Олександр Нельга

 

 

Народи корінні — народи, які проживають у багатоетнічних суспільствах незалежних країн і є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, в період її завоювання або колонізації або в період встановлення існуючих державних кордонів. Суттєвою характеристикою народів корінних є також і те, що вони, незалежно від правового стану, зберігають деякі або всі свої соціальні, економічні, культурні і політичні інститути. Обов'язковою ознакою приналежності до народів корінних є самоусвідомлення самих народів як корінних на даній території.

Названі характеристики, критерії і ознаки народів корінних не досить чіткі, оскільки в історичному плані дуже важко знайти ті племена, ті народи, які першими освоїли ту чи ту територію.

Адже практично в усіх випадках виявляється, що у кожного народу на відповідній території були якісь попередники. Тому і поняття народи корінні має відносний характер. Воно застосовується насамперед до відсталих у своєму розвитку народів і вживається в правовому, міжнародно-правовому, історичному, етнографічному, етносоціологічному та деяких інших аспектах. Зокрема, 1957 p. була прийнята міжнародна Конвенція про корінне та інше населення, що веде племінний спосіб життя. Вона була спрямована на захист цих народів від асиміляції, на захист їхньої самобутності, на збереження і розвиток їх культури, мови, релігії.

1989 р., у Женеві, Міжнародна організація праці прийняла новий документ — Конвенцію про корінні народи і народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних державах, який переглянув і розвинув деякі положення попереднього документа.

Поряд з поняттям "народи корінні" в останні роки на території колишнього СРСР досить широко розповсюдилися терміни "корінні жителі", "корінне населення". Вони мають ще загальний характер і застосовуються переважно як категорія, що дозволяє протипоставити себе категорії "приїжджих", "мігрантів". Проте конкретні ситуації бувають дуже заплутаними і ці терміни не тільки не сприяють проясненню справи, а навпаки, ще більше її заплутують. Наприклад, з огляду на вкоріненість, тобто тривалості життя в даній місцевості самої людини і її предків, вона може бути більш "корінною", ніж людина, що належить до корінного народу. Скажімо, українська сім'я, що прожила в Сибіру з часів столипінської реформи, а тепер переселилася в Україну і єврейська сім'я, що проживає тут в десятому поколінні. У такому контексті з'ясовування, хто "корінний", а хто "некорінний" свідчить лише про напругу в міжетнічних стосунках.

 

Микола Шульга

 

 

Народність — одна із форм етносоціальної спільності людей, притаманна тому ітапу становлення етносу, що, як правило, припадав на середньовіччя, тобто на період снування феодального суспільства. Поняття народності пов'язане із усталеноюконцепцією поетапності розвитку етносу: від етноплемінних об'єднань, характерних для первісного суспільства; через народність, притаманну суспільству феодального; до нації, що формувалась в умовах складання загального ринку і товарно-грошових відносин, тобто характерної переважно для капіталістичного суспільства.

Народність була перехідним історичним типом між такими етносоціальними організмами, як плем'я і нація, У своїх крайніх стадіях історичного розвитку вона включала риси та властивості як племінних об'єднань, так і нації. Основою для формування народності становили союзи племен, зокрема руської народності: полян, сіверян, древлян, дулібІв, волинян. бужан, хорватів, уличів, тиверців, словен, радимичів, в'ятичів, полочан, дреговичів, кривичів.

Етнічна кристалізація "руської" народності, що відбувалася у УІІ-ІХ ст., проявлялася через формування етнічної самосвідомості, тобто через усвідомлення своєї причетності до всього руського народу. Його каталізатором слугувала не лише внутрішня логіка розвитку етносу, а й зовнішні чинники, зокрема загроза з боку Степу, а пізніше — Речі Посполитої. На хвилі етнічного піднесення зростала етнічна самосвідомість, що проявлялася на двох рівнях і у певній послідовності: на побутовому, первинному і етнодержавному, пізнішому.

Перший проявлявся через усвідомлення своєї причетності до "руської землі", пізніше до "країни козаків", а відтак і до "України"; другий, вищий — через боротьбу за національні права, етнокультурні традиції, за чистоту релігійних канонів, за творення національно-державних інститутів та атрибутів. У такій же послідовності складалися і соціально-культурні ознаки народності, котрі певною мірою характеризувалися відносною єдністю.

Отже, для народності як однієї з форм етносоціальної спільності, притаманної для етапу відродження й становлення етносу, характерними є відносна спільність мови, що складалася на основі племінних діалектів, території як природоматеріального фактора фізичного існування, певних господарських зв'язків і трудових навичок, рис культури, побуту і характеру, релігії, віровизнання, етнічного самоусвідомлення й закріплення власної назви.

Анатолій Пономарьов

 

Населення пришле — як поняття не має чітко окресленого юридичного змісту і не фігурує в документах конституційного рівня, але вживається в науковій літературі, пресі і деяких нормативних актах для визначення категорії людей, відмінних від автохтонів чи корінного ядра населення тієї чи іншої країни, відрізняються від них здебільшого часом проживання і етнічним походженням. Пришле населення складається з іммігрантів, переселенців, подекуди біженців та Їхніх найближчих нащадків які з різних причин залишились в країні перебування для сталого проживання в ній. Деякі категорії пришлого населення знаходяться в процесі формування національних меншостей (вихідці з країн Магрібу у Франції, турки в Німеччині та ін.). На території України пришле населення з'являлось в різні часи, в наш час — переважно з країн СНД. Правовий статус його залежить від набуття прав громадянства. Існують також міжнародно-правові акти, що проголошують необхідність захисту вихідців з інших країн від дискримінації.

Арнольд Шлепаков

 

Нацизм (від назви гітлерівської націонал-соціалістської партії), німецький різновид фашизму. Як і фашистські рухи в ряді інших країн, нацизм з'явився на політичній арені в ролі "захисника" скривдженої нації. Остання після поразки у першій світовій війні та внаслідок Листопадової революції 1918 р. виявилася ідейно розколотою. Значна частина німців пішла за соціал-демократами і комуністами. Нацизм прагнув консолідувати німецьку націю, висунувши гасло "націонал-соціалізму", яке, за словами соратника А.Гітлера - Г.Штрассера. покликане було "гармонійно" поєднати у собі два ідеали обох частин німецького народу — націоналізм І соціалізм. Зі свого боку, Ідеолог Н.А.Розенберг уточнював, що було б у корені неправильним називати новий рух "національним соціалізмом" замість "націонал-соціалізму". При такому підході, писав він, можна легко стати на помилкову позицію, згідно з якою поняття "соціалізм" е для націонал-соціалістів "сутністю", а поняття "національний"лише прикметником, що пояснює головне слово. Насправді ж, твердив Розенберг, все саме навпаки. Слово "нація" І все, що їй конкретно служить, нацизм вважає головним, а не якусь "абстрактну ідею соціалізму".

Якщо на початку 1920-х рр. нацонал-соціалісти активно експлуатували у своїй політичній пропаганді термін "нація", то пізніше особливо після приходу до влади, вони віддали перевагу терміну "раса". Не випадково, в ході однієї із довірчих розмов з президентом данцігського сенату Г.Раушнінгом, ГІтлер, будучи вже канцлером Німеччини, заявив, що поняття "нація" втратило для нього будь-який сенс. "Умови часу,- говорив він, - змусили мене розпочинати на основі цього поняття. Але я розумів з самого початку, що це може мати лише тимчасове значення. "Нація"- це політичне похідне від демократії і лібералізму. Ми повинні звільнитись від цього поняття і поставити на його місце поняття "раси", яке ще політичне не було використане".

Не тільки досягнення політичної гегемонії, але й встановлення "нового расового порядку" на Європейському континенті, а потенциально і в усьому світі, де б "німецька вища раса" панувала над іншими народами, переважна більшість яких оголошувалась "расове неповноцінними" - саме в цьому полягала головна мета нацизму.

Володимир Трощинський

 

Націоналізм– світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність "своєї" зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно» виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

Олександр Нельга

 

Нація — це особливий стан і у той же час певний етап розвитку етносу, пов'язаний з творенням національно-державних символів та атрибутів, національно-державної самосвідомості, загальнонаціональних інтересів, національної ідеї і національної культури.

Первинною основою нації є етнос, під яким розуміється своєрідна людська спільність, що складалася історично, і котрий відзначається низкою єдиних соціально-культурних ознак: етнічною самосвідомістю, спільною самоназвою, мовою, схожими особливостями психічного складу, культури, побуту, єдиною формою соціальної-територіальної організації.

Поняття нації, як її й природи та механізму формування, залишаються дискусійними. Усталилося два основних полярних погляди з цієї проблеми, сформованих в неоднозначних етнонаціональних ситуаціях і різних етнологічних школах: конструктивістський — характерніший для науки і практики країн Заходу та примордиалістський (етнонаціоналістичний) — особливо притаманний вітчизняній етнології. Перший, по суті, заперечує реальність нації, трактуючи її як "міфологічну конструкцію інтелектуалів", ототожнюючи тим самим націю з державою, а національну приналежність людини з її громадянством. етнічність конструктивістами розглядається лише як суто культурне явище, що твориться домінуючою в державі національною групою або сукупністю груп.

Примордиалісти (а до них належить переважна більшість українських дослідників) вважають націю відносно незалежною й динамічною соціально-культурною системою, живим соціальним організмом. Для того є ґрунтовні підстави:адже нація, як і будь-яка соціальна система, здатна до самовідтворення; вона має достатньо виражену структуру, в основі якої лежить освячене традиціями міжпоколінна етнокультурна Інформація; вона, нарешті, має відчутний реальний вплив на всі соціальні процеси. Підтвердженням останнього положення можуть бути національні рухи та національно-визвольні війни, якими особливо рясніє етнічна історія українців.

Отже, поштовхом до розвитку нації стають національні рухи, як певний наслідок реалізації національно-державних інтересів та національної ідеї. їхнім підсумком є творення державності з усіма її атрибутами. Інститутами та символами.

Щодо української нації, то її формування пов'язане з творенням Давньоруської держави, котра сприяла консолідації розрізнених етноплемінних утворень (полян, сіверян, древлян, тиверців, уличів, волинян, білих хорватів), що ставали субетносами — головної ознаки націогенезу. Проте у період княжої доби націогенез українців не був завершений, відновившись у ХУЇ-ХУЇІ ст. на тлі козацтва й у процесі національно-визвольної боротьби. Пізніше він "дозрівав" через ряд етапів, відомих як "національно-культурне відродження". Розпочавшись в XVI ст. як військово-політичне відродження, воно продовжилося наприкінці XIX ст. у сфері культури й духовності, у 20-х рр. XX ст. — як державно-політична розбудова, нарешті, в наші дні — у формі загального національного піднесення, зачіпаючи всі важливі сфери життя українського народу:державотворення, культуру, науку, побут.

Анатолій Пономарьов

 

Незатребуваність етнокультурної компетентності особи — це явище, що характерне для етнофорІв, у яких сформована висока етнокультурна компетентність, але які опинилися в ситуації, де не залишається місця для відтворення в поведінці особистІсного потенціалу етнічної культури. Це показово для осіб, що сформувалися в етнічно насиченому середовищі, але мігрували у місто, та для тих, хто перемістився в іноетнічне середовище. Як у першому, так і другому випадку явище незатребуваності потенціалу етнічної культури особи супроводжується дефіцитом компетентності у сфері нової культури (міської субкультури або етнічної культури того народу, у середовищі якого живе особа).

Микола Шульга

 

Області (райони) історично-етнографічні — території, у населення яких завдяки спільності історичних доль, соціально-економічного розвитку та взаємовпливу складаються подібні культурно-побутові особливості. Вони проявляються в матеріальній культурі — типах традиційного житла, засобів пересування, їжі, начиння, одягу, взуття, прикрас тощо, а також в традиційній духовній культурі (обряди і звичаї, вірування, фольклор тощо).

На відміну від етносів (з притаманною Їм етнічною самосвідомістю) історично-етнографічні області (райони) можуть не усвідомлюватись людьми і визначаються під час спеціальних етнографічних досліджень. Вони, як і господарсько-культурні типи, є історичними категоріями; виникають, розвиваються та зникають в процесі розвитку конкретних етносів та їх угруповань на певній території. Для Історично-етнографічного районування має значення не лише характеристика образу життя та матеріальної культури, а й специфічних форм духовної культури, пов'язаних із стереотипами мислення, релігійними уявленнями й народною творчістю. Ареали окремих елементів культури та їхніх комплексів часто не збігаються з етнічними та мовними ареалами;типи культури, що утворюються на одній території, розвиваються та змінюються від епохи до епохи.

Складні історико-культурні (етнографічні) процеси призвели до утворення складної ієрархічної системи історично-етнографічних провінцій, областей та районів. Основною одиницею є історично-етнографічна область; вона поділяється на підобласті та райони. Група областей може бути об'єднана в провінцію. Таких історично-етнографічних провінцій виділяють 16: західно-центральноєвропейську, східноєвропейську, кавказьку, середньоазіатську-казахстанську,    сибірську, центральноазіатську, східноазіатську, південно-східноазіатську, південноазіатську, південно-західноазіатську (передньоазіатську), північноафриканську, африканську гропічну, північноамериканську, латиноамериканську, австралійську, океанійську.

Територію України поділяють на кілька Історично-етнографічних районів:Північний (Полісся), Центральний (або Серед-ньонаддніпрянський), Слобожанщина, Поділля, Південний та Карпатський. В останньому виділяють Прикарпаття, власне Карпати, Закарпаття, а також території розселення етнографічних груп — бойків, гуцулів та лемків. На сучасному етапі межі між історично-етнографічними районами України нечіткі і мають умовний характер.

Ігор Винниченко

 

Організації етнічні — громадські об'єднання на основі певних етнічних ознак учасників, їхніх етноконсолідуючих завдань і цілей (політичних, культурних, релігійних, Освітніх тощо). Відповідно організації етнічні за своєю культурою можуть набирати форми   партії,   духовного   Ордену,   національно-культурного   товариства, етноконфесійної групи, освітянського осередку тощо.

У сучасних умовах етнополітичного і етнокультурного розвитку України найбільш виразної форми набула діяльність національно-культурних товариств, число яких на республіканському, регіональному рівні перевищує дві сотні. Сюди входять асоціації, культурні та історично-освітні центри, земляцтва, громади, клуби тощо. Їхня діяльність спрямована на захист національно-культурних інтересів громадян і етнічних спільнот України, гармонізацію міжетнічних відносин, відродження та розвиток національних культур, розширення культурних, духовних зв'язків з етнічним материком.

Тетяна Клинченко

 

Організм етносоціальний (ЕСО) — особливого типу етнічні спільноти, які мають відносну самостійність (територію, певні функції самоврядування й самоуправління), котрі забезпечують сприятливі умови для існування етносу та його відтворення. Організм етносоціальний поряд з етнічною спільністю властива територіальна, економічна, соціальна, а у багатьох випадках і політична спільність. Тому організм етносоціальний є у певному сенсі синтетичними спільнотами, оскільки вони інкорпорують як суто етнічні, так і соціальні якості. Прикладами організму етносоціального можуть слугувати такі спільноти, як плем'я, народність, нація. Зрештою етносоціальний організм є однією з форм існування етносу. У сучасному світі у просторовому плані розрізняються кілька різновидів організму етносоціального:

1) в одному випадку організм етносоціальний збігається з розміщенням етносу (скажімо, німецька нація як організм етносоціальний І німці як етнос);

2) в іншому випадку організм етносоціальний включає в себе лише частину етносу (наприклад, в українську націю входить лише та частина українців, які проживають на території України);

3) ще в Іншому випадку в рамках однієї країни перебувають кілька організмів етносоціальних: в Росії — це російський, татарський, чуваський та багато інших етносоціальних організмів; в Грузії — грузинський, аджарський організм етносоціальний; в Канаді — англоканадський та франкоканадський організми етносоціальні.

Поряд з такими різновидами організму етносоціального існує ще й особливий різновид, коли один етнос поділений на окремі організми етносоціальні: до 1985 р. в'єтнамський етнос мав два організми етносоціальні — у Північному та Південному В'єтнамі, до 1990 р. німецький — у Західній Німеччині та НДР, корейський сьогодні — у Північній та Південній Кореї.

Володимир Євтух

 

Парадигма інтеграційного розвитку міжетнічних стосунків розглядає останні з точки зору можливостей вростання (інтеграції) вихідців із різних етносів в основну тканину поліетнічного суспільства, представлену домінуючою етнічною більшістю. У західній етносоціологіЇ та етнології ця парадигма має кілька назв:концепція звичного (нормального) розвитку (Д.Хортон,  США), концепція функціоналізма (П.Ван ден Берге. США), системна теорія (Р.Шермернхорн, США),перспектива розвитку (Е.Лайфер, США), концепція соціальної згуртованості (А.Якубович, Австралія). Суть парадигми інтеграційного розвитку зводиться до того, що в умовах існування представників різних етносів у рамках однієї держави можлива їхня інтеграція в основну етнічну спільність, з якою вони перебувають у взаємодії;

Інтеграція у такому контексті розуміється як процес, завдяки якому частини або ж елементи суспільства включаються у активне зкоординоване співробітництво з домінуючою групою населення. Такого роду інтеграція передбачає реалізацію принципів існування, які виробляються етнічними спільнотами у кожному конкретному поліетнічному суспільстві: для одних спільнот це може бути автономія (територіальна чи персональна), для інших — асиміляція або ж повна інкорпорація більшістю. Плинність процесу інтеграції залежить від низки об'єктивних І суб'єктивних чинників, серед яких визначальними є дистанційованість культур і менталітетів народів, які перебувають у взаємодії, рівень економічного розвитку країн, в які прибувають вихідці з інших етносів, і країн, з яких вони прибувають, рівень демократичності суспільства (передовсім закони, що регулюють міжетнічні стосунки) та ін.

Інтеграційному розвитку  міжетнічних стосунків  властива  стабільність поліетнічних систем, що досягається у трьох випадках: 1) коли етнічні спільноти займають чітко визначені ніші чи сектори ділової активності; 2) коли спільноти втягнуті в одну й ту саму ділову активність, але розгортають її на певній території; 3) коли спільноти займають різні ніші ділової активності, що доповнюють одна одну.

Володимир Євтух

 

Парціація етнічна — як один Із двох типів етнічного поділу є чисто етнотрансформаційним процесом, у результаті якого відбувається поділ етносу на кілька частин. При цьому ці частини майже рівні між собою й жодне з нових етноутворень не ототожнює себе повністю з етносом, із якого воно вийшло. Процеси поділу етносів мали місце практично на всіх етапах розвитку людства — від первіснообщинного суспільства до суспільства нинішнього. Щоправда, на кожному етапі парцІації етнічній були властиві свої особливі риси: на ранніх етапах вона реалізувалася у поділі племен на територіальне відокремлені частини; у пізніші періоди історії людства парціація етнічна супроводжувалась появою державних кордонів, тобто процес парціації етнічної завершувався державно-політичним відокремленням — появою кількох держав, етнічне адро котрих складали представники одного й того самого етносу. Наприклад, арабські держави Африки, дві корейські держави, до 1976 р. — дві в'єтнамські держави, до 1990 р. — дві німецькі держави.

Володимир Євтух

 

Переміщені особи — особи, які переміщені або переселені за розпорядженням властей. Причиною таких дій може бути небезпека з приводу будь-якого стихійного лиха (наприклад, землетрусу, повіня, аварій) або військових дій. Таке переміщення — одна з форм примусової міграції.

Вирізняються дві категорії переміщених осіб: 1) ті, які були вимушені залишити країни походження або місце постійного мешкання, перетнули державний кордон, опинилися у становищі, подібному до становища біженців, але залишилися під захистом свого уряду; 2) особи, котрі, хоча й залишились в кордонах своїх країн, але були вимушені покинути місця свого постійного мешкання, або припинити звичайну економічну діяльність через те, що їхнє життя, безпека або свобода опинилися під загрозою внаслідок насильства, збройного конфлікту або внутрішнього безладдя.

Виникнення терміна "переміщені особи" пов'язано з подіями другої світової війни. З 1939 по 1944 рр., внаслідок дій фашистських властей, на території Німеччини опинилось близько 10 млн чоловік, більшість з яких складали залучені до примусової праці або ж вислані з країн свого звичайного місця проживання за расовими, релігійними або політичними міркуваннями. Кількість вивезених з території колишнього Радянського Союзу становила 4 078 000 чоловік, 2,4 млн з яких складали українці. Після закінчення війни їх долею опікувалася 00Н та спеціально створені для цього організації. Більшість з цих людей внаслідок репатриації (в певній частині випадків примусової) була повернута до СРСР, а приблизно 200 тис. осіб, фактичнозмінивши свій статус на статус "біженців", відмовились повертатись у Радянський Союз. Перші роки свого перебування на Заході вони провели в спеціально створених для них таборах. Протягом 1947-1951 рр. значна їх частина виїхала на нові постійні місця мешкання в США, Канаду, Австралію, Латинську Америку тощо.

У післявоєнний період поява найбільш масових категорій переміщених осіб на території України була пов'язана з аварією на Чорнобильській АЕС. Внаслідок радіоактивного забруднення території близько 200 тис. осіб були вимушені змінити місця свого постійного мешкання.

Кирило Кейданський

 

Плем'я — тип етнічної спільноти і соціальної організації, що виникає на родовій стадії первіснообщинного ладу, перша етнічна спільнота в історії людства, що прийшла на зміну первісному стаду. Спочатку з'єднувала два екзогамних шлюбних роди, пізніше — дві (інколи три) фратрІЇ (групи споріднених родів). Характеризується кровноспорідненими зв'язками, наявністю племінної території, деякої економічної спільності (колективні полювання, звичаї взаємодопомоги), племінною самосвідомістю (що грунтується переважно на уявленні про спільність походження всіх співплемінників від якогось міфічного предка) та самоназвою, єдиною племінною мовою (діалектом), культурною гомогенністю, племінною ендогамією. На стадії розвинутого родового ладу до числа основних відмінних рис племені входять також елементи потестарної (владної) організації: рада племені (зібрання старійшин родів для вирішення господарських справ чи міжродових взаємин, а також загальні збори всіх повноправних членів племені з екстраординарних приводів), вожді (здійснюють керівництво господарською діяльністю, відстоюють інтереси племені у зовнішніх взаєминах, керують військовою справою). Етнографічними прикладами ранньої стадії розвитку племені є плем'я австралійських аборигенів, більш пізньої— північноамериканських Індіанців.

Розкладу  племені  як  етносоціальної  спільноти  сприяє  послаблення кровноспоріднених зв'язків і заміна їх територіальними, розвиток майнового розшарування, поява племінної знаті, посилення ролі військових керівників, виникнення союзів племен — спочатку тимчасових об'єднань споріднених чи сусідніх племен, що утворювалися з метою ведення війни.

На зміну племені прийшла нова форма етнічної спільноти — народність. Внутршні підрозділи сучасних націй та народностей (субетноси, етнічні групи) часто ведуть своє походження від племінних утворень, що увійшли до їх складу.

Михайло Міщенко

 

Плюралізм етнічний — світоглядна позиція, сутністю якої є визнання рівності і самоцінності кожного етносу, його права на збереження своєї самобутності, на вільний та всебічний розвиток. Плюралізм етнічний постає на противагу етноцентризму, а також таким явищам, як етнічне протистояння, конфронтація, а то й ворожнеча. Витоками плюралізму етнічного є гуманістичні ідеали людства, загальнолюдські цінності. Філософською основою цієї світоглядної позиції є вчення про багатоманітність світу як закономірність його існування. Будь-яка одноманітність, у тому числі й етнічна, не тільки не бажана, але і неможлива, бо у живій природі вона тотожня фактичному змерщвленню. Прагнучи до збереження своєї етнічної багатоманітності, людство тим самим бореться (сьогодні вже досить усвідомлено) за високий рівень своєї життєздатності. Плюралізм етнічний уособлює в собі усвідомлення неподіленостІ загальнолюдської культури; він усе більшою мірою стає органічною часткою сучасного цивілізованого способу мислення.

Олександр Нельга

 

Показники і індикатори етнічні. Індикатор визначає наявність (відсутність) тієї або іншої якості, показує приналежність (неприналежність) до тієї чи іншої множини. В соціології відповідає на запитання, як правило, вибором із простої альтернативи відповідей: "так", "ні", "важко сказати".

Показник, пов'язаний з процедурою виміру, вимагає обов'язковість шкали(Інтервалу) та одиниці виміру. Звідси показники бувають абсолютними (чисельність населення, кількість балів тощо) та відносними (питома вага, відсоток тощо). Іноді відносні показники називають індексами. Відносні показники бувають простими (відношення двох чисел, абсолютних показників) та інтегральними (поєднання в одному індексові декількох абсолютних чи відносних показників).

Наприклад, простим відносним показником можна визначити етнічну регіональну ідентифікацію українського населення. Так, за переписом населення 1989 р. визнали своєю рідною мовою українську 99,7 % українців Тернопільської області і тільки 52,7% українців Кримської області України.

Інтегральним показником є рівень освіти населення, який виражається середнім числом років навчання на одну людину. Скажімо, вища освіта здобувається за 15 років, середня спеціальна — за 13, середня загальна — за 10 і т.д. Так все населення України 1979 р. мало 7,2 років навчання на одну людину у віці 10 років І старше, а 1989 р. — 8,9 років. А за національним поділом картина рівня освіти України 1989 р. така: євреї —-12,7; росіяни — 11,0; білоруси — 10,3; українці — 10,2; поляки — 9,8; болгари — 9,7;

молдавани — 9,2.

Використання індикаторів, абсолютних, відносних простих чи Інтегральних показників диктується суттю та глибиною аналізу ситуації чи стану. Це надто тонка проблема, особливо при порівняльному міжетнічному аналізі. Саме тут вдосталь політичних та так званих наукових спекуляцій. Тому при будь-якому міжетнічному порівнянні насамперед треба обгрунтувати повноту вибраних індикаторів, показників, критеріїв. Тим більше, що міжетнічні порівняння на кількісному рівні апріорі неповні і необ'єктивні. Існує ціла низка якісних характеристик І ознак, що не піддаються кількісним вимірам, а тим паче надто важливих (архетипи, ментальність, життєві цінності тощо). У таких випадках вдаються до експертного ранжування або оцінок у балах. Воно може бути далеким від об'єктивності, тому з ним треба поводитись дуже обережно. Взагалі проблема поєднання описового і кількісного аналізу далеко не вирішена, особливо у такій складній галузі, як етнічні дослідження.

Юрій Саєнко

 

Полонізація - спольщення. Насильницьке впровадження польської мови, віри, культури. Процес полонізації інтенсивніше відбувався на українських і білоруських землях із XVI ст.. Польська експансія відбувалася переважно в трьох сферах:

територіальній, освітній і духовній. Територіальний тиск виявився в осадництві — заселенні поляками українських земель. Освітній — в утраквізацІЇ, тобто перетворенні українських шкіл на польські. Духовне проникнення найбільш динамічно відбувалося в релігійному житті. Полонізація означала й покатоличення, що особливого поширення набуло після проголошення Берестейської унії 1596 р. — об'єднання православних з католицьким костьолом. Почався наступ католиків на релігійне і духовне життя українського народу. Носіями католицизму були єзуїти, що масово рушили на українські землі, заснувавши в містах України мережу освітніх закладів — колегій, де не тільки виховували поляків в дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестанську й православну молодь, вели запеклу боротьбу Із православ'ям.

Полонізація як засіб впровадження в життя концепцій пріоритету загальнонаціональних інтересів над "дрібними" Інтересами етнічних меншин, особливого прояву досягла в першій чверті XX ст., коли в межах Польщі опинилися українські І білоруські землі. Доктрина правлячих кіл польської держави передбачала цілковиту полонізацію українців і білорусів, повну ізоляцію євреїв, економічне Й політичне послаблення німецького етносу. На практиці полонізація знайшла прояв у насильницькому виселенні українського автохтонного населення (операція "Вісла" 1947 Р-)? У руйнації православних храмів, обмеженні української освіти, в політиці польського уряду щодо українського населення в новітні часи.

Людмила Васильєва

 

Преса етнічна — преса, що представляє інтереси етнічних інститутів та функціонує під їхньою егідою або від їхнього імені, тобто залежно від організації етнічних груп (спільнот). Широке розповсюдження преса етнічна отримала вдемократично розвинутих поліетнічних країнах, де існування розвинутої в організаційному житті різних етнічних спільнот (організації, комітети, клуби, асоціації і т.п.) інфраструктури неодмінно пов'язано з виданням відповідними етнічними інститутами своїх газет та журналів. Преса етнічна, що виходить від імені цього інституту і призначена для членів своєї групи, має на меті також і репрезентацію інформації про життя групи (спільноти) для ширшого кола читачів, наприклад, для інших спільнот і всього населення загалом. Але, маючи порівняно обмежені Матеріальні й професійні ресурси, преса етнічна, як правило, не виходить за межі вузького й "зацікавленого" кола споживачів (до яких і належать переважно члени власної етнічної групи), має невеликий наклад і локальне поширення.

Сергій Суглобін

 

Проблема етнічна — протиріччя, що торкається сфери життєдіяльності етносуб'єкту. Його місця та ролі в системі суспільних зв'язків. Проблема етнічна також виявляється в етнічних відносинах, що усвідомлюються етносуб'єктом (індивідами, групами та ін.) як значима для нього невідповідність між існуючим І належним, між цілями, які він ставить, та виникаючою реальною ситуацією, що призводить до незадоволення його соціальних потреб. Щоб стати проблемою та або інша ситуація в життєдіяльності суб'єкта повинна усвідомитися як така, яка містить в собі суперечності, що зачіпає інтереси етносуб'єкта. Соціальна діагностика проблем етнічних, їхнє ранжування, виділення перспективних проблем та обгрунтування ресурсів їх вирішення складає важливу задачу науки І соціальної політики. НевирішенІсть або запізнення з вирішенням проблем етнічних може визивати соціальну та соціально-психологічну напругу в суспільстві або даному етносі і містить небезпеку соціальних вибухів.

Лідія Сохань

 

Процеси етнічні — зміни як окремих елементів структури етносу, так. можливо, і всієї його структури що означає утворення нової етнічної спільності. Спроба розглядати етнос як динамічну систему вченими робилась ще у XIX ст., проте дефініція стану цієї системи (тобто процесів етнічних) була сформульована лише у 20-х рр. XX ст. відомим вченим М.Я.Марром.

Під процесами етнічними тоді розуміли наслідки взаємодії або між порівняно розвиненими етносами, або між великим і розвиненим етносом та невеликими іноетнічними групами, що потрапили до його середовища. Таке трактування процесів етнічних дещо спрощувало розуміння етносу як системи, котра залежно від об'єктивних умов та логіки внутрішнього його розвитку, могла набувати надзвичайно складних і різноманітних форм.

Усю розмаїтість стану етносу І, отже, розмаїтість етнічних процесів можна звести до таких основних типів: етнооб'єднавчі та етнороз'єднавчі. Перший тип процесів етнічних характеризується зближенням або й злиттям окремих етносів, внаслідок чого утворюються більші етнічні спільності. Крайнім проявом цього процесу може стати поява нової етнічної самосвідомості й іншої етнічної самоназви (етноніму). Другий тип процесів етнічних відзначається поділом колись цілісного етносу на декілька самостійних, або відокремленням від нього лише певної частини (субетносу).

Етнооб'єднавчі процеси здійснюються переважно у такі способи: етнічна асиміляція, міжетнічна Інтеграція, етнічна консолідація і етнорасова міксацІя.

Анатолій Пономарьов

 

Псевдоменшини — несправжні, вигадані й тимчасові етноси, які виникають в період політичної кон'юнктури, не несуть національних Ідей і зникають із зміною політичної ситуації, їхнє Існування не підлягає ніякому науковому обґрунтуванню. Хоча в цілому І вітчизняні, і зарубіжні вчені виділяють у межах якогось одного народу кілька субетнолінгвістичних, етнографічних, регіональних груп. Але намагання деяких зовнішньополітичних сил виокремити з сукупності цілого народу ще кілька етносів, несе в собі прояви необгрунтованого штучного етнічного (національного) сепаратизму. Встимулюванні таких політичних спекуляцій зацікавлені певні політичні кола, які намагаються використати приналежність особи до конкретної етнічної спільноти у своїх цілях. В історичному минулому однією з таких невдалих спроб були дії українських поліщуків з Полісся 1931 р. виділити себе в окрему етнічну групу.

Сьогодні в Україні, такі негативні політичні експерименти щодо виникнення псевдоменшин тривають. Прикладом можуть бути спроби створити такі псевдоменшини, як підкарпатські русини, новороси-одесити та ін.

Катерина Чернова

 

Расизм — ненаукова, реакційна, людиноненависницька теорія, що проповідує ідеї про нерівноцінність людських рас за своєю біологічною природою (біорасизм) або психологічними особливостями (психорасизм), чим начебто обумовлюється їхнє положення та роль в світовій спільності, в розвитку тих суспільств, до яких вони належать. Расизм — це і протиправна політична практика, спрямована на дискримінацію народів за расовою ознакою, придушення тих із них, які за умов, що склалися, опинилися в положенні слаборозвинутих та неповноправних. В дійсності ж різниця в досягненнях народів, — підкреслено в Декларації про раси та расові упередження, що була прийнята на XX сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (1978), — пояснюється виключно географічними, політичними, економічними, соціальними та культурними факторами.

Одна з крайніх форм прояву расизму — фашизм, який сповідує ідею про особливе історичне призначення так званих арійців. Ця Ідея має служити прикриттям людиноненависницької політики фашизму.

Лідія Сохань

 

Раси ЛЮДИНИ — групи людей, що склалися історично і з'єднані спільністю походження, що виявляється у спільності другорядних до сутності людини зовнішних спадкових фізичних ознак (колір шкіри, густота та особливості волосяного покрову, міра виступання вилиць, носа, товщина губ, проріз очей тощо). За цими ознаками виділяють три фізичних типи, що найбільше різняться один від одного: негроїдний, європеоїдний та монголоїдний.

При характеристиці рас вчені звертають увагу на декілька моментів. По-перше, все людство є єдиним біологічним видом. Доказом цього є те, що життєво важливі ознаки: структура мозку, особливості, пов'язані із прямоходінням, будова руки, устрій голосових зв'язок, зоровий та слуховий апарати та ін.— не мають расових відмінностей. По-друге, саме ці відмінності ніяк не є ступенями еволюції, а сформувалися внаслідок пристосування до різних умов географічного середовища. Отже, всі раси однаково здатні до культурного розвитку. По-третє, із зростанням культури роль біологічного чинника безперервно зменшується. Тому сучасне розселення рас відбиває вже не умови середовища, в якому вони живуть, а історію народів. По-четверте, поділ людей на раси загалом не збігається із поділом за етнографічними та мовними ознаками. Як правило, представники однієї раси зустрічаються серед різних націй, етносів, мовних сімей і, навпаки, до складу нації, етносу, мовної сім'ї входять представники різних рас.

Олександр Нельга

 

Рееміграція — процес повернення до країни походження чи колишнього проживання людей, які свого часу залишили її, емігрувавши до інших країн. З юридичної точки зору, реемігрантами можуть вважатися як ті, що, перебуваючи в інших країнах, не набули статусу особи громадянства, так і ті, хто внаслідок натуралізації стали громадянами "прибраної" держави, але забажали повернутися на батьківщину або в країну попереднього проживання. Мотивами рееміграції найчастіше виступають:

незадоволення умовами в країні-реципієнті, труднощі соціально-економічної і культурної адаптації в новому середовищі, сімейні, родинні обставини. Рееміграція часом набуває характеру регулярного повернення на батьківщину внаслідок сезонної, трудової еміграції. В новітні часи рееміграція є досить поширеним явищем у життінаселення таких країн, як Іспанія, Португалія, Греція, Туреччина. В історії України рееміграція була особливо частою на західноукраїнських землях наприкінці XIX — в першій половині XX ст.

Арнольд Шлепаков

 

Русифікація — процес етнічної, національно-культурної та мовної уніфікації народів в умовах їхньої бездержавності у складі Російської імперії і Радянського Союзу при російській етнополітичнІй і етнокультурній експансії. Русифікація як вияв асиміляції, денаціоналізації національно-культурного життя органічно притаманна імперському, а згодом — радянському тоталітарному державному устрою.

Політичною і соціально-економічною основою асиміляційного процесу виступала всезростаюча, і, врешті, доведена до самознищення системи, централізація державного управління. Ідеологічним підґрунтям служили ідеї всесвітньої місії російського царизму ("третий Рим", "обрусения", "водворения в стране русских", "единокровности", "єдиного отечества"), історичним продовженням яких за радянських часів стали теорії "злиття націй", "нової історичної спільності людей — радянського народу", двомовності (яка практично поширилася лише на неросійські народи і метою якої була "мовна єдність", тобто повна мовна уніфікація у формі русифікації). Каналами русифікації слугували: освіта, управління, армія, організовані переселення і масові міграції (масовий "обмін кадрами" спеціалістів І робітників у тому числі). широкомасштабні господарські заходи (цілина, БАМ тощо), тюрми І концтабори. Процес етнічної, культурної, мовної асиміляції за умов єдиної централізованої держави мав цілеспрямований, керований характер.

В Україні державна політика русифікації бере свій початок від часів правління Петра І. Водночас з ліквідацією системи самоврядування України основними віхами русифікації були: 1720 р. — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення україномовних текстів з церковних книг; 1753 р. — указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії; заміна традиційних етнічних шкіл "народними школами" з російською мовою викладання; 1769 р. — указ синоду російської православної церкви про вилучення у населення українських букварів; 1862 р. — заборона недільних українських шкіл; 1863 р. — указ (Валуєвський циркуляр) про заборону видання книг українською мовою; 1876 р. — заборона на друкування текстів українських пісень і діяльність українського театру;

1895 р. — заборона на видання українських книг для дітей; 1908 р. — сенат Російської Імперії визнав україномовну культурну і освітню діяльність в Україні як таку, що загрожує безпеці Російської держави. У 30-ті рр. XX ст. український націоналізм був проголошений основною небезпекою для радянської України (у післяреволюційний період  нею  визначався  російський  великодержавний   шовінізм),  політика денаціоналізації набула характеру геноциду. У 60-х — першій половині 80-х рр. XX ст. політика СРСР була спрямована на втілення в життя ідеї прискорення злиття націй в умовах "розвинутого соціалізму".

Утворення незалежної Української держави поклало край багатовіковій державній політиці русифікації в Україні, денаціоналізації українського народу.

Тетяна Клинченко

 

Рух етнічний — стихійні або скоординовані дії значної частини певного етносу, метою яких є або протидія зовнішньому експансіоністському іноетнічному тиску або консолідація задля реалізації наданих збігом історичних обставин можливостей. Масштабність і дійовість руху етнічного значною мірою обумовлюється ступенем розвитку та силою впливу етнічної ідеології на етнічні маси. Отже, етнічному руху, перш ніж він стане соціально-політичним фактом, передує досить тривалий "рух" масової етнічної свідомості. Так, повстання українського етносу проти   польсько-шляхетського поневолення під проводом Б. Хмельницького у середині ХУІІ ст. зовсім не випадково здійснювалося під гаслами захисту та спасіння православної віри. Адже відомо, що після Берестейської унії 1596 р. протягом кількох десятків роківточилася гостра ідеологічна боротьба між православними та греко-католицькими письменниками. Що ж до боротьби українського етносу за свою самостійність та державність у 1917-1920 рр., то і їй передувала багатодесятирічна ідеологічна "підготовка", здійснювана видатними українськими письменниками, істориками та соціологами.

Сьогодення людства являє собою епоху масових рухів етнічних. Світове міжнародне співтовариство з розумінням ставиться до цього феномена, оскільки вбачає в ньому як умову збереження духовно-культурного потенціалу людства, так і – водночас — сучасний засіб ефективнішої реалізації загальнолюдських цінностей.

Олександр Нельга

 

Самовизначення культурно-етнічне — процес, пов'язаний з реалізацією права етносу на культурну автономію, на задоволення культурних потреб та інтересів і на збереження етнокультурної самобутності.

Етнічна культура, завдяки притаманним їй цінностям, нормам та ідеалам, завжди формує у надрах соціуму особливі форми міжособистісного та міжгрупового спілкування, морально-етичні засади духовного життя. Тому за умови посиленого іноетнічного впливу кожний етнос має пройти шлях самобутньо-культурного самопізнання й самовизначення.

Будь-яка етнічна культура містить у собі не лише певні типи мислення, парадигми життя, але й певні ціннісні орієнтації, що спираються на притаманне конкретному етносу специфічне світосприйняття. Характеризуючись самобутнім змістом цінностей, самосвідомості, менталітету, традицій, вона обирає водночас і самобутній шлях включення в універсальний процес культуротворення.

Етнокультурна цілісність завжди самобутньо визначена, навіть коли умови її становлення та розвитку складні і не зовсім сприятливі. Але це не заперечує необхідності набуття нею якісно нового ступеня відкритості, позбавленого консервативності й замкненості.

При цьому не можна не брати до уваги того факту, що специфіка сприйняття культурами певних етносів зовнішніх впливів значною мірою визначається тим, наскільки близькими одна до одної є ці контактуючі культури (мається на увазі типологія, історія розвитку тощо), а також тим. наскільки даний вплив відповідає тенденціям внутрішнього розвитку кожної з етнічних культур, її етнодиференціюючим та етноінтегруючим функціям. Отож. визначальним критерієм свідомого накопичення етнічною культурою зовнішніх іноетнічних впливів є можливість достатньо повного збереження власних специфічних етнічних рис, можливість безболісної адаптації і трансформації елементів, що нею запозичені. Жодна етнічна культура за будь-яких обставин не здатна підмінити собою іншу.

Лариса Аза

 

Самоідентифікація етнічна — процес ототожнення, уподібнення себе особою з певною етнічною групою. Він відбувається як переживання особою укоріненості в цю спільність, як відчуття себе її частиною, переживання своєї відданості їй. Самоідентифікація етнічна має зовнішню і внутрішню спрямованість. Перший напрямок пов'язаний з відповіддю на запитання "Хто я е?", із з'ясуванням, фіксацією свого місця в системі суспільних, соціально-психологічних, моральних відносин, ставлення до минулого, сучасного і майбутнього. Другий змістовний аспект цього явища має внутрішню спрямованість. Він відбиває почуття послідовності, тяглості, належить до єдиної психологічної цілісності.

Раціонально-пізнавальний аспект ідентифікації представляє усвідомлення себе членом етнічної спільності, з'ясування свого місця серед етнічних груп, позиції в системі міжетнічних відносин. У цьому когнітивному процесі особою усвідомлюються деякі її власні риси, властивості, та якості, які повторюються в людях відповідної групи. Це може бути мова, особливості поведінки, риси способу життя, традиції та звичаї, антропологічний тип, іноді релігійні вірування та інше. Крім того, детермінантою етнічної самоідентифікації може бути спільність позицій у ставленні до подій минулого, території.

Проблема самоідентифікації етнічної постає перед особою не тільки і не стільки як пізнавальна, скільки як життєво-практична. Тому і процес етнічної самоідентифікації на особистІсному рівні протікає не в "чистому" вигляді, не як самостійний, автономний процес, а вкупі з іншими процесами: трудової, громадської, політичної діяльності, спілкування, побутової поведінки тощо. Особа постійно співвідносить свою поведінку, дії з нормами, зразками відповідної етнічної спільності. Ці норми служать певними еталонами, критеріями поведінки, саморефлексії.

Почуття етнічної належності в сучасних індустріальних суспільствах виконує компенсаторну функцію. Воно відшкодовує ті втрати у сфері особистісно-психологічного комфорту, які створюються в результаті виконання анонімно-казених, формальних соціальних ролей, доповнює нестачу позитивних людських почуттів. Завдяки цьому почуттю особа знаходиться у стані соціального комфорту.

Микола Шульга

 

Самосвідомість етнічна — розрізняється за своїми носіями як етнічна самосвідомість окремого представника етносу, тобто етнофора, і як етнічна самосвідомість етносу в цілому. Індивідуальна етнічна самосвідомість як духовне породження являє собою здатність ідентифікувати себе з певним етносом, відокремлюючись водночас від всіх інших етносів, усвідомлювати своє етнічне "я" як неповторне, унікальне явище. Етнічна самосвідомість вважається у сучасній етнології найвагомішою серед ознак етнічної належності (до яких належать також знання етнічної мови, фольклору, звичаїв, символіки. Історії етносу, його літературних, мистецьких пам'яток тощо). Етнічна самосвідомість може давати досить високий рівень (тверда. непохитна самоІдентифікація людини зі своїм етносом); може бути перехідного типу невпевненість, коливання індивіда у питанні прихильності до свого етносу; звичайно у такому стані опиняються етномаргінали; нарешті вона може стати "нульовою" внаслідок повної асиміляції (за походженням Індивід належить до певного етносу, але не вважає себе його представником). Етнічна самосвідомість може бути подвійною, або навіть потрійною (коли, скажімо, індивід походить від різноетнічного шлюбу, а живе, як І його батьки, у третьому етнічному середовищі).

Колективна самосвідомість етнічна, або сукупне "я" етносу, найадекватніше віддзеркалюється і найповніше охоплюється у своїх суттєвих рисах терміном "етнічна ментальність", який, однак, не поглинає розмаїття проявів колективної самосвідомості етнічної.

Олександр Дельга

 

Сепаратизм етнічний — сукупність економічних, соціально-політичних та духовно-культурних процесів, змістом яких є набуття певним етносом часткової (на правах автономії) або повної (на правах державності) незалежності. Такі процеси здебільшого зазнають ідеологічного, а нерідко — й воєнно-політичного тиску, зате Їх об'єктивні наслідки не можуть бути розцінені як однозначно негативні або позитивні. Коли двоє або більше етносів існують як така життєздатна органічна державна цілісність, у якій створені умови етнічної рівності та взаємоповаги, досить повного задоволення етнічних потреб кожним етнофором, — ідеї тим більше — практика сепаратизму етнічного є негативно-руйнівними. Коли ж декілька етносів з'єднані переважно механічно, коли досить виразною є система міжетнічної ієрархії, відповідна держава фактично являє собою етнічний конгломерат, де етноси не мають можливостей повноцінного функціонування та нормального розвитку. Тоді ідеї сепаратизму етнічного знаходять позитивний відгук І схвальне сприйняття серед більшості представників відповідного етносу. Тоді сепаратизм етнічний відіграє щодо конкретного етносу захисно-зберігальну роль.

У сьогоднішньому світі, коли методи силового тиску у відносинах між народами стають дедалі менше популярними, а етнічні конгломерати — практично недосяжними, сепаратизм етнічний сприймається міжнародним співтовариством як нормальне явище.

Олександр Нельга

 

Символ етнічний — специфічний етнокультурний засіб опосередкування комунікацій у тому чи іншому етнічному утворенні, здатний набувати органічності й багатозначності образу.

Вивченням етнічної специфіки знакових систем займається суміжна дисципліна — етносеміотика. Причому етносеміотичний підхід до культури не вичерпується лише ЇЇ етномовними функціями. Кожному етносу притаманні Індивідуальні відмінності між формою прояву того чи іншого елементу культури і його внутрішнім змістом. Хоча буває, що саме "зовнішній" прояв якогось елементу культури відрізняє один етнос від Іншого.

Знакова функція культури, що дуже тісно пов'язана з ЇЇ пізнавальною і комунікативною функціями, дістала назви сигнІфікативної (буквально: що приписує значення). Дана функція становить чималий Інтерес для етнографії, оскільки символи, знаки, значення виконують як правило, і етноінтегруючу, і етнодифиренціюючу роль, що дозволяє виявляти певні відмінності між етносами. Взагалі, різноманітність варіативних та Інваріативних ознак символіки у генезі та історії етносів вражаюча. Символічні поєднання форм, ритмів, чисел, образів характеризуються неповторністю етнічного колориту.

Втім, серед функціонуючих компонентів культури саме символ викликає найбільші труднощі. Значною мірою вони пов'язані з використанням самого терміна "символ", І хоч останній набув значного поширення в сучасних науках про людину, проте не завжди коректно визначається його специфіка, скажімо, порівняно із знаком. Найчастіше це стосується символу, що перебуває ще в процесі формування, становлення.

Багато які форми комунікацій, у зв'язку з розширенням свого діапазону у просторі і часі, виявляють деяку обмеженість стереотипізованих дій, короткочасних засобів, а, відповідно, й необхідність залучення триваліших засобів комунікації. До речі, символ стабільніше закріплює спектр уявлень щодо навколишньої дійсності. Особливо виразно дієвість останнього виявляється у співставленні різних типів формування етнокультурних традицій. Володіння мовою знаків і символів є результатом особливої пізнавальної діяльності, яка поєднується з формуванням в культурних традиціях етносів природознавчих І суспільнознавчих уявлень (щоправда, різних за ступенем усвідомлення).

Отже, символіка дозволяє фіксувати зростаючий фонд знань людини про природу і саму себе, а також обсяг уявлень про інші етноси, а порівняно з ними — і про власний. Тому цілком ймовірно, що лише в історії етносів можна якнайповніше прослідкувати потенційні можливості етнічної символіки.

Лариса Аза

 

Соціалізація етнічна — процес опанування індивідом системи етнокультурних цінностей та норм, які дозволяють йому функціонувати у тому чи іншому етнічному середовищі.

Будучи елементами загальної культури етносу, механізми етнічної соціалізації виступають найважливішими психологічними умовами збереження етнічної спільноти як цілісного організму. У якому б ракурсі не розглядалась етнічна соціалізація завжди чітко окреслюються дві її сторони: опанування етнокультурних цінностей та "перерозподіл" їх у систему особистісних установок І орієнтацій. Причому останнє здійснюється не пасивно, а шляхом відтворення попереднього досвіду і надання йому нової визначеності. За такої мови водночас відбувається розвиток особи, прояв її активної позиції, зумовлений поширенням та ускладненням інформаційних зв'язків.

Слід зауважити, що поняття "соціалізація" аж ніяк не протистоїть таким конкуруючим з ним поняттям, як "виховання", "розвиток особи", а має з останніми багато спільного. Якщо, скажімо, виховання припускає направлені дії, то соціалізація разом з усвідомленим, контрольованим впливом включає стихійні, спонтанні процеси у формуванні особи.

Процес етнічної соціалізації можна розглядати в контексті міжпоколінної трансмісії культури етносу і в контексті етнокультурного розвитку особи. Щоправда, це певним чином змінює розміщення акцентів і змістовну логіку аналізу, висуваючи на перший план співвідношення агентів соціалізації, або власну активність суб'єкту.

Етнічна соціалізація охоплює практично всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона опановує етнокультурні цінності, набуваючи нових якісних характеристик. А оскільки в процесі даної соціалізації відбувається включення індивіда у те чи інше етнокультурне середовище, завжди існує й міра цього включення. Врахування даного моменту має важливе значення, оскільки це пов'язане із ступенем культурної укоріненості людини.

Етнокультурна інформація, що передається в процесі соціалізації, потребує певного упорядкування. На виконання цієї функції зорієнтований механізм стереотипізації, за допомогою якого досвід може передаватися у часі. Втім, і "етнічна своєрідність культури найвиразніше проступає саме в стереотипізованій поведінці. Тим більше, що набір стереотипних форм поведінки, притаманний даному етносу, не обмежується лише сферою обрядів та звичаїв. Стандарти поведінки властиві також спілкуванню, соціалізації. 1, в першу чергу, це стосується традиційних способів виховання й навчання дітей. Причому, як правило, фіксуються два основних типи прояву етнічної специфіки в стереотипах поведінки: коли одним і тим самим діям надається неоднаковий зміст у різних етнічних культурах, І коли один і той самий зміст знаходить неоднаковий вираз у тих чи інших вчинках. По суті, йдеться про співвідношення конкретно-етнічного і загальнокультурного моментів в процесі соціалізації.

Найважливішим інститутом первинної етнічної соціалізації є сім'я. Причому установки й стиль сімейного виховання тісно пов'язані з наявністю в етнічній культурі тих чи інших мотиваційних синдромів (скажімо, потреби у досягненні, орієнтації на інших та ін.), що має певні етносоціальнІ та етнопсихологічні джерела й наслідки. Кожній культурі, як правило, притаманні кілька альтернативних або взаємодоповнюючих образів дитинства.

Вивчення стилю етнічної соціалізації у різних етносів передбачає диференційований аналіз 1) мети й завдань виховання; 2) засобів і методів; 3) агентів та інститутів соціалізації; 4) її наслідків та ефективності. Втім, його специфіка може бути зрозумілою лише в контексті загальніших міжкультурних відмінностей, причому не стільки кількісних, скільки якісних.

Лариса Аза

 

Спільність (або спільнота) — сукупність людей, що об'єднані тривкими їй й відносинами, котрі склалися історично і мають ряд загальних ознак (рис), що надають  їм неповторної своєрідності.

Термін “спільність” звичайно має три основні смислові навантаження: перше — однаковість для всіх, те загальне, що притаманне кожному з порівнюваних явищ; друге — нерозірваний зв'язок, єдність; третє — об'єднання людей, згуртованих спільними умовами життя, метою, інтересами, або цілим комплексом спільних ознак.

В етнологічному лексиконі термін "спільність" набув поширення для визначення однаковості та єдності ознак чи рис у той час як термін "спільнота" звичайно використовується у значенні об'єднання людей.

Трактовка людських спільнот як об'єднань передбачає наявність між їх членами певних зв'язків, що складаються на основі обміну інформацією, речовиною та енергією. Цим спільноти — об'єднання відрізняються від спільнот — однаковостей (або простих множин людей), що виокремлюються на основі ідентичних зовнішніх ознак, за якими не стоять внутрішні зв'язки. Такі спільноти називають умовними або статистичними групами.

У суспільствознавчій літературі прийнято характеризувати основні види людських спільнот (об'єднань) як: випадкові, тимчасові, тривкі, компактні та дисперсні. Тривкі форми спільнот об'єднують людей протягом не тільки всього життя, але й багатьох поколінь — такі спільноти мають назву багатопоколінних або нащадкових. Об'єднання можуть охоплювати людей як на величезній, так І на малій території, а також бути екстериторіальними. Спільноти можуть бути більш щільними, компактними, а також більш дисперсними, тобто спільноти можуть Існувати разом як певна цілісність, або можуть бути розсіяними серед Інших людей.

За кількісною характеристикою спільноти можна підрозділити на малочисельні та багаточисельні. До перших належать малі людські групи (сім'я, первинний трудовий або інший колектив тощо); до других — великі людські групи (етноси, етнічні групи, діаспори, національні або етнічні меншини, соціальні класи, соціально-професійні групи, великі трудові або поселенські колективи тощо).

Термін спільність (спільнота) займає основоположне місце у понятійно-термінологічному ужитку етнічної проблематики.

Тетяна Рудницька

 

Спільність етнічна — культурне утворення, яке склалося історично і усвідомлює себе як окреме ціле. Термін "спільність етнічна" походить від слова "етнос" і вживається для позначення етнічних одиниць (підрозділів) різного таксономічного рівня, які складають етнічну структуру людства: основних одиниць етнічної класифікації — етносів, або народів, що характеризуються найбільшою інтенсивністю етнічних властивостей І виступають самостійними одиницями суспільного розвитку;метаетнічних спільностей, або етнічних одиниць "вищого" таксономічного рівня — утворень, що охоплюють кілька основних етнічних одиниць і характеризуються етнічними властивостями меншої інтенсивності ніж кожна з таких складових одиниць (метаетнолінгвістичні, метаетноконфесійні, метаетногосподарські спільності тощо); спільностей "нижчого" таксономічного рівня — субетносів, які є складовими частинами основних етнічних одиниць і в яких етнічні властивості виражені з меншою Інтенсивністю, ніж в етносів. Кожна людина може входити до кількох спільностей етнічних різного рівня ієрархії. Наприклад, можна одночасно бути гуцулом (субетнос), українцем (етнос) і східним слов'янином  (метаетнолІнгвістична спільність). Перетинаючись з соціальними спільностями, спільності етнічні постають як "синтетичні" етносоціальні утворення — племена, народності, нації, а також метаетнополітичні спільності. етнічні спільності відрізняються від етнографічних (етнографічних груп, історично-етнографічних   областей тощо) наявністю самосвідомості. Так, історично-етнографічна область є, як і етнос, культурною спільністю, але на відміну від етносу вона не усвідомлюється людьми, що її складають. Спільності етнічні характеризуються значною стійкістю. Так, деякі з етносів існують вже протягом кількох тисячоліть. Разом з тим, етнічні спільності є динамічними явищами, що постійно еволюціонують, пристосовуючись до нових соціальних обставин. Зміни параметрів етнічних спільностей — етнічні та етнокультурні процеси — являють специфічну реакцію на зміну соціального середовища і є необхідною умовою їх виживання.

Анатолій Шевченнко

 

Спільність метаетнічна — утворення, що включає кілька етнічних спільностей, сукупність етнічних властивостей якої за інтенсивністю менша аніж кожної із її складових етносів. Для визначення цього типу міжетнічної спільноти Існує і ряд інших термінів : "макроетнІчна спільність", "понадетнічна спілІьність", "міжетнічна спільність". Проте найбільш адекватно факт єдності етносів відбиває термін "метаетнічна спільність", оскільки саме він виявляє двоєдину її сутність, а саме: 1) підкреслює сукупність етносів; 2) відтіняє динамічність стану цього міжетнічного єднання, яке може посилювати інтенсивність своїх етнічних властивостей, а може і ослаблювати.

Залежно від цього змінюватиметься характер етнічної самосвідомості людей та її ієрархічність. Це зумовлено, зокрема, тим, що і метаетнічна спільність є частиною ієрархічної етнічної структури, котра складається з таких елементів : 1) мІкроетнічних одиниць (людина — етнофор, родина, консорція); 2) субетнічних утворень — основних складових етносу; 3) основних етнічних підрозділів — етносів; 4) метаетнічних спільностей; 5) суперетнічних утворень.

Кожному ієрархічному ряду етнічної структури відповідає свій тип етнічної самосвідомості. Це означає, що одна й та ж людина може одночасно бути причетною до різних рівнів етнічної спільності, як і до різних типів етнічної самосвідомості: вона може усвідомлювати себе і етнофором (мікроетнічна спільність), І подолянином (субетнос), і українцем (основний етнічний підрозділ), і слов'янином (метаетнічна спільність), і християнином чи європейцем (суперетнічна спільність).

Анатолій Пономарьов

 

Спільнота історична — "єдиний радянський народ" — умопоглядний конструкт, що склався в радянському суспільствознавстві внаслідок намагання науково обгрунтувати Ідеологічне замовлення партійного керівництва СРСР у галузі етнонаціональної політики. Замість об'єктивних досліджень реальних явищ у міжетнічних відносинах на території Радянського Союзу, аналізу дійсних соціально-економічних і духовних процесів, складних і суперечливих за своєю суттю, радянське народознавство змушене було формувати міф про безперервний і безколізІйний "розквіт і зближення радянських націй", про їхнє остаточне злиття у єдину політичну спільноту — єдиний радянський народ.

Втілення концепції "розквіту і зближення радянських націй" на основі взаємозбагачення їх культур" на практиці зводилось — до фактичної денаціоналізації і русифікації цих націй, що здійснювалися під гаслами Інтернаціоналізації. Цій меті служила цілеспрямована політика розміщення виробництва й армії, кадрова політика, а також засоби масової Інформації, система освіти, розвинута мережа пропагандистської та культосвітньої роботи, книговидавнича справа тощо.

Сьогодні доводиться констатувати, що результати творення "радянської нації не є цілковитим міфом, що експеримент щодо створення нової нації (в статичному сенсі цього терміна), здійснений на шостій частині земної кулі, має певні наслідки. Слід враховувати, що цей "експеримент" був досить тривалим — він охопив період життя як мінімум трьох поколінь людей на теренах СРСР. Крім спільності території, соціально-економічного життя, мови (російська поступово витісняла усі інші), у значної частини населення Радянського Союзу було сформовано певний тип національної свідомості. Ця самосвідомість (я — радянська людина, представник великого радянського народу) ще й донині визначає світогляд багатьох людей.

Інша річ, що ця "нова національна спільність" (зрештою як і сама держава) виявилась нестійким утворенням.

Нині стає дедалі очевиднішим, що основні принципи формування нової нації були в корені помилковими, що вони, по суті своїй мали, у собі руйнівні засади, котрі полягають у ленінських принципах автономного етнотериторіального устрою національного життя Радянського Союзу, що їх так "плідно" розвивав та втілював у життя Й.Сталін. Хибність цих принципів в усій її повноті проявилась наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. XX ст., коли багатоетнічна спільнота, "нова нація" — радянський народ — розвалилася під впливом певних цілком об'єктивних обставин. Цей розпад, що почався під тиском зростаючої економічної, а передусім суспільно-політичної кризи, і вилився у криваві міжетнічні конфлікти (Карабах, Баку, Південна Осетія, Абхазія, осетино-інгушський конфлікт, ошські події тощо і, нарешті, Чечня), має в основі історичну неспроможність, штучність підходів до організації етнонаціонального життя на засадах "національно-територіальної автономії".

В усіх міжетнічних конфліктах, що відбуваються на теренах колишнього СРСР, на перший план висуваються територіальні претензії, які мають економічні корені (природні копалини, родючі грунти тощо). Тобто автономно-територіальний поділ державних теренів за етнічною ознакою містить у своїй основі міжетнічні протиріччя, що мають давні історичні корені, багато в чому міфологізовані І сублімовані. Загострення протиріч, що протягом 70-річного періоду існування СРСР, влада вважала за краще не помічати, не бажаючи конструктивно вирішувати, призвели до збройного протистояння між етнічними спільнотами, що так і не перетворились у єдиний радянський народ, хоч це постійно декларувалось як Комуністичною партією та урядом, так і тогочасним суспільствознавством, що виконувало це ідеологічне замовлення.

Тетяна Рудницька

 

Статус особи етнічний — становище особи або групи у системі міжетнічних відносин даного суспільства. Він проявляється через об'єктивні і суб'єктивні показники. Перші є різновидом показників соціального статусу: рівень доходів, освіта, поширеність певних професій, заангажованість у структури управління. Суб'єктивні показники узагальнено проявляються через феномени суспільної свідомості: авторитет, престиж та інвді оціночні явища, а також самооцінку етнічної групи. Суб'єктивний аспект етнічного статусу існує у формі соціальних почуттів — позитивних (гордість, солідарність, патріотизм тощо) І негативних (ущемленість, розчарованість, нігілізм тощо).

Таким чином, в суспільній свідомості існує певне ранжування етнічних груп. Воно може бути розмитим, але може набирати характеру досить жорсткої, помітно окресленої Ієрархічної шкали. Етнічний статус групи автоматично переноситься на ЇЇ представників. Етнічний статус особи проявляється у процесі етнічних контактів. Груповий етнічний статус в індивідуальному громадському контакті діє так, що особисті якості контактуючих відступають на задній план, а на перше місце висувається етнічна належність.

Микола Шульга

 

Стереотип етнічний — схематизований, спрощений, емоційно забарвлений образ певної етнічної спільноти, який поширюється як типовий на кожного її представника. Незважаючи на те, що такий образ має досить поверховий характер і фіксує в собі іноді несуттєві риси етносу чи етнічної групи, він надзвичайно стійкий, консервативний І важко піддається найменшим змінам під впливом раціональної інформації. Неточність і помилковість етнічного стереотипу (як одного з найпоширеніших різновидів соціального стереотипу) є однією з найсуттєвіших його характеристик. У структурі такого психічного утворення, яким є стереотип етнічний, як правило, ставлення домінує над знанням.

В той же час неточним є поширене уявлення про стереотип етнічний як лише про негативний психологічний феномен, що ускладнює міжетнічне взаєморозуміння і спілкування (безумовно негативний характер має етнічне упередження, яке концентрує в собі лише "чорні картинки" іноетнічного світу).

Схематизоване образне сприйняття навколишньої дійсності загалом притаманне людській психіці, надто при сприйнятті складних соціальних об'єктів, до яких належать і етноси. Стереотипні оцінки, поняття, образи, закріплені у суспільній свідомості, відображають загальні якості, риси етнічних спільнот. Щоправда в цих образах подекуди бувають зміщені пропорції суттєвого І несуттєвого, об'єктивного і суб'єктивного. Це ж стосується і етнічних автостереотипів (образних уявлень про власний етнос). Прямі міжетнічні контакти розмивають етнічні стереотипи, проте цей процес не є простим і однозначним і відбувається лише за умов відсутності негативних соціальних установок тощо. У деяких ситуаціях етнічні стереотипи стають психологічним фактором міжетнічної напруженості, конфліктів,

Тетяна Клинченко

 

Стиль життя етносу —одна з характеристик способу життя етносуб'єкта (етнічної групи або особи), яка фіксує стійко відтворювані риси, манери, звички, смаки, схильності в його соціальній поведінці та системі життєустрою. В ньому відбито певну міру свободи етносуб'єкта у виборі змісту і форм поведінки. Стиль життя знаходить прояв в особливостях організації прийомів і навичок трудової поведінки, у виборі кола спілкування, в характерних способах самовираження як в громадянському так і приватному житті, у специфіці споживання товарів та послуг, в організації безпосереднього соціального та культурного середовища та ін. Наявність у етносуб'єкта свого особливого стилю життя обумовлена тим, що він має певну автономію в системі суспільних відносин, а також йому притаманні особливості психічного складу, культури, історичного шляху. В стилі життя етносу відбиваються загальнолюдські цінності та норми того суспільства, частиною якого є даний етносуб'єкт.

Лідія Сохань

 

Стратифікація етнічна (від лат. — stratum — шар, прошарок, верства) — позиція, яку займає та чи Інша етнічна спільнота в соціально-економічній ієрархії конкретного суспільства. Етнічна стратифікація визначається прибутками, рівнем соціального самопочуття й певною мірою — етнічним походженням. Однією з основних ознак наявності стратифікації у суспільстві є нерівноправність становища етнічних спільнот.

Володимир Євтух

 

Структура суспільства етнічна — стійкі і упорядковані зв'язки між етнічнимиспільностями (народ, нація, етнічна група) та іншими структурними елементами суспільства (класи, професійні групи тощо) або з суспільством в цілому, а також всередині етнічних спільностей. Вони обумовлюються соціально-економічною природою суспільства, відносинами класів і інших соціальних груп, системою розподілу праці, що Історично склалася. Етнічна структура є складовою частиною соціальної структури суспільства. Етнічна структура — досить стійка, але разом з тим вона може змінюватися під впливом соціальних, економічних та політичних факторів.

Лідія Сохань

 

Субетнос — етнічна одиниця в структурі етносу, що займає проміжне становище між мІкроетнічною одиницею (людиною, родиною, консорцією — носіями етнічності) та етносом, існування якої пов'язано з усвідомленням групових особливостей тих або інших компонентів культури.

Субетнічні утворення формуються на базі конвіксій — достатньо усталених груп людей, позначених єдністю побуту та родинними зв'язками, котрі, у свою чергу, виростають з консорцій — недостатньо ще стійких утворень, але об'єднаних однією Історичною долею. До числа консорцій (буквально об'єднаних долею) можна віднести дружини, банди, артілі, гуртки, секти, ватаги, ехи. Усталені консорції перетворюються на конвіксії (прикладом чого можуть бути (чумацтво, козацтво та ін.), а уцілілі конвіксії — на субетноси (скажімо черкаси, севрюки, козаки, русини).

Субетноси становлять головну етноутворюючу одиницю, призначення якої — підтримувати шляхом внутріетнічного неантагоністичного суперництва етнічну цілісність, особливо необхідну на такій стадії етногенезу, як зародження етносу. Існує закономірність: спрощення етнічної структури до одного субетносу призводить до деградації етносу або ж до його руйнації, у той же час надмірне ускладнення етнічної структури веде до певної сепарації частини субетносів та етнографічних груп. Прикладом останнього процесу можуть бути черкаси і севрюки, що розчинилися в українському етносі в ХУІІ-ХУІІ ст.

Анатолій Пономарьов

 

Суверенітет — 1) політична незалежність і самостійність держав у внутрішній та зовнішньополітичній діяльності, що не допускає втручання інших держав. Державний суверенітет мають країни незалежно від величини їхньої території, кількості населення, суспільного ладу. Суверенітет держави охороняється її законами І, насамперед, основним законом — Конституцією; 2) приналежність влади народу, нації (народний суверенітет, національний суверенітет), здійснення державної влади через народних представників або безпосередньо шляхом референдуму; 3) здійснення етнічною спільністю, етнічною меншістю, етнічною групою своїх прав та свобод у відповідності з Конституцією І законами держави, пов'язаних з участю в державному управлінні через своїх представників або безпосередньо шляхом референдуму.

Лідія Сохань

 

Територія етнічна — термін запроваджено в етнографічну літературу П.Ї.Кушнером 1951 р., відображає уявлення, за яким кожен народ, як правило, дроживає в межах більш або. менш окресленого ареалу, з яким він тісно зв'язаний історично, економічно, психологічно, а за сприятливих обставин — і держав-но-політично. Це уявлення відповідає певній тенденції (хоч вона далеко не завжди в історії реалізується повною мірою), бо територіальні зв'язки є фундаментальними для всіх без винятку типів етнічних спільностей.

В основі самого виникнення етнічної спільності лежить компактне розселення людей, що складають її. Лише воно створює можливість для них спілкуватись між собою, виробляючи під час цього спілкування єдину мову, спільно здійснюючи необхідні для виживання та розвитку дії економічного та військового характеру, входити в родинні та інші соціальні відносини між собою, формуючи тим самим структуру суспільства та поступово потім ЇЇ ускладнюючи, впливати один на одного в процесі накопичення інформації, створення культурних цінностей та вироблення світоглядних систем (релігійних та ін.) тощо.

Поняття близькості, сусідства, компактності розселення і, відповідно, єдностітериторії відносні та історично мінливі. ЦІ поняття суттєво різняться в різних географічних умовах в залежності від того, наскільки вони сприяють спілкуванню сусідніх та віддалених груп. їхній зміст також залежить від рівня техніко-економічного розвитку суспільства, насамперед від рівня розвитку засобів транспорту, зв'язку.

На стадії нації територіальний аспект етносу набуває нового, найважливішого значення. Характерною рисою національної самосвідомосгі стає прагнення до політичного об'єднання заселеної нацією території, до організації її в єдину суверенну державу.

Ігор Винниченко

 

Товариства національно-культурні — громадські  організації,  що створюються і діють для задоволення культурних, соціальних потреб представників етнічних спільнот — як домінуючого у державі етносу, так і етнічних меншин. Створення і діяльність товариств (національно-культурних безпосередньо) пов'язані зі становленням громадянського суспільства, з розвитком різноманітних форм громадської самодіяльності, захищеної від прямого втручання і регламентації з боку органів державної влади.

В Україні, в умовах демократичних перетворень, в політичному і культурному житті республіки, з весни 1989 р. починають створюватися національно-культурні товариства. Діяльність такого роду товариств має історичні корені, спирається на традиції етнічно-культурного життя республіки у 20-30-х рр. XX ст. Нині національно-культурні товариства, число яких в Україні понад 200, об'єднують і компактно проживаючі етнічні групи, і окремих громадян (характерно, що членство в товаристві не залежить від етнічної приналежності особи). Інтереси національно-культурних товариств у громадсько-політичній структурі українського суспільства представляє Рада національних товариств України, а також Дорадча рада голів громадських об'єднань національних меншин при Державному комітеті України у справах національностей та міграції.

Національно-культурні товариства ставлять собі за мету: сприяти відродженню самобутніх культур своїх етнічних груп в республіці, добиваються врахування своїх етнічних інтересів у державній політиці України, державних дотацій на розвиток етнічних культур. Відродження культури етнічних меншин включає розвиток літератури, мови, живого мовлення, освіти (шкільної і вищої), підготовку кадрів етнічної інтелігенції, розвиток мистецтва, книгодрукування, преси, теле-радІомовлення, релігії, повернення і відбудову культових споруд, відродження побутових традицій, звичаїв.

Тетяна Клинченко

 

Толерантність етнічна — терпимість до будь-яких проявів іноетнічного менталітету (у поведінці, способі життя, характері, висловлюваннях тощо). Етнічна толерантність є предметом вивчення етносоціології і етнопсихології. Відповідно Існує два взаємодоповнюючі підходи до вивчення толерантності у міжетнічних стосунках:

соціологічний і психологічний. При соціологічному вона досліджується як соціальне явище, обумовлене певними соціально-економічними і політичними відносинами, традиціями міжетнічного спілкування, рівнем політичної і гуманітарної культури суспільства. При психологічному — вивчають структуру сприйняття, соціальну дистанцію, етнічну упередженість та інші психологічні фактори у міжособовому та мІжгруповому спілкуванні представників різних етносів та етнічних груп.

Результати емпіричних досліджень і теоретичних узагальнень у вивченні етнічної толерантності мають практичне значення і можуть бути використані у педагогічній практиці, у виховному процесі для формування навиків шанобливого, терпимого, тобто толерантного ставлення до представників будь-яких іноетнічних спільнот.

Тетяна Клинченко

 

Тоталітаризм 1) одна з форм авторитарної держави XX ст. Характерними рисами є повний (тотальний) контроль над всіма сферами життя суспільства, заборона демократичних інститутів та організацій, ліквідація конституційних прав та свобод,репресії проти прогресивних сил, мілітаризація суспільного життя. Крайня форма тоталітаризму — фашистські режими. 2) напрям політичної думки, який виправдовує встановлення тоталітарних режимів.

Лінія Сохань

 

Традиції етнічні — елементи соціальної та культурної спадщини етносу, що передаються від покоління до покоління і зберігаються у свідомості та укладі життя даного етносу протягом тривалого часу. Вони охоплюють певні суспільні настанови, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, ритуали та Ін., всі сфери соціального та приватного життя етносу б" єктів, суттєво впливаючи на всю систему життєдіяльності етносу. Традиції забезпечують наступність у розвитку матеріальної та духовної культури етносу, сприяють збереженню зв'язку поколінь. Традиції можуть стати гальмом розвитку, коли перестають відповідати новим умовам, і в такому випадку вони повинні витискуватися іншими, як на основі спонтанної дії Інноваційних соціальних механізмів, так і цілеспрямованих, планомірних дій етносуб'єкту. Процес оновлення традицій е незмінним компонентом в механізмі оновлення життя.

Лідія Сохань

 

Українізація — комплекс заходів, здійснюваних на Україні у 20-30 рр. XX ст. у галузі національної політики, спрямований на залучення кадрів корінної національності до управління державою та участі в громадському житті; переважного використання української мови в сфері освіти, культури, науки, а також поширення меж її застосування. Ці дії відбувались в Україні в рамках загальної для СРСР політики "коренізації". Ця політика була зумовлена наміром компартії досягти стабілізації становища в національних республіках політичним шляхом. Необхідною умовою для цього було урахування національних особливостей та інтересів неросійських народів. Перші кроки у цьому напрямі робились ще у роки громадянської війни, але офіційне проголошення цього курсу відбулося на XII з'їзді РКП (б) у квітні 1923 р. Для проведення "українізації" рішеннями ВУЦВК та РНК була створена відповідна ї законодавча база.

В процесі здійснення "українізації" можна виділити кілька етапів. У 1923-1925 рр. заходи відбувались досить повільно внаслідок здебільшого антиукраїнських настроїв у керівництві України. Ситуація зазнала змін після призначення на посаду Генерального секретаря КП(Б)У Л.Кагановича. Відкидаючи одіозність цієї постаті, слід відзначити, що саме за нього відбулися найвідчутніші зміни. Етап найбільшої активності у проведенні "українізації - 1925-1929 рр., що завершився після повороту, що стався на рубежі 20-30-х рр. у внутрішній політиці країни. У наступні роки дії у рамках "українізації" тривали, але втратили динамізм. 1933 р. - після того, як найактивніші діячі були звинувачені у "національному ухилі", - "українізація" припинилась зовсім. Згодом почався процес розгрому "українізації

Незважаючи на труднощі та певну механістичність у засобах здійснення, за ці роки було досягнуто досить значних успіхів. Так, чисельність українців серед членів КП(б)У зросла в 2,5 рази; відчутно зросла чисельність українців-керівників як в державному, так і в господарському апараті. На 1927 р. відбулась майже суцільна "українізація" діловодства в державних установах. Ще відчутніші зміни стались в мережі освіти. Наприкінці 20-х рр. кількість шкіл з українською мовою викладання становила 81% (у 1922 р - 50%), вузів - 54% (у 1922 р. - 10%). У ці роки швидкими темпами зросли чисельність та тираж україномовних газет. На початку 30-х рр. вони становили відповідно 76% (у 1924 -37,5%) та 88,5% ( у 1924 - 16,8%). Зміни торкнулись й інших галузей державного життя України. Крім того, певні заходи були здійснені для покращення можливостей культурного розвитку українців поза межами республіки.

Найбільш активними діячами "українізації" були М.Скрипник, О.ШумськиЙ, В.Чубар.

Поруч з політикою "українізації" здійснювалась державна політика щодо представників інших етнічних груп, що мешкали на території України. Вона була покликана забезпечити їм сприятливі умови не тільки для культурної, а й для політичної активності.

Одночасно у ці роки відбувся цілий ряд політичних процесів проти активнихдіячів українського руху, нищівного удару було завдано по українській інтелігенції.

Кирило Кейданський

 

Упередження етнічне — соціально-психологічна установка негативного характеру щодо інших етносів І конкретних представників цих етносів. Має характер стереотипу і перешкоджає адекватному сприйняттю певних етнічних спільнот і осіб.

Упередження етнічне формується у конкретному соціально-історичному середовищі у масовій свідомості на рівні емоційно-образного сприйняття і важко піддається трансформації під впливом об'єктивної раціональної інформації. Реальні факти із життя, поведінки представників певних етносів сприймаються необ'єктивно, вибірково, ніби через "сито", і "збільшувальне скло", що фіксують, пропускають і збільшують лише інформацію негативного характеру. Така психологічна негативістська акцентуація може бути притаманною, формуватися І закріплюватися не лише на рівні масової свідомості, а й у свідомості окремої особи, коли на основі певного негативного досвіду міжетнічного спілкування, в результаті поспішних емоційних, необгрунтованих висновків, складається психологічна упередженість, негативізм щодо всіх без винятку представників даного етносу. Упередження етнічне може і не виявлятися у реальній поведінці особи, якій притаманні навики культури міжнаціонального і загалом людського спілкування, проте за певних обставин, у конфліктних ситуаціях, упередження етнічне може стати умовою і чинником агресивності у висловах і діях особи чи групи людей.

Тетяна Клинченко

 

Установка етнічна — стан приверненості людини до сприйняття тих або інших явищ етнічного життя та міжетнічних відносин і її готовності діяти відповідним чином у ситуації, що складається. Установка етнічна є різновидом установки соціальної. Вона фокусує в собі переконання, погляди і думки людини щодо історії та сучасного життя етнічної спільноти, її взаємодії з представниками Інших етнічних формувань. Як один із рівнів ієрархічної системи диспозицій (попередніх поведінці орієнтацій — за В.А.Ядовим) особистості, установка етнічна виконує роль регулятора етнічної поведінки людини. Однак, так само як між установкою і реальною поведінкою людини може існувати розбіжність (так званий парадокс Лап'єра), реальна етнічна поведінка може не збігатися із етнічною установкою особистості. Безліч прикладів тому дають країни "посттоталітаризму" (Югославія, Молдова, новоутворені країни Кавказу, Середньої Азії тощо). Не випадково, що в сучасних умовах зусилля фахівців в галузі соціальних наук все більше спрямовуються на виявлення механізмів гармонізації міжетнічних відносин, дослідження співвідносної ролі об'єктивних соціальних змін, які власне спричиняють зміни етнічної установки і виховного впливу на особистість.

Едуард Афоній

 

Характер ринку праці сегментований — явище, характерне для поліетнічних країн. Згідно з соціологічною концепцією, ринок праці у поліетнічних суспільствах складається із двох секторів або ж сегментів — первинного й вторинного, які заповнюються робочою силою у відповідності з її професійно-кваліфікаційним рівнем. При цьому первинний сектор заповнюється висококваліфікованою робочою силою (спеціалісти з вищою освітою, управлінський апарат, представники науки, художня інтелігенція тощо), а вторинний - малокваліфікованою, що відбивається на оплаті. Порівняння цих двох секторів у США, Канаді, Німеччині, інших поліетнічних країнах засвідчує, що у первинному секторові (сегментові) представництво вихідців з домінуючої етнічної групи населення перевищує представництво етнічних меншин чи іммігрантських спільнот, І навпаки, у вторинному секторові сконцентровані вихідці з інших країн.

Сегментований ринок праці є своєрідним регулятором відносин між більшістю та меншістю, він виступає тим засобом соціального контролю у взаємодії двох партнерів, до якого прагнуть конкурентні сторони. Контроль, в силу володіння владою, перебуває у руках домінантної групи. Загострення конфлікту має місце тоді, коли етнічні меншини і іммігрантські групи, які в основному перебувають у вторинному секторові, не вважають за можливе миритися з Існуючим становищем і у різних формах (протест, страйк І т.д.), заявляють про бажання поліпшити його.

Володимир Євтух

 

ЦІННОСТІ етнічні — різновидність форм соціальних цінностей, що утворюється культурою певного етносу І є продуктом його свідомості. Кожен етнос має специфічний, властивий йому набір та ієрархію соціальних цінностей, що в цілому й надає останнім етнічні особливості. Ця система цінностей виступає найвищим (фундаментальним) рівнем соціальної регуляції. Саме в ній зафіксовані критерії соціальне цінного, визнаного даним етнічним формуванням, на грунті котрих й розгортаються конкретніші і спеціалізовані системи нормативного контролю, відповідні соціальні інститути і власне цілеспрямовані Індивідуальні чи колективні дії людей. Засвоєння критеріїв системи цінностей етнічних на рівні структури особистості складає основу формування етнічної свідомості людей. Виконуючи роль соціально-нормативного регулятора суспільного життя і поведінки людей, цінності етнічні забезпечують цілісність етнічного формування, оскільки власне в них втілена особлива значущість (за М.Вебером) певних матеріальних і духовних благ для існування та розвитку етнічної спільноти. Власне нормативна функція цінностей робить їх спеціальним предметом соціологічних досліджень в галузі вивчення культури, соціальних інститутів і особистості. Дослідження цінностей етнічних набувають особливої ваги в країнах, колишнього СРСР. Внаслідок досить тривалого існування народів республік СРСР на засадах "етнікосів" навколо більш впливового ядра російського етносу, цілеспрямованої політики русифікації (етноциду), що здійснювалась відверто (царатом) чи приховано під гаслами виховання "советского человека" або утворення єдиної соціальної спільності "советский народ", було фактично знівельовано не тільки самобутність цих народів, а й притаманні цим етнічним спільнотам природні нормативно-ціннісні системи.

Едуард Афоній

 

Шовінізм (від прізвища солдата французької армії Шовіна (Chowin) — фанатичного прихильника завойовницьких походів Наподеона Бонапарта), ідеологічна форма виправдання права панування одних етносів над іншими етнічними спільнотами І групами за допомогою антинаукових тверджень про винятковість і месіанське призначення окремих рас і народів, необхідність поширення "вищої" культури тощо. Шовінізм неодмінно з'являється тоді, коли в даній поліетнІчній державі один із етносів досягає привілейованого становища й намагається будь-що зберегти та закріпити свої панівні позиції або коли має місце поневолення і гноблення великими І сильними націями менш розвинутих народів залежних країн.

Володимир Трощинський