; мрія, вигадка; примха, химера.

Фіксувати – установлювати, визначати; запам’ятовувати, записувати, замальовувати; закріплювати; зосереджувати, спрямовувати.

Фіктивний – вигаданий, недійсний; фальшивий, підроблений.

Фікція – нереальне, неправильне, хибне, вигадане.

Фінальний – завершальний, кінцевий, прикінцевий.

Фундаментальний – великий, міцний; основний, головний; ґрунтовний, глибокий, чільний.

Хаотичний – неорганізований, нелогічний, безладний.

Хронічний – тривалий, затяжний; постійний, нескінченний.

Контрольні запитання

1. До якої мовної сім’ї, групи слов’янських мов належить українська мова?

2. Що Вам відомо про походження української мови?

3. Чим відрізняються поняття «староукраїнська мова» й «нова українська мова»?

4. Назвіть прізвища зачинателя та основоположника сучасної української літературної мови, схарактеризуйте їхню роль у розвиткові української мови.

5. Які основні тенденції розвитку української літературної мови на сучасному етапі?

6. Що таке лексика? На які групи поділяється лексика української мови за вживанням?

7. На які групи поділяється лексика української мови за походженням?

8. Що таке корінна (питома) лексика? З яких пластів вона складається?

9. Назвіть основні причини запозичення слів, наведіть приклади.

10. Чи потребує вирішення проблема засилля запозичень в нашій мові?

Функціональні стилі української мови

Функціональний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлений змістом, функцією та цілеспрямованістю висловлювання. Це означає, що для передачі певної інформації добираються відповідні лексичні засоби, використовуються потрібні для цього висловлювання граматичні форми, за певними законами будуються речення.

Традиційно розрізняють усні та писемні стилі мовлення. Кожен стиль має

- певну сферу поширення та вживання (певне коло мовців);

- функціональне призначення (інформування, повідомлення, переконання, вплив, регулювання стосунків та ін.);

- систему мовних засобів (лексичних, граматичних, стилістичних тощо).

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі.

Розмовний стиль. Сфера використання – усне повсякден­не спілкування в побуті, у сім'ї, на виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й неви­мушеного спілкування, жвавого обміну думками, з'ясування виробничих і побутових сто­сунків.

Основні ознаки:

• безпосередня участь у спілкуванні;

• усна форма спілкування;

• невимушеність спілкування;

• непідготовленість до спілкування (неформальне);

• використання невербальних засобів;

• емоційні реакції;

Основні мовні засоби:

• емоційно-експресивна лексика;

• прості, переважно короткі речення;

• фразеологізми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.;

• заміна термінів розмовними словами (флешка, комп, мобіла).

Розмовний стиль поділяється на два підстилі:

а) розмовно-побутовий;

б) розмовно-офіційний.

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільна діяльність.

Основне призначення: інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми; активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові.

Основні ознаки:

• доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал);

• поєднання точності, логічності доказів й емоційності викладу;

• використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

• насиченість суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

• використання багатозначної образної лексики (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта; голубі магістралі – ріки; легені планети – ліси та ін.);

• уживання в переносному значенні термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, парламентський хор);

• синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та ін.;

• ключове, вирішальне значення мають влучні заголовки.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, радіо, телебачення тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони);

в) науково-публіцистичний.

Художній стиль. Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають елементи тих чи інших стилів до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль використовується в художній літературі. Він покликаний, крім інформаційної функції, виконувати найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

• образність (образ-персонаж, образ-колектив_г образ-символ);

• естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

• широке використання тропів (епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо);

Основні мовні засоби:

• наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, у тому числі історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів;

• використання синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів;

• запровадження авторських новотворів (слів, значень, виразів);

• широке використовування різноманітних типів речень;

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а) епічні;

б) ліричні;

в) драматичні;

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль. Сфера використання – наука й освіта.

Основне призначення – викладення наслідків досліджень, обґрунтування гіпотез, класифікація й систематизація знань.

Основні ознаки:

• ясність тлумачень;

• логічна послідовність і доказовість викладу;

• узагальненість понять і явищ;

• точність і лаконічність висловлювань;

• аргументація та переконливість тверджень;

Основні мовні засоби характеризуються такими ознаками:

• велика кількість термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса);

• наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

• залучення цитат і посилань на першоджерела;

• як правило, відсутність авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

• наявність чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

• монологічний характер текстів;

• переважання різнотипних складних речень.

Науковий стиль складається з таких підстилів:

а) власне науковий;

б) науково-популярний;

в) науково-навчальний;

г) науково-публіцистичний.

Конфесійний стиль. Сфера використання – релігія та церква.

Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль реалізується в проповідях, молитвах, у Біблії та інших церковних книгах.

Основні засоби:

• суто церковна лексика (дар праведності, гріховність тіла, усі люди – Божий храм);

• непрямий порядок слів у реченні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити);

• значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, – і за три дні збудую інший, нерукотворний);

• наявність архаїзмів, церковнослов’янської лексики.

Офіційно-діловий стиль (ОДС) – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах.

Основні ознаки:

• нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;

• точність та ясність повинні поєднуватися з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

• наявність усталених одноманітних мовних зворотів (канцеляризмів), висока стандартизація вислову;

• для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти.

Основні мовні засоби:

• обов'язкова відсутність будь-якої авторської мовної інди­відуальності та емоційно-експресивної лексики;

• до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв'язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені.

• широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);

Підстилі:

а) законодавчий;

б) дипломатичний;

в) юридичний;

г) адміністративно-канцелярський.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення поняття «стиль».

2. Назвіть основні ознаки й мовні засоби розмовного, публіцистичного, художнього й конфесійного стилів сучасної української мови.

3. Назвіть провідні риси наукового та офіційно-ділового стилів.

РОЗДІЛ 2. Вибір граматичної форми у професійному мовленні

Морфологічні норми мови професійного спілкування