Тема 12. Проблеми та перспективи розвитку рекреаційної сфери та туризму в Україні

12.1. Основні орієнтири розвитку рекреаційної сфери України на сучасному етапі.

12.2. Нормативно-правове регулювання рекреаційної діяльності.

12.3. Проблеми підготовки кадрів для рекреаційної сфери.

12.1. Основні орієнтири розвитку рекреаційної сфери України на сучасному етапі.

Останні десятиліття для індустріально розвинутих країн характеризуються рекреаційним бумом, зумовленим зростаючим прагненням значної частини їх населення задовольнити свої потреби у відпочинку. Так, у цій галузі, тобто "індустрії гостинності", на даний час працює понад 200 млн чоловік, витрати становлять майже 12% світової економіки, у готельному фонді нараховується понад 20 млн. місць. Відповідно до цього набули свого поступального розвитку різні форми задоволення рекреаційних потреб, серед яких - різні види туристичного обслуговування. При цьому санаторно-курортне лікування втому вигляді, в якому воно знайшло своє унікальне визначення в колишньому СРСР, значною мірою зберегло основні особливості в Україні, у світовому рекреаційно-туристичному процесі поки одержало незначне представництво, яке до того ж далеко не повністю відповідає справжнім потребам рекреантів у санаторно-курортному лікуванні (СКЛ).

Це пояснюється низкою причин. Зокрема, в ієрархії соціально-біологічних ціннісних орієнтирів (або запитів) населення західних країн здоров'я посідає одне з вищих місць. Тому завдяки давно сформованим традиційним ринковим взаємовідносинах, у відповідь на конкретний "попит", повинні з'явитися й відповідні "пропозиції". Формуванням останніх (утриманням, структурою, асортиментом) зайнялися відповідні фірми. Однак мета цих "фірм", що виступають не конкретними виконавцями рекреаційних послуг, а лише їхніми фінансовими посередниками, виявилася неоднозначною. З одного боку, вона була спрямована на задоволення потреб рекреантів у відпочинку (функція відтворення робочої сили й підвищення продуктивності праці). З іншого - була орієнтована на формування потреб рекреантів з вигодною для себе, тобто на одержання максимально можливого прибутку (функція відтворення капіталу).

Друга обставина, що спричинила собою саме такий шлях розвитку рекреації на Заході, полягала в тому, що в цих країнах істотно вищим, ніж у колишньому СРСР, був і рівень популяційного здоров'я. Крім того, система забезпечення його підтримки, у тому числі фінансової, мала більш керований і раціональний характер. За таких умов задоволення морально-естетичних рекреаційних потреб населення з достатньою підставою належить не до обов'язків держави, а до зацікавленості громадянина в задоволенні своїх потреб. Інша соціально-економічна, демографічна, екологічна картина характеризує популяції колишнього СРСР, у тому числі й України, де параметри громадського здоров'я досягли або навіть перетнули нині критичну межу.

Тому природно, що в західних рекреаційних системах такий важливий за своїм потенціалом і одержуваним результатом напрям, як санаторно-курортне лікування, не могло одержати адекватного розвитку. В Україні ж, і особливо в Криму, воно представлене дійсно унікальною курортно-рекреаційною галуззю, що потребує постійних серйозних витрат на експлуатацію матеріально-технічної, лікувально-діагностичної, науково-методичної, кадрової і ресурсної бази.

Що стосується Кримського курортного регіону, то тут після надзвичайно важкого періоду початку 90-х pp., коли спад приїжджаючих становив 80%, стан справ поступово поліпшується. Якщо в 1992 р. півострів відвідало лише 0,2 млн. чол., то в 1996 р. уже 4,5 млн., але й це мало, оскільки здравниці Криму на наявній "ліжковості" можуть обслуговувати за рік 10 млн. чоловік. При цьому орієнтована ємність ринку санаторно-курортних і рекреаційних послуг оцінюється приблизно в 5,0 млрд. дол. США.

З наведених даних видно, що курортне господарство Криму надзвичайно перспективне з точки зору вкладення капіталу. Але справжня віддача від інвестицій буде лише тоді, коли кримські здравниці прийматимуть клієнтів не 2-3 місяці на рік, як це відбувається зараз, а хоча б 6-7 місяців. Щоб цього домогтися, маркетингові програми необхідно будувати, виходячи з конкретних соціальних оздоровчих цілей, підкріплених відповідними фактичними даними.

А вони такі. Ситуація в Росії щодо смертності, яка склалася в 1992-1993 pp., за цей період значно погіршилась. Це призвело до значного скорочення очікуваної середньої тривалості життя населення. Аналіз, виконаний у службі радника Президента РФ з питань екології та здоров'я, виявив стрімке скорочення її в чоловіків з 63,5 до 59 років і в жінок із 74,3 до 72,7 року. Таке зниження середньої тривалості життя особливо виражене в чоловіків.

Отже, склалася драматична ситуація, оскільки чоловічий контингенту середньому не доживає до пенсійного віку. Найважливішою особливістю російської структури причин смерті, порівняно із західною, є те, що більшість людей у Росії вмирає в значно молодшому віці, ніж на Заході.

Стан здоров'я народу України настільки ж безпрецедентний, як і в Росії, і свідчить про відсутність добробуту нації, що вже призвело до погіршення якості життя населення, істотного обмеження його біологічних і соціальних функцій. Підтвердженням служить та ж динаміка, що й у Росії: з 1990 р. очікувана тривалість життя також неухильно знижується, зайнявши в 1991 р. 34-те місце в Європі. Автор цих даних - доктор медичних наук Е. М. Антипенко (1996) - доходить висновку, що стан здоров'я населення України має один з найнезадовільніших показників серед європейських країн, продовжуючи погіршуватися у зростаючому темпі.

Наведені дані, що характеризують популяційне здоров'я населення Росії та України, аж ніяк не є неминучим наслідком "реформ", зумовленим лише тимчасовим погіршенням економічного стану. Причиною є також збільшення зловживань алкоголем, посилення ступеня психоемоційного стресу, надзвичайно погані екологічні умови життя, різке зниження якості медичної допомоги тощо. Йдеться про поточну демографічну катастрофу. Адже, якщо зазначена тенденція збережеться, особливо у відтворенні населення, або стане нижчою критичного рівня, тоді неминуча етнічна деградація.

Коротка характеристика популяційного здоров'я дозволяє стверджувати про нагальну необхідність вироблення стратегії дій, спрямованих на прискорення переходу громадського здоров'я населення до його сучасного типу, що відрізняється від нашого, квазісучасного типу здоров'я, такими ознаками:

- серцево-судинні й онкологічні захворювання переходять з молодого і середнього віку в літній;

- інфекційна захворюваність має мінімальний рівень у місті й на селі;

- смертність немовлят і дітей доведена до вкрай низьких показників;

- середня тривалість життя відносно висока;

- розбіжність у смертності населення міста й села незначна.

Має місце сприятлива динаміка показників смертності в результаті зменшення впливу несприятливих факторів на здоров'я населення.

Принципи державної політики у сфері зміцнення здоров'я населення повинні засновуватися насамперед на балансі між клінічною, профілактичною, реабілітаційною й оздоровчою медициною, а шляхи її конкретної реалізації - здійснюватися безпосередньо в районах і первинних установах, де взаємодіють, і "міанд" програмних заходів і його "акцепт".

Оцінка ситуації дозволила переконатися в тому, що найважливішим і обов'язковим елементом стратегії зміцнення здоров'я нації є унікальна галузь соціальної сфери, цілком самостійна від охорони здоров'я структурно, методологічно й технологічно, відома раніше як санаторно-курортна справа й така, що цілком заслуговує назватись курортно-рекреаційною системою.

Роль курортно-рекреаційної системи в соціально-економічній струк-турі України полягає в її необмежених можливостях підтримки й розвитку генофонду нації, визнанні України у світовому рекреаційному процесі, духовному піднесенні світового співтовариства. А її частина - Південний берег Криму -унікальне світове надбання, що включає не тільки винятковий рекреаційно-культурний потенціал, але й неповторні лікувально-оздоровчі можливості та реально діючі курортні технології.

Слід зауважити, що сформована за більш як 75 років мережа санаторно-курортних установ виявилася не стільки виявом "турботи партії про здоров'я народу", скільки об'єктивною потребою населення у зміцненні власного здоров'я. Тим часом реалії її становлення й розвитку виявилися такими, що на противагу об'єктивно існуючим оздоровчо-профілактичним можливостям курортно-рекреаційної системи була сформована громіздка, дорога інваріантна за структурою і обмежена в технологічно-функціональному відношенні санаторно-курортна служба, підпорядкована виконанню приватного завдання, яке покликані були вирішувати стаціонарно-поліклінічні установи радянської охорони здоров'я.

У період вступу держав СНД у ринкові відносини колишня організація санаторно-курортної справи не могла не прийти до свого неминучого фіналу. Інакше кажучи, колишні устої "соціалістичної індустрії здоров'я" не встояли, а нові ще не сформувалися. Це призвело до чималих втрат у частині накопиченого здравницями Південнобережжя позитивного досвіду. Водночас існуюча в сучасних умовах об'єктивна потреба населення у зміцненні свого здоров'я не могла не вплинути на переростання санаторно-курортної справи в санаторно-рекреаційну систему, головним системоутворюючим фактором якої є підвищення рівня індивідуального й громадського здоров'я, поліпшення якості й тривалості життя, стійке зростання середньоочікуваного здорового способу життя для збереження й відтворення трудових ресурсів і забезпечення зростання продуктивності праці.

Таким чином, об'єктивна орієнтація курортно-рекреаційної системи, що формувалася, визначила головні напрями її діяльності й основні функції: рекреаційну, превентивну (профілактичну), реабілітаційну, власне санаторно-курортне лікування.

Кожна із цих технологій реалізується в тісній єдності й взаємодії, має у своїй основі адекватне використання переважно немедикаментозних, а також нетрадиційних методів, детермінує досягнення ефектів, що вимірюються сприятливими зрушеннями в індивідуальному й громадському здоров'ї.

Концептуальні уявлення про курортно-рекреаційну систему, її стійкий розвиток у Криму, диктують необхідність вжиття невідкладних і навіть екстраординарних заходів для збереження всіх позитивів, набутих санаторно-курортними установами, що стосуються медико-біологічних і організаційних аспектів нової концепції.

Це надзвичайно складне завдання, вирішення якого поки залежить від керівників здравниць і багато в чому - від їхнього досвіду, знань і особистого уявлення проблеми. Тому деякі заходи, що вживаються останнім часом, засновані на колишніх установках щодо призначення санаторно-курортної справи, призвели до непоправних втрат курортного потенціалу і його головних складових: кадрової, технологічної, методичної і ресурсної.

Джерела побудови й розвитку курортно-рекреаційної системи слід шукати на стику трьох суперсистем: суспільства, природи й економіки, а відповідні передумови до її формування - в структурі компонентів цих суперсистем:

а) груп людей, які потребують різних форм курортного забезпечення;

б) природних цілющих ресурсів і розроблених на їх основі використання часткових методів;

в) інших видів ресурсного забезпечення нормального функціонування курортно-рекреаційних установ;

г) державної політики щодо своїх соціальних функцій, найважливішими з яких є охорона, зміцнення й розвиток громадського й індивідуального здоров'я.

Така інтерпретація розглянутої проблеми відбиває необхідність створення загальної теорії дії курортних лікувальних факторів та її невід'ємних частин - курортної терапії, курортної профілактики й курортної санології. У представленій систематизації відібрані фундаментальні поняття, об'єднані в блоки базових, методичних і приватних принципів.

Базові принципи включають:

- системність, тобто наявність загальної методології (цілей і програми), єдиних якісних критеріїв;

- комплексність - використання всіх курортних лікувальних факторів у взаємодії з іншими медичними технологіями;

- безперервність - виділення дискретних етапів з певними параметрами, одержання очікуваних результатів і своєчасної корекції обраної тактики.

Методичні принципи поєднують такі аспекти призначення курортних лікувальних факторів:

- оптимальність їх параметрів (принцип "що");

- просторова орієнтація (принцип "де");

- тимчасова структурованість (принцип "коли"). Приватні принципи включають:

- специфічність методів курортних лікувальних факторів;

- адекватність окремих лікувальних ефектів клінічної ситуації;

- стандартизованість;

- індивідуалізацію призначення.

Практична реалізація рекомендованих принципів і можливість обґрунтованого вибору лікувальних підходів припускає систематичне удосконалювання кадрів, які включать підготовку курортних лікарів. Наступне питання стосується медичного і валеологічного виховання рекреантів і хворих, що прибувають на курорти. Це дозволить підвищити активність і відповідальність кожної людини за своє здоров'я. Доречно також торкнутися окремих питань державного регулювання діяльності курортно-рекреаційної системи, а саме:

- розроблення ефективних законів про охорону природних лікуваль-них ресурсів, навколишнього середовища, курортно-рекреаційних територій і механізмів їх виконання;

- розроблення державних актів, що реалізують соціальну політику в плані доступності для громадян санаторно-курортного лікування й оздоровчого відпочинку;

- стимулювання міжсекторального співробітництва й взаємодії, що включає активізацію громадського контролю за експлуатацією курортних місцевостей і ресурсів, удосконалення системи інформування, створення відділень або філіалів популярних міжнародних асоціації, фондів, клубів тощо, які традиційно функціонують у подібній сфері діяльності.

У медицині необхідні перегляд і затвердження нових показань і протипоказань для санаторно-курортного лікування, перегляд старого й удосконалення нового порядку й правил добору на санаторно-курортне лікування й організований відпочинок, а також розроблення умов, порядку й прав застосування в курортно-рекреаційній діяльності нових нетрадиційних і парамедичних технологій.

Таке бачення деяких невідкладних проблем розвитку курортної справи в Україні, включаючи й той методологічний базис, без належного опрацювання й побудови якого курортно-рекреаційна система не матиме оптимального розвитку.

Головні стратегічні напрями подальшого розвитку рекреаційно-тури-стичного комплексу України такі:

- забезпечення загальнодержавної і регіональної підтримки туризму, залучення до його розвитку як державних, так і підприємств інших форм власності, а також окремих громадян;

- створення розвиненої туристичної інфраструктури з метою надання якісних і різноманітних послуг туристам;

- забезпечення пріоритетності вітчизняного внутрішнього та іноземного (в'їзного) туризму на основі використання туристичних ресурсів, Національної історико-культурної спадщини українського народу;

- розвиток інформаційно-рекламної і маркетингової діяльності;

- підготовка і перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів для потреб рекреаційно-туристичної діяльності.

Ці та інші напрямки визначають орієнтири і пріоритети розвитку рекреаційно-туристичної діяльності в Україні. В її основу мають бути покладені регіональні цільові програми та бізнес-плани.

Держава має сприяти розвитку туризму, раціональному використанню та збереженню туристичних ресурсів. Про ефективність заходів державного стимулювання туризму свідчить той факт, що у 2005 р. на 12 відсотків збільшилася кількість наших співвітчизників, які відпочивали й оздоровлювались за туристичними путівками. На 30 відсотків збільшилася кількість організацій, що надають туристичні послуги. Нині в Україні 4,2 тис. таких фірм. В Україні сформувався один із найпотужніших в Європі рекреаційно-туристичний потенціал, який нараховує близько 7850 об'єктів з можливістю оздоровлення 8—10 млн. осіб на рік. Потужності рекреаційно-туристичного комплексу України порівняно з країнами СНД у 10 разів вищі.

Нині рекреаційно-туристичний комплекс реалізує свої можливості на третину. Це зумовлено низкою причин, серед яких: високі податки; невирішеність питань з приватизації землі та захисту приватного капіталу; недостатня державна підтримка суб'єктів державного підприємництва; відсутність системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності у сфері послуг; недостатнє кадрове забезпечення сфери туризму та ін.

Одна з вагомих причин - недостатній рівень розвитку і недосконалість туристичної інфраструктури. За даними 2006 р. з 1254 готельних комплексів у країні тільки незначна частина відповідає сучасним нормам, 80 відсотків готельних підприємств потребують ремонту, номери - реконструкції і переоснащення, технологія обслуговування — автоматизації і комп'ютеризації. Назріла необхідність розвивати мережу комфортабельних готелів і кемпінгів, насамперед уздовж міжнародних транспортних коридорів, що проходять через територію України.

Необхідно створити мережу готелів і туристичних баз цільового призначення: готелів для індивідуальних туристів та мисливських і риболовних баз, літніх та зимових спортивних баз, готелів для туристів, що приїздять з метою лікування, курортних готелів, ферм для любителів сільськогосподарської праці, транзитних мотелів, дорожніх ресторанів тощо.

12.2. Нормативно-правове регулювання рекреаційної діяльності.

Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки для життєдіяльності людини - невід'ємна умова постійного економічного й соціального розвитку України.

Із цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої й неживої природи, навколишнього середовища, захист життя й здоров'я населення від негативного впливу, обумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягненням гармонійної взаємодії суспільства й природи, охорону, раціональне використання й відновлення природних ресурсів.

З метою регулювання відносин в області охорони, використання й відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання й ліквідації негативного впливу господарської й іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів й інших природних комплексів, унікальних територій і природних об'єктів, пов'язаних з історичною культурною спадщиною, Постановою Верховної Ради України в 1991 році прийнятий закон "Про охорону навколишнього природного середовища".

Закон регламентує повноваження рад народних депутатів в області охорони навколишнього природного середовища, екологічні права й обов'язки громадян, повноваження органів керування в області охорони навколишнього природного середовища, порядок проведення екологічної експертизи, стандартизацію, нормування, спостереження, прогнозування, облік й інформування, а також контроль і нагляд з регулюванням використання природних ресурсів.

Закон передбачає також економічні механізми забезпечення охорони навколишнього природного середовища, заходи щодо забезпечення екологічної безпеки й запобігання надзвичайних екологічних ситуацій.

Природні комплекси й об'єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну й іншу цінність і виділені з метою збереження природної розмаїтості ландшафтів, генофонду тваринного й рослинного миру є предметом Закону України "Про природно-заповідний фонд України" уведеного в дію Постановою Верховної Ради України в 1992 році.

Відповідно до цього Закону, природно-заповідний фонд України зберігається як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення й використання. Цей фонд розглядається як складова частина світової системи природних територій й об'єктів, які перебувають під особливою охороною.

Завданнями Закону України "Про природно-заповідний фонд" є визначення режиму територій й об'єктів природно-заповідного фонду, керування в області організації, охорони й використання, проведення науково-дослідних робіт й економічне забезпечення організації й функціонування об'єктів природно-заповідного фонду.

Закон обумовлює також порядок створення й оголошення територій природно-заповідного фонду, ведення Державного кадастру й відповідальність за порушенням законодавства.

Правові, організаційні, економічні й соціальні основи розвитку курортів в Україні та міри, націлені на забезпечення використання з метою лікування і оздоровлення людей за допомогою природних лікувальних ресурсів, природних територій курортів, які є надбанням народу України, обумовлені в Законі України "Про курорти".

Завданням закону „ О курортах" є регулювання суспільних відносин у сфері організації й розвитку курортів, виявлення та облік природних лікувальних ресурсів, забезпечення їхнього раціонального видобутку, використання й охорони з метою створення сприятливих умов для лікування, профілактики захворювань і відпочинку людей.

В умовах нарощування антропогенних навантажень на природне середовище, розвитку суспільного виробництва й росту матеріальних потреб, виникає необхідність розробки й дотримання особливих правил користування водними ресурсами, раціонального їхнього використання й екологічно спрямованого захисту. Із цією метою в 1995 році був прийнятий Водний кодекс України, що у комплексі із заходами організаційного, правового, економічного й виховного впливу, сприяє формуванню водно-екологічного правопорядку й забезпечує екологічну безпеку населення України.

Завданням водного законодавства є регулювання правових відносин з метою забезпечення збереження науково-обгрунтованого, раціонального використання вод для потреб населення й галузей економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод і ліквідації їхніх наслідків, поліпшення стану водних об'єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на водокористування.

Питання, пов'язані з експлуатацією родовищ корисних копалин, у тому числі й природних лікувальних ресурсів, регулюються Кодексом України „О надрах". В Україні надра є виключною власністю народу й надаються тільки в користування.

Кодекс України ,, О надрах " визначає порядок надання надр у користування підприємствам, організаціям, громадянам України, а також іноземним юридичним особам і громадянам, роз'ясняє права й обов'язки користувачів надрами, порядок плати за використання природних ресурсів і відрахувань за геологорозвідувальні роботи, проведення робіт з геологічного вивчення надр і ведення державного обліку родовищ, запасів корисних копалин. Передбачено питання охорони надр, а також державного контролю за проведенням робіт з геологічного вивчення надр, їхнього використання й охорони.

Право на розробку родовищ гідромінеральних ресурсів надається тільки тим організаціям, установам і підприємствам, положеннями (уставами) яким передбачене використання мінеральних вод і лікувальної грязі в лікувальних цілях або для розливу.

Відповідно до діючого законодавства, розробка підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальної грязі й інших корисних копалин, які належать до природних лікувальних ресурсів, здійснюється при наявності спеціального дозволу (ліцензії) на користування надрами.

Спеціальні дозволи (ліцензії) на користування надрами в межах конкретних ділянок видаються спеціалізованим підприємствам, установам й організаціям, а також громадянам, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні й економічні можливості для користування надрами.

Спеціальні дозволи (ліцензії) на користування надрами видаються Державним комітетом України по геології й користуванню надрами, як правило, на конкурсних умовах (аукціони).

Витяг підземної води з надр за допомогою споруджень і технічних пристроїв, згідно законодавства, є спеціальним водокористуванням, на яке необхідно відповідний дозвіл.

Видача дозволу на спецводокористування здійснюється за клопотанням водокористувача з обґрунтуванням потреби у воді, погодженим з державними органами геології, державними органами по охороні навколишнього середовища.

Якість природних лікувальних ресурсів регламентується спеціальним медичним (бальнеологічним) висновком, що визначає кондиційний склад корисних і шкідливих для людини компонентів.

Право на користування надрами підтверджується актом про видачу гірнічого відводу.

Гірнічий відвід - ділянка надр, надана користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин. Користування надрами за межами гірнічого відводу забороняється.

Порушення законодавства про надра веде до дисциплінарної, адміністративної, цивільно-правової й кримінальної відповідальності, згідно законодавства України.

Відповідальність за порушення законодавства про надра несуть особи винні у:

- самовільному користуванні надрами;

- порушенні норм, правил і вимог про проведення робіт з геологічного вивчення надр;

• виборчому відбору багатих ділянок родовищ, що приводить до наднормативних втрат запасів корисних копалин;

• наднормативних втратах і погіршенні якості корисних копалин при їхньому видобутку;

• ушкодженню родовищ корисних копалин, які повністю виключають або істотно обмежують можливість їхньої подальшої експлуатації;

- порушенню встановленого порядку забудови площ запасів корисних копалин;

- невиконанні правил охорони надр і вимог про безпеку людей, майна й навколишнього природного середовища від шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням надрами;

- знищенні або ушкодженні геологічних об'єктів, які мають особливу наукову й культурну цінність, спостережливих режимних свердловин, а також маркшейдерських і геодезичних знаків;

- незаконному знищенні маркшейдерської або геологічної документації, а також дублікатів проб корисних копалин необхідних при подальшому геологічному вивченні надр і розробці родовищ;

- невиконанні вимог про проведення гірничих вироблень свердловин, які ліквідовані або законсервовані в стані, що гарантує безпеку людей, а також вимог про збереження родовищ, гірничих вироблень свердловин на час консервації.

Державний контроль за геологічним вивченням надр (державний геологічний контроль) здійснюється Державним комітетом України по геології й використанню надр і його органів на місцях.

Державний нагляд за веденням робіт з геологічного вивчення надр, їх використанням й охороною, а також використанням і переробкою мінеральної сировини (державний гірничий нагляд) здійснюється Державним комітетом України по нагляду за охороною праці і його органів на місцях.

Державний контроль за використанням й охороною надр, у межах своєї компетенції, здійснюють місцеві Ради народних депутатів, органи виконавчої влади на місцях, Міністерство екології й природних ресурсів і його органи на місцях.

Органи державного геологічного контролю й гірничого нагляду мають право зупиняти будь-які види робіт, які виконуються з порушенням законодавства, і видавати обов'язкові до виконання вказівки (приписи).

12.3. Проблеми підготовки кадрів для рекреаційної сфери.

Привабливий імідж України на міжнародній арені має створювати нова генерація кваліфікованих кадрів індустрії туризму, що примножать традиції української гостинності та забезпечать високий рівень обслуговування вітчизняних та іноземних туристів, який буде відповідати сучасним стандартам якості послуг.

У цих умовах суттєво зростають вимоги до кадрового забезпечення галузей туристичної індустрії, починаючи з підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, на яких покладено повноваження з вирішення питань у сфері державного управління туризмом та курортами, закінчуючи підготовкою менеджерів, екскурсоводів, гідів-перекладачів та інших фахівців сфери послуг. Лише високий рівень підготовки спеціалістів може забезпечити належну конкурентоспроможність українського туристичного продукту на вітчизняному та міжнародному ринках туристичних послуг.

Рівень підготовки фахівців у сфері туризму ще не завжди відповідає потребам ринку. В проекті Концепції Державної цільової програми розвитку туризму і курортів на 2011-2015 рр. вказано: „вирішення стратегічних завдань розвитку сфери туризму та курортів України потребує суттєвого вдосконалення існуючої системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфі-кації кадрів для підприємств, установ і закладів сфери туризму та курортів”.

Це свідчить про необхідність удосконалення сучасної системи кадрового забезпечення сфери туризму та курортів, підвищення рівня професіоналізму працівників. Саме тому в останні роки у науковій літературі все більше уваги приділяється проблемам удосконалення підготовки кадрів у туристичній сфері. Виходячи з цього, метою статті є розробка пропозицій щодо вдосконалення системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів для розвитку туризму та курортів.

Незважаючи на те, що за останні роки зросла кількість державних та приватних навчальних закладів, що займаються підготовкою кадрів для туристичної сфери (в Росії понад 400 вузів, що випускають 25 тис. студентів на рік, в Україні 130 вищих навчальних закладів), потреби туристичного ринку в фахівцях різної кваліфікації, за експертними оцінками, забезпечуються лише на 55%. Дефіцит кваліфікованих гідів-супровідників складає 70%. При цьому випускники туристичних спеціальностей не завжди можуть знайти роботу, яка б їх задовольняла.

Це зумовлено тим, що студенти та навчальні заклади зорієнтовані на вищу освіту як більш престижну, а на туристичному ринку 80% працівників обслуговуючого персоналу виконують обов’язки на рівні середньої ланки. В результаті випускники з дипломами спеціалістів та магістрів, маючи завищену самооцінку, претендують на високу заробітну плату, але не володіють знаннями та навичками, що потрібні керівництву туристичних підприємств. Як свідчить практика, їх робота не відповідає сучасним стандартам якості послуг та правилам етики обслуговування клієнтів.

Тенденції розвитку ринку послуг у сфері діяльності готелів та ресторанів свідчать про необхідність привести у відповідність обсяги підготовки фахівців за різними освітньо-кваліфікаційними рівнями (молодші спеціалісти, бакалаври, спеціалісти, магістри) з потребами ринку. При цьому дуже важливо піднімати престиж усіх працюючих у цій соціально значущій сфері діяльності, враховуючи на те, що до 2015 р. заплановано удвічі збільшити кількість ночівель у вітчизняних готелях.

Розглянемо основні проблеми забезпечення розвитку туризму професійними кадрами, які за останнє десятиріччя перейшли у ранг більш злободенних з точки зору підвищення конкурентоспроможності українського і російського туристичних ринків на основі поліпшення обслуговування вітчизняних і іноземних туристів якісними туристичними послугами. Головним напрямом реформування туристичної освіти повинна стати орієнтація на практичні аспекти менеджменту в усіх сферах туристичної індустрії.

Сфера послуг потребує фахівців нової генерації. Тому в туристичному бізнесі цінуються працівники, здатні працювати для задоволення потреб споживачів, які вміють зрозуміти та задовольнити їх запити. Особливого значення набувають, знання декількох іноземних мов, ділової етики, володіння комп’ютерною технікою та технологіями обслуговування згідно з сучасними стандартами якості обслуговування, готовність до поглиблення своїх фахових знань. Треба володіти знаннями з історії, археології, мистецтва, релігієзнавства, архітектури, політології, етнографії, краєзнавства, соціології та соціальної роботи. Фахівці туристичної індустрії повинні вміти вести бізнес, знати конфліктологію, психологію, етику обслуговування клієнтів. Це стосується також підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, на яких покладено повноваження з виконання питань у сфері туризму та курортів.

Підвищення рівня професіоналізму кадрів розглядається як важливіший чинник створення конкурентоспроможного ринку якісних туристичних послуг у багатьох країнах. Наприклад, Концепцією Федеральної цільової програми „Розвиток внутрішнього і в’їздного туризму в Російській Федерації (2011-2016 рр.)” передбачено зростання кількості внутрішніх туристів на 13 млн. осіб (у 2008 р. внутрішній туристичний потік склав 32 млн.), іноземних туристів - на 9 млн осіб (у 2008 р. Росію з метою туризму відвідало 2,5 млн. іноземців). За рахунок розвитку туризму додатково буде створено 1 млн. робочих місць. Прогнозується, що це дозволить Російській Федерації до 2017 р. увійти до десятки відомих туристичних країн. Очікуваний обсяг фінан-сування Федеральної програми складає 332 млрд руб, у тому числі за рахунок коштів федерального бюджету - 96 млрд руб (28,9%).

Для їх ефективного освоєння Міністерство спорту, туризму та молодіжної політики Російської Федерації підготувало „Комплексну програму підготовки кадрів для сфери туризму”. Як зазначив заступник керівника департаменту туристичної діяльності та міжнародної співпраці міністерства, „бюджетні кошти, які передбачено на реалізацію програми розвитку внутрішнього та в’їздного туризму на 2011-2016 роки, ніщо без професійного обслуговуючого персоналу. У нас не буде стабільного внутрішнього та в’їздного потоку до того часу, поки не буде якісного обслуговування”.

Підраховано, що для обслуговування Олімпіади в Сочі потрібно буде 170 тис. персоналу середньої ланки. Незважаючи на наявність у Росії 400 вузів, які готують фахівців для туристичної індустрії, з 2010 р. для вирішення проблеми підготовки фахівців середньої ланки з профільною освітою почав працювати Центр додаткової освіти для сфери туризму, який готує офіціантів, горничних, екскурсоводів, водіїв, консьєржів, операторів продаж для турфірм тощо. Цей перелік налічує понад 40 спеціальностей.

В Україні кадрове забезпечення розвитку сфери туризму та курортів здійснюється понад 130 вищими навчальними закладами. Державна програма розвитку туризму в Україні на 2002-2010 рр. передбачала конкретні заходи зі створення інтелектуального базису галузі - системи вищої туристичної освіти.

Через потреби розвитку сфери туризму та курортів у навчальних закладах України відкриваються нові спеціальності. У проекті Концепції Державної цільової програми розвитку туризму і курортів на 2011-2015 рр. запропоновано до переліку спеціалізацій напряму підготовки фахівців за спеціальністю „Туризм” додати „Управління туристичними ресурсами”, „Державне регулювання туристичної сфери”, „Безпека в туризмі”.

У сучасних умовах увагу доцільно акцентувати на якості підготовки фахівців туристичної галузі, а також на можливостях системи освіти задовольняти потреби конкретного регіону у зв’язку з особливостями його розвитку.

Система управління сферою туризму та курортів не повною мірою відповідає сучасним вимогам щодо її динамічного розвитку. Зростання масштабів і складності завдань сучасного етапу розвитку туристичної індустрії потребує прискореного формування та оновлення управлінських кадрів, насамперед їх керівного складу. Вимоги, що постають перед державними службовцями та посадовими особами місцевого самоврядування, дедалі ускладнюються. Збільшується рівень їх відповідальності та професійної майстерності, необхідних для виконання покладених на них завдань щодо підвищення ефективності діяльності з надання якісних послуг населенню.

Реформування державної служби передбачає, що персонал є ключовим стратегічним ресурсом для досягнення цілей державної політики і забезпечення якісних послуг. Тому для вирішення проблем розвитку туризму необхідно сконцентрувати зусилля на ефективності роботи державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, більш чіткому розподілі їх відповідальності за вирішення проблем державного регулювання сфери туризму, надання населенню більш якісних послуг.

Враховуючи зростаюче значення розвитку сфери туризму в усіх регіонах, організація фахового навчання такої категорії працівників має стати пріоритетним для місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Вирішення даної проблеми можливе за умови створення системи цілеспрямованої підготовки та перепідготовки кадрів, на які покладаються обов’язки щодо організації розвитку сфери туризму за рахунок зростання професіоналізму. Кваліфікація та результати праці мають стати критеріями, що визначають кар’єру державного службовця.

Для удосконалення діючої системи професійного навчання державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування необхідно на обласному рівні розробити концепцію організації навчання кадрів міських, районних у містах, селищних, сільських рад і районних державних адміністрацій, яка має базуватися на засадах законів України “Про внесення змін до Закону України “Про туризм”, “Про державну службу”, “Про службу в органах місцевого самоврядування”, “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про місцеві державні адміністрації” тощо.

На основі критеріїв раціонального використання бюджетних коштів на підготовку кадрів першочергове право на навчання повинні мати працівники, уперше прийняті на посади державного службовця, та посадові особи органу місцевого самоврядування, на яких покладено обов’язки, пов’язані з виконанням повноважень у сфері туризму та курортів. При цьому фахівці повинні мати можливості вибору видів і термінів підвищення кваліфікації з урахуванням результатів їх навчання в попередні роки та специфіки обійманих посад.

Одним із важливих завдань адміністративної реформи є кадрове забезпечення нової системи державного управління шляхом створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів. Як зазначено в проекті “Цільової комплексної програми реформування системи підготовки кадрів для державної служби, підвищення кваліфікації державних службовців та формування кадрового резерву”, “модернізація системи професійного навчання (підготовки та підвищення кваліфікації) державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування є одним із основних напрямів реформування державної служби”.

Порядок і умови формування складу державних службовців передбачають добір кадрів за якісними характеристиками відповідно до вимог законодавства з урахуванням особливості кожної посади. Згідно з вимогами законів України “Про державну службу”, “Про службу в органах місцевого самоврядування”, “Про освіту” та інших нормативно-правових актів кожний державний службовець, посадова особа органу місцевого самоврядування повинні один раз на п’ять років підвищувати свій професійний рівень знань. Нині лише 20% службовців проходять будь-яке навчання протягом цього періоду.

Тому важливим заходом підвищення ефективності туристичної діяльності є організація професійної підготовки, підвищення кваліфікації, а також перепідготовка кадрів, які працюють у даній галузі, що має поєднуватися в систему професійного і посадового зростання та реалізуватися у вигляді принципів кар’єрного просування. Для цього необхідно до нової Державної цільової програми розвитку туризму і курортів на 2011-2015 рр. внести окремий розділ “Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів” з обов’язковим виділенням бюджетних коштів для його реалізації.

Органи місцевого самоврядування під час розробки місцевих програм розвитку туризму мають передбачати кошти відповідних бюджетів для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування, на яких покладено повноваження у сфері туризму. Для реалізації такої пропозиції необхідно впровадити систему обов’язкового підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування з використанням різних форм навчання, запроваджувати заходи щодо заохочення їх зацікавленості в систематичній професійній підготовці.

Ураховуючи, що практичного досвіду з питань розвитку сфери туризму майже не напрацьовано, доцільно працівників, зайнятих виконанням цих обов’язків, навчати за окремими професійними програмами.

У навчальних програмах особливу увагу необхідно звернути на:

- законодавче регулювання питань державно-приватного партнерства в розвитку туризму;

- захист інтересів туристів за межами України;

- страхування туристів при здійсненні туристичних поїздок;

- безпеку в туризмі;

- встановлення категорій об’єктів туристичної інфраструктури;

- ліцензування, сертифікації і стандартизації у сфері туристичної діяльності, управління туристичними ресурсами, рекламної діяльності тощо.

Організація системи підготовки та підвищення кваліфікації працівників, зайнятих вирішенням питань розвитку сфери туризму і курортно-рекреаційної галузі в умовах здійснення ринкових перетворень у сфері туризму, дозволить зробити доступними знання та інформацію з питань туризму для різних категорій населення, сприятиме створенню суспільного середовища, в якому місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування будуть зацікавлені в компетентних працівниках курортно-рекреаційної сфери та туризму.

Запровадження пропозицій щодо вдосконалення системи забезпечення розвитку туризму професійними кадрами завдяки організації системи підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, на яких покладено обов’язки державного регулювання сфери туризму, а також перекладачів-гідів, екскурсоводів, менеджерів та інших фахівців, необхідних для забезпечення зростаючих потреб у висококваліфікованих професійних кадрах, сприятиме досягненню необхідного професійного рівня у найважливіших правових, економічних і соціальних аспектах діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

98