Лексико-граматичні розряди прикметників

У сучасній граматиці прикметники класифікують за характером самої ознаки і за способом її позначення.

Одні ознаки предметів є перемінними, тобто такими, що виявляються різною мірою, у різних предметах або в різний час (добрий – добріший, зелений – зеленіший, теплий – тепліший). Вони вказують на якість предметів.

Інші ознаки предметів є постійними (цегляний будинок, капронова нитка, вчорашній день, лісова поляна), тобто такими, що не виявляються різною мірою. Вони вказують на відношення до інших предметів.

Отже, за характером ознаки прикметники поділяють на якісні і відносні. Протиставлення якісних і відносних прикметників становить лише лексико-граматичний розряд, а не категорію, оскільки воно не має відмінних граматичних засобів вираження (пор. голубий – степовий).

Є два способи маркування ознаки – номінативний і вказівний (дейктичний). Номінативний спосіб полягає в тому, що ознака предмета називається прикметником (якісним чи відносним) з прозорим лексичним значенням: блакитний колір, тепле літо, стиглий колос, морська затока.

Вказівний (дейктичний) спосіб виявляється в тому, що слово не називає ознаку предмета, а лише вказує на неї займенником з непрозорим значенням: той колір, таке літо, цей колос, наша затока.

Отже, за способом позначення ознаки предмета розрізняють прикметники номінативні і займенникові. Традиційна граматика займенникові прикметники (як і займенникові іменники) розглядає як різновид окремої частини мови (займенника). Але інколи їх відносять до прикметників.

В. Виноградов серед прикметників виділив особливу групу займенниково-вказівних слів: той, цей, чий, мій, свій, такий, кожний і под. Вони семантично пов’язані з ознакою предмета, але для них характерна виразна займенникова семантика – вказівне значення, яке суттєво відрізняється від прикметникового значення – узагальненого називання конкретних ознак предметів. В. Виноградов наголошував, що такі слова відрізняються від прикметників не лише семантично, а й морфологічними, словотвірними і синтаксичними властивостями (не мають коротких форм, ступенів порівняння, не сполучаються з прислівниками міри). На його думку, займенниково-вказівні слова як морфологічні і лексичні залишки відмираючої частини мови недоцільно поєднувати зі справжніми прикметниками в одній частині мови.

Не належать до прикметника і дієприкметники. Хоч семантично вони й пов’язані з ознакою предмета (складений студентом екзамен, перевірений учителем диктант), але є іншою частиною мови. Категорії виду, часу і стану, яких немає у прикметника, зближають їх із дієсловом.

Так звані порядкові числівники є відносними прикметниками, бо означають ознаку предмета за числом, виражають її за допомогою прикметникової флексії (другий, друга, друге), мають синтаксичні рід, число і відмінок (третій, третього, третя, третьої, третє, треті, третіх, третім), а також категорію істоти/неістоти (треті півні – Н. в.; до третіх півнів – Р. в.; бачу треті двері – Зн. в.). Тому В. Виноградов вважає їх прикметниками. Автори “Русской граматики” (1980), відносячи порядкові слова до категорії прикметників, виділили їх в окремий розряд відносних прикметників, назвали порядковими прикметниками і зблизили із займенниковими прикметниками, оскільки “порядкові прикметники можуть вказувати на місце в ряді”.

Насправді вони точно називають “місце в ряді” за допомогою числа. Наприклад, прикметник п’ятий точно називає місце: після четвертого перед шостим. Тому немає підстав зближати їх із займенниковими прикметниками. Це звичайні відносні прикметники, що називають ознаку предмета за відношенням до числа.

Серед відносних розрізняють присвійні прикметники, які вказують на належність, виражену суфіксами -ів, -ин: батьків, братів, Петрів, дядьків; материн, сестрин, тещин, Миколин.

Отже, прикметники класифікують на два лексико-граматичні розряди – якісні і відносні.