7. Притримання

Як вид забезпечення виконання зобов’язань притримання майна отримало визнання в ЦК уперше, проте сам інститут утримання в законодавстві європейських країн відомий давно. Спочатку в перших варіантах кодифікування вказувалося, що ніхто не може по закінченні терміну дії договору затримувати у себе річ. Можна було залишити її на судовому зберіганні, заборонити продаж або перепродаж речі третій особі, яка віддала б річ тому, кому її присудить суд (так званий “секвестр”). Тож цей вид забезпечення виконання зобов’язань у ЦК є новелою і міститься у ст.ст. 594-597, що складають окремий §7 «Притримання», який входить до глави 49 «Забезпечення виконання зобов’язань».

Крім ЦК України притримання передбачено в Кодексі торговельного мореплавства України (КТМ), в ЗУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», в Наказі Мін'юсту України «Про затвердження Інструкції про порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна та заповнення заяв» та у Листі ВГС України «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» й інших нормативних актах України.

Притримання відоме з римського приватного права як jus retentionis – можливість особи у певних випадках затримати виконання свого зобов’язання з незалежних від неї причин. Зазвичай такий вид застосовувався для забезпечення задоволення зустрічних вимог з відшкодування витрат на передання належного.

В законодавстві уже були спроби запровадити цей інститут. Ще в ст. 1642 проекту Цивільного уложення 1910 р. згадувалося про «наступательную самозащиту». До неї відносили самовільне затримання та утримання чужого майна з метою спонукати боржника до виконання зобов’язання, що допускалося по кожному випадку на основі постанови закону. Проте роботи за відомих причин не були доведені до кінця і не набули втілення в закон.

Як вважають вчені, що переймаються дослідженнями в цій сфері, нормативне регулювання права притримання можна умовно поділити на дві частини, одна з яких являє собою оригінальні норми про притримання, а інша – «фіктивні норми» (вони створені за допомогою застосування фікції норм про заставу). Як відзначив відомий науковець С.В. Сарбаш, тут використовується особливий юридико-технічний прийом – юридична фікція⁸³. Реалізація предмета притримання здійснюється за правилами реалізації предмета застави, тобто допускається фікція – начебто предмет притримання є предметом застави. Тому ст. 597 ЦК України є особливою, що відноситься до самого інституту права притримання, частина якого сконструйована за допомогою юридичної фікції, тобто за ст.591 ЦК України.

На практиці, особливо господарській, притримання використовується досить давно. Зокрема до притримання може вдатися комісіонер, якому комітент не сплачує передбачену договором комісійну винагороду (ст. 1019 ЦК України); перевізник, якщо вантажоотримувач не сплачує вартість перевезення вантажу (ч.4 ст.916 ЦК України); зберігач, якщо поклажодавець ухиляється від сплати ціни послуги чи відшкодування понесених за договором зберігання витрат; підрядник для забезпечення вимог до замовника з оплати витрат, пов’язаних з роботою (ст.856 та ч.2 ст.874 ЦК України); повірений, що діє як комерційний представник, стосовно речі, яка підлягає переданню довірителю для забезпечення своїх вимог за договором доручення тощо. Не дивлячись на те, що перелічені вище спеціальні норми закріплюють можливість застосування права притримання у певних випадках, кредитор не позбавлений права скористатися зазначеним способом забезпечення виконання зобов’язань і за іншими договорами за наявності необхідних для цього підстав.

Притримання – вид забезпечення виконання зобов’язання, суть якого полягає в тому, що кредитор (ретентор), у якого правомірно знаходиться річ, що підлягає передачі боржнику або вказаній боржником особі, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання (ч. 1 ст. 594 ЦК). Це закріплює можливість кредитора забезпечити виконання боржником зобов’язань з оплати речі, відшкодуванню пов’язаних з нею витрат, інших збитків та вимог, які не суперечать закону чи договору. Специфіка цього виду забезпечення виконання зобов’язань полягає в тому, що притримання є єдиним забезпеченням виконання зобов’язань, яке виникає безпосередньо із закону.

Із змісту легального визначення притримання слідує декілька його ознак:

– законне походження такого виду забезпечення;

– його пов’язаність зі строковими зобов’язаннями;

– допустимість застосування лише в оплатних зобов’язаннях;

– односторонність прийняття рішення кредитором про притримання майна за наявності достатніх для цього підстав;

– зв’язок притримуваного майна з предметом зобов’язання.

Як вважають деякі вчені⁸⁴, притримання може бути використане і для забезпечення вимог кредитора, які виникають з позадоговірних зобов’язань. Аргументами на користь такого висновку є те, що: по-перше, притримання є єдиним видом забезпечення виконання зобов’язань, можливість застосування якого передбачена законом і не потребує обов’язкової обумовленості в угоді сторін; по-друге, володіння притримуваною річчю не обов’язково повинно виникнути у кредитора з договору, зобов’язання по якому забезпечуються. Підставою для такого володіння може бути будь-який договір, укладений з боржником, за яким річ перейшла у правомірне володіння кредитора. Вважається, що обов’язковою умовою для застосування притримання є наявність «договірних відносин, в силу яких одна сторона зобов’язана вчинити певні дії на користь іншої сторони (наприклад, передати річ), а інша, в свою чергу, прийняти і оплатити (річ), або компенсувати пов’язані з нею (річчю) витрати та інші збитки»⁸⁵. Російські вчені В.А. Рибаков та М.В. Южанін стверджують, що застосування притримання у позадоговірних зобов’язаннях неможливо, оскільки воно «народжується» самовільно, не з титульного володіння, як у конкретних зобов’язаннях⁸⁶. Але для того, щоб наша позиція була «залізною», то можна те, що законом не передбачена обов’язкова наявність зв’язку вимоги, яка забезпечується притриманням, із зобов’язанням, в межах якого кредитор правомірно заволодів річчю. До речі, законодавство деяких країн передбачає необхідність зв’язку забезпеченої вимоги з річчю, яка притримується (наприклад, ст. 637 ЦК Республіки Молдова). Однак ЦК України такої вимоги не містить.

Притримання речі може застосовуватися й в інших випадках, зокрема відповідно до ч.2 ст.594 ЦК притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом, тобто передбачена можливість договірного врегулювання притримання, яким забезпечуються вимоги кредитора. Сторони в договорі можуть розширити або звузити коло підстав для застосування права притримання; визначити, яке майно може бути предметом при тримання ; обумовити конкретні права і обов’язки сторін, що виникають у зв’язку з притриманням; описати види вимог, які можуть забезпечуватися притриманням тощо. При цьому, враховуючи, що для притримання характерна ознака вірогідної несподіваності його застосування ретентором, в якості умови договору не може бути передбачене притримання конкретної речі.

В ч.2 ст. ст.594 ЦК визначено, що зміст її вказує на то, що предметом притримання можуть бути речі (предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права і обов’язки). На практиці нерідкі випадки, коли в ролі кредитора виступають перевізник за договором перевезення, що не видає одержувачеві вантаж до повного розрахунку за виконане перевезення. Сторонами в договорі може бути передбачене положення, що окрім речей предметом притримання можуть бути роботи, послуги, майнові права і тому подібне. Водночас, законодавець не врегулював правомірність існування нерухомих речей (нерухоме майно, земельні ділянки, повітряні й морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти тощо) як предмет притримання. Така невизначеність пов’язана з положеннями ст. 182 ЦК України, згідно з якою право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Наразі відповідно до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно на території України підлягає державній реєстрації лише право власності на нерухоме майно. Питання реєстрації інших речових прав (зокрема, права притримання), ані Тимчасовим положенням, ані жодним іншим із чинних нормативних актів України не врегульовано. Отже, щодо предмета притримання (у частині нерухомого майна) існує прогалина в законі, яку слід заповнити шляхом ухвалення нормативного документа, що регулюватиме реєстрацію речового права, або шляхом конкретизації предмета притримання, або шляхом виключення з вимог реєстрації речових прав.

Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.

При притриманні ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притримуваної речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 595 ЦК кредитор, який притримує річ у себе, має ряд обов’язків, зокрема:

– зобов’язаний негайно повідомити про це боржника. Його виконання має на меті не тільки сповіщення про це зацікавленої особи, а й забезпечення виконання обов’язку боржника щодо третіх осіб – набувачів, оскільки боржник має право розпорядитися річчю, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора;

– відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини;

– не має права користуватися річчю, яку він притримує. Цей обов’язок обумовлений тим, що кредиторові належить саме право володіння, але не користування.

Разом з тим до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї. Навпаки, боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про право притримання речі кредитором. Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості.

Закон не встановлює строків, протягом яких можна притримувати майно боржника. Це повинно визначатися у кожному конкретному випадку з урахування засад розумності та справедливості. Очевидно, що право на притримання – реакція управомоченої сторони на невиконання зобов’язання боржником, що виникає з моменту настання достатньої підстави для притримання і триває до моменту виконання боржником свого обов’язку.

Але, якщо ж кредитор, скориставшись правом притримання речі, виконавши всі наведені вище обов’язки, так і не дочекався виконання боржником зобов’язання, він у такому разі, відповідно до ст. 597 ЦК України має право задовольнити свої вимоги за рахунок речі, яку він притримує, шляхом її реалізації в порядку, встановленому для реалізації предмета застави (ст. 591 ЦК), а саме шляхом продажу такої речі з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Проведення публічних торгів повинне здійснюватися відповідно до Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації закладеного майна, затвердженою Постановою КМ України «Про затвердження Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна» від 22 грудня 1997 р. № 1448. При цьому процедура звернення стягнення на предмет притримання є простішою, ніж при заставі майна, і не вимагає вирішення суду або виконавчого напису нотаріуса.

Крім публічних торгів та умов реалізації речі передбачених договором Закон надає кредитору права продажу речі. Право продажу – це виняток із правил, і може застосовуватися тільки у прямо передбачених законом випадках. Так, відповідно до ч. 1 ст. 874 ЦК, у разі нез’явлення замовника для одержання виконаної роботи або іншого ухилення замовника від прийняття підрядник має право, письмово попередивши замовника, зі спливом двох місяців від дня такого попередження продати предмет договору побутового підряду за розумну ціну, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести у депозит нотаріуса на ім’я замовника.

Отже, за наявності права продажу кредитор має право в односторонньому порядку продати річ, що знаходиться в нього, ніякого спеціального порядку реалізації у вигляді публічних торгів у даному випадку не передбачено.

Контрольні питання:

1. Поняття способів забезпечення виконання зобов’язань.

2. Функції способів забезпечення виконання зобов’язань.

3. Класифікація способів забезпечення виконання зобов’язань.

4. Поняття неустойки.

5. Види неустойки.

6. Предмет неустойки.

7. Збиток та його визначення.

8. Упущена вигода та її визначення.

9. Поняття при тримання.

10. Ознаки при тримання.

11. Поняття поруки.

12. Ознаки поруки.

13. Правове становище поручителя.

14. Припинення поруки.

15. Поняття та г ознаки гарантії.

16. Правове становище гаранта.

17. Припинення гарантії.

18. Поняття та функції завдатку.