Микола Шульга

 

 

Консолідація етнічна — процес згуртування певного етносу навколо однієї або декількох видатних осіб (у тому числі — й харизматичних лідерів), що сприймаються більшістю етносу як особлювачі та носії найнагальніших потреб та інтересів етнічного загалу. Цей процес набуває відчутних розмірів та напруги або у часи виникнення смертельної небезпеки для існування етносу як цілісності, або у переламні історичні періоди, коли перед етносом відкриваються перспективи й можливості піднесення на вищий щабель історичного буття. У історії етносів бувають і часи, коли консолідація здійснюється в умовах загального осліплення, коли доводи розуму перестають діяти, бо маси надихнуті та пройняті ідеями етноцентризму і міжетнічної ворожнечі. Така консолідація має руйнівні наслідки і людство від неї тільки втрачає.

Етнічна консолідація конструктивного напряму має кінцевою метою, як правило, утворення нації і розбудову власної держави. Інтеграція вищих рівнів стосується сфер міжетнічного, національного та міжнаціонального життя.

 

Олександр Нельга

 

 

Кордони етнічні — умовні лінії або рубежі, що розділяють етнічні території, тобто території, компактно населені певними етносами або етнічними, а також етнографічними групами. Складаються протягом історичних періодів. Етнічний кордон виявляє крайню межу компактного розселення даної етнічної спільноти і , як правило, не є суцільною лінією. Конфігурація етнічного кордону звичайно буває досить складною, вона може описувати зигзаги та петлі і, нарешті, замикаючись, іноді всередині залишаються великі внутрішні простори, заселені іншими етнічними спільнотами.

На відміну від кордонів політичних і адміністративних, кордони етнічні одної етнічної спільноти можуть взаємоперехрещуватися з етнічними кордонами іншої етнічної спільноти. При визначенні кордонів етнічних береться до уваги низка ознак: мова, етноспецифічні риси матеріальної та духовної культури, етноніми та етнотопоніми, що переважають на даній території.

Кордони етнічні не є незмінними та статичними — вони змінюються у часі так само як і етнічні спільноти, які проживають у їхніх межах. Великі етнічні масиви розділяють смуги перехідних зон — так звані етнічні пограниччя, що є територіями, заселені етнічно змішаним населенням, де міжетнічні контакти є найінтенсивнішими. Конфігурація та стабільність кордонів етнічних залежить від сили й стійкості етнічніх процесів, притаманних даній етнічній спільноті (етноеволюційних або етнотрансформаційних процесів).

Термін "кордони етнічні" поширився в етнологічній науці наприкінці XIX ст. Чеський етнограф, археолог і лінгвіст Л.Нідерле (1909) під цим терміном розумів кордони області, яка компактно населена тим чи іншим народом. Л.Нідерле визначав кордони етнічні переважно за мовою населення, але при цьому він враховував також й інші етнічні ознаки. На відміну від Л.Нідерле, абсолютна більшість етнографів та етногеографів, включаючи П.І.Кеппена (1852) та А.Ф.Ріттіха (1885), при визначенні етнічних територій та їх кордонів абсолютизували лише якусь одну етнічну ознаку населення. Авторитетний російський спеціаліст з даної проблематики П.І.Кушнер (Книшев) (1951) найефективнішим методом виявлення кордонів етнічних вважав етностатистичні дослідження, найрезультативнішими з яких є суцільне обстеження — перепис населення, опитувальні листи якого містять цілий ряд етнічних визначників. Наочне уявлення про етнічні території, розмежовані етнічними кордонами, здійснюється за допомогою методу картографування. При цьому на етнографічні карти наносяться етнічні території, кордони якихвизначаються, як правило, на основі комплексу етнічних показників.

Найдетальніший та вичерпний опис українських етнічних земель та їхніх кордонів подає Ф.Д.Заставний (1992).

Тетяна Рудницька

 

 

Конфедерація (від лат. confoederatio — спілка, об'єднання) — союз суверенних держав, що утворюють конфедерацію і мають спеціальні об'єднуючі органи задля координації дій в конкретних цілях (зовнішньополітичних, військових і т.д.); форма державного устрою, при якій держави повністю зберігають незалежність, мають власні органи державної влади та управління. Конфедерації часто перетворюються на федерації. Так, конфедерацією за конституцією є Швейцарія, але за формою державного ладу ця країна — федеративна республіка.

Катерина Чернова

 

Конфлікт етнічний — особливий випадок соціального конфлікту, де соціальними одиницями постають системна цілісність, етнос, що характеризується властивостями елементів, які його складають, та зв'язки між цими елементами.

Конфліктам етнічним притаманні ті ж самі риси, що і соціальним конфліктам.

Як і соціальний конфлікт, він може бути обумовлений двома видами дефіциту: "позиційного дефіциту" та "дефіциту джерел". Перший викликає конфлікти статусів, пов'язаний, як правило, з реалізацією владних функцій і розуміється як неможливість виконання однієї ролі двома суб'єктами, що ставить їх у відношення змагальності. Конфлікт дефіциту джерел пов'язаний з перерозподілом джерел або забезпеченням доступу до обмежених ресурсів для підтримання стабільності або розвитку системи в тому чи іншому розумінні і обумовлений неможливістю повною мірою задовольнити домагання двом суб'єктам одночасно.

Процес розвитку конфлікту може бути поділений на чотири стадії:

виникнення суперечностей між суб'єктами;

сприйняття, усвідомлення цих суперечностей суб'єктами;

конфліктна взаємодія, яка має інформаційну та енергетичну складові і формується із серії елементарних конфліктів, що реалізують сценарій конфлікту; вирішення конфлікту.

Перша та друга стадія характеризують створення конфліктної ситуації, яка внаслідок інциденту переходить в третю фазу власне конфлікту.

Стійкість системи може бути порушена як зовнішніми, так і внутрішніми причинами. При перебільшенні інтенсивності впливу понад певним критичним рівнем система втрачає можливість еволюційного розвитку та відтворення, що призводить до розриву зв'язків (локальних і базових) і, як результат, — до конфліктів різного роду.

Крім загальних рис соціальних конфліктів конфліктам етнічним притаманні деякі специфічні риси, що обумовлюється особливостями системного явища "етнос". Це, в першу чергу, — особливості етнічної самосвідомості, основною рисою якої є протиставлення "ми-вони". Нестійкість становища індивідів у зовнішних щодо етносу системах приводить до консолідації індивідів за "природньою" етнічною ознакою, підвищуючи їх статус. У період переродження конфліктної ситуації у власне конфлікт така консолідація сприяє вирішенню зовнішних і внутрішніх задач системи. Для етнічної самосвідомості характерна наявність глибинних архаїчних прошарків, що в ситуаціях конфлікту можуть надавати вчинкам учасників ірраціональних, неконтрольованих за засобами і напрямами рис. Важливою ознакою конфліктів етнічних є їхня підвищена емоційність, що сприяє переростанню ділового конфлікта в конфлікт емоцій, тому в багатьох випадках єдиною можливістю припинення конфлікту є роз'єднання сторін.

Характерною рисою конфліктів етнічних є заміна громадянського права груповим правом, що сприяє подальшій консолідації етносистеми, так і загостренню дестабілізації зовнішньої системи. Характерною для них також є міграція цілі, коли конфлікт не припиняється навіть якщо першопричина втратила значення. При розгляді конфліктів етнічних виходять із таких положень:

вірогідність конфліктів етнічних тим вища, чим нижче рівень соціально-економічного розвитку суспільства;

етнічні почуття виявляються найгостріше у тих, хто має невисокий рівень освіти;

чим більше розбіжностей між етнічними групами, тим більша вірогіднсть виникнення конфлікту між ними;

радикальне усунення нерівноправ'я в етнічних відносинах — найкоротший шлях до зменшення гостроти конфліктів етнічних;

існування легітимізованих інститутів волевиявлення зменшує вірогідність виникнення конфліктів етнічних;

участь третьої незацікавленої сторони у вирішенні конфлікту зменшує його гостроту.

Можна виділити такі види конфліктів, де етнічний фактор є визначальним:

конфлікти, в основі яких лежать вимоги політичної автономії або навіть повного відокремлення інорелігійних великих етносів. Вони виникають на базі народу або групи народів із спільною мовою, походженням, культурою, побутом, у яких з'явилися елементи загальної самосвідості, що базуються на етногенетичній або тривалій господарській, культурній, політичній взаємодіях;

конфлікти, що викликані релігійне спрямованим рухом невеликих етнічних груп. Останні, являючи собою територіальне ізольовані частини народності чи нації, зберегли деякі особливості культури чи побуту, можуть мати відмінні від іншого населення діалекти, релігію. Побоювання втратити свою самобутність у рамках домінуючого етносу — основа виникнення таких рухів;

конфлікти, викликані націоналістичними прагненнями народів, що виявились розділеними внаслідок міграційних процесів, зміни державних кордонів і т.п.;

конфлікти, що виникають внаслідок нехтування правами меншин з боку пануючої етнічної більшості.

конфлікти, що виникають на основі абсолютизації, універсалізації якої-небудь релігії або національної ідеології. Як правило, вони пов'язані з політичною діяльністю осіб, партій, держав, яка спрямована на поширення цієї ідеології, незважаючи на етнічні і державні кордони;

конфлікти, пов'язані з доступністю та перерозподілом джерел (ресурсів). Найпоширеніший тип, спроможний створити ланцюг різних типів. Існує на всіх рівнях і набуває найрізноманітніших форм;

конфлікт, що спричиняється неготовністю етнічної групи до адаптації в обставинах швидкої зміни зовнішніх умов. Він виявляється у неадекватній реакції групи на зовнішні впливи, послабленості традиційних зв'язків, і, як результат, у конфліктах статусів, що викликані необхідністю перебудови системи владних функцій і зв'язків;

конфлікти типу "відтворення історичної справедливості", пов'язані з поверненням на історичну батьківщину розсіяних або переселених етнічних груп. Для них харктерна заміна громадянського права груповим (в даному випадку — історичним), що значно ускладнює застосування інституціональних засобів для їх розв'язання.

Як правило, реальний конфлікт включає в себе риси кількох перерахованих вище типів.

Юрій Когутяк

 

 

Космополітизм — система поглядів на відносини між народами, основу якої складає ідея так званого світового громадянства. Перші свідоцтва появи цієї ідеї можна знайти вже у античних істориків та філософів. Ідеологія космополітизму протягом багатьох століть використовувалась неодноразово і у різні часи відігравала історично неоднакову роль. Але за незначними винятками простежуються дві основні форми її використання. По-перше, космополітизм може використовуватися як форма приховування етноцентризму та експансіоністських намірів, як засіб здійснення шовіністичної політики. По-друге, він може поставати як приховане фактичне капітулянство деякої частини інтелігенції певного етносу перед ідейно-політичною, духовно-культурною та іншими формами тиску державницьких структур пануючого етносу. Іноді ідея світового громадянства бралася на озброєння поборниками етнічної консолідації, пацифістами, борцями за права людини, представниками технологічного детермінізму та ін.

У цілому космополітизм є різновидом утопічного світогляду, який несе переважно негативне навантаження, бо відкидає ідею існування людства як поліетнічної та багатонаціональної цілісності, тобто стоїть на позиціях перетворення його в дещо невиразне і одноманітне.

Олександр Нельга

 

 

Ксенофобія(від грец. xenos - чужий і phobos - фобія, страх), — у широкому значенні - нав'язливий страх перед незнайомцями; одна із форм національних забобонів, що проявляються у неприязні до будь-яких іноземців. З гносеологічної точки зору ксенофобія є наслідком неповного або викривленого знання про людей іншого етнічного походження. Виникаючи на основі асоціації, уявлення чи припущення й вкорінюючись в масову свідомість, ксенофобія може суттєво впливати як на формування громадської думки з питань міжетнічних стосунків, так і на державну практику їх регулювання, а зрештою — служити цілям расової і національної нетерпимості та дискримінації.

Трудність подолання явища ксенофобії зумовлюється тим, що його породжують не тільки соціально-економічні причини (наприклад, конкурентна боротьба між представниками різних етносів "на ринку робочої сили), але й певні стійкі психологічні установки (скажімо, хибне переконання тих чи інших соціальних груп даного етносу в існуванні "нижчої" і "вищої" раси і в своїй належності до останньої). Ксенофобія не являє собою серйозної загрози для тих суспільств, які характеризуються стабільністю, високим рівнем розвитку економіки, демократії, загальної і політичної культури його громадян, зокрема культури міжетнічного спілкування.

 

Володимир Трощинський

 

 

Культура етнічна — певна організація духовної, соціальної та матеріальної життєдіяльності та світосприйняття. В її основу покладено звичаї, традиції, норми та цінності — інтуїтивні та раціональні, міфологічні та технологічні моделі виживання, притаманні саме цьому етносу.

До певного часу, коли етнос був цілковито чи переважно замкненим, культура етнічна мала форму унікальну і повністю притаманну лише йому.

Війни та переселення привели до запозичення, насаджування, дифузії сусідніх культур. А виникнення та поширення мета-релігій привело до сприйняття етносами універсальних моделей світосприймання та життєдіяльності низки етносів: християнство—у Західній Європі, мусульманство — від Північної Азії, буддизм тощо. Останні часи характерні мегатенденціями поширення універсальних демократичнх та економічних моделей діяльності, що роблять етноси надто відкритими і схожими. Особливо процеси розмивання етнічності пов'язані з комп'ютерізацією (універсальні, широкоосяжні й всепроникаючі інформаційні потоки і технології) та масовою культурою. Вони руйнують найтоншу етнічну основу — мову і ментальність, нав'язуючи примітивні стереотипи.

Та на цьому фоні універсалізації відбуваються протилежні процеси — відродження етнічної самосвідомості, їхня основа більш стійка — архетипіка етносу — ці підсвідомі трансперсональні і трансперіодичні моделі, вияв природи і сили яких ще тільки належить з'ясувати науці.

Людина в сучасному світі дедалі менше залежить від етнічних коренів. Тактику і стратегію її виживання вирішують два основні фактори — долучення до цінностей та надбань як світової, так і властиво етнічної культури. Цю проблему найлегше вирішують два прошарки — еліта, котра не уявляє себе і світ без поєднання обох культур, та органічні носії етнічної культури, що пройшли виховання та становлення у етнічному родинно-територіальному середовищі. Третій прошарок нічого не вирішує — він поглинутий масовою культурою.

Універсалізація і трансформація культури етнічної здійснюється під впливом ще одного вельми важливого фактору — глобалізації геосвідомості. Ми переходимо від цінностей виживання окремого етносу чи держави до проблеми виживання всього людства.

Тому нині мова може йти не про цілісну культуру етнічну, а про те, якою мірою етнос зберігає ознаки етнічної культури, унікальність за умов глобальної універсалізації та стандартизації.

Існує досить багато класифікацій культур. Культура традиційна (на основі етнічних особливостей, способу життя), творча (дослідницька), успадкована чи активно діюча. Культура елітарна, народна, повсякденна, масова. Культура духовна, соціально-політична, матеріальна. Культура локальна, анклавна і геокультура. Емпірична соціологія вивчає передусім систему норм і цінностей етнічної культури у її міжетнічному і геоспівставленні.

Юрій Саєнко

 

 

Культура міжетнічного спілкування — система історично обумовлених розвитком суспільства норм і цінностей міжетнічного спілкування (як міжособового так і міжгрупового, на індивідуальному і на інституціональному рівнях). У відносинах між державами, а також у стосунках між представниками різних етнічних спільнот у поліетнічному суспільстві культура міжетнічного спілкування служить важливим засобом контролю за саморегуляцією соціуму і гармонізацією суспільних відносин.

Культура міжетнічного спілкування є органічним проявом суспільної свідомості і духовної культури нації. Рівень її розвитку обумовлюється системою об'єктивних та суб'єктивних обставин: подоланням протиріч в економічній, політичній, духовній сферах, ступенем розвитку інститутів громадян, суспільства, його відкритості, демократизації, а з другого боку — рівнем виховання світоглядної, етичної культури, освіченості, духовності, етнічної толерантності учасників міжетнічного спілкування.

Історичні традиції філософського осмислення шляхів формування культури міжнаціонального спілкування завжди спиралися на ідеї загальнолюдської єдності — чи то перед лицем єдиного Бога, чи то єдиної людської субстанції. За своєю суттю, вони протистоять ідеям етнічної обмеженості, замкнутості, відчуженості. У період переходу від тоталітарного до демократичного суспільства формуванню культури міжетнічного спілкування притаманні певні суперечливі тенденції: зростання водночас відкритості суспільства і етнічної самосвідомості. У процесі повноцінного розкриття обох тенденцій, за умов державного і громадського піклування про загальнонаціональну злагоду, це протиріччя знімається, не набуваючи конфліктних форм.

 

Тетяна Клинченко

 

 

Культурного поділу праці теорія розроблена американським етносоціологом М.Хехтером. Згідно з цією теорією представники тих чи інших етносів мають нахил до певного виду розумової чи фізичної праці і займаючись саме нею, ефективно досягають найпомітніших успіхів. Теорія культурного поділу праці базується на етнокультурних та етнопсихологічних характеристиках груп чи індивідів. За умов нормального функціонування економіки й адекватного структурування ринку праці, коли існує великий діапазон вибору сфер зайнятості й відсутня дискримінація недомінуючих груп населення за етнічними ознаками, ця теорія є позитивним механізмом регулювання виробничих відносин у поліетнічному суспільстві.

Однак у більшості випадків, й особливо у кризових економічних ситуаціях, коли падає обсяг виробництва, зростає рівень безробіття, а відтак і конкуренція на ринку праці, то теорія культурного поділу праці відіграє роль регульованого й керованого механізму й використовується домінуючою більшістю для утвердження своїх переваг над дискримінованими меншинами. У країнах Західної Європи й Сполучених Штатах спостерігається закріплення іммігрантів з інших країн у тих сферах, де концентрується малокваліфікована праця. Така ситуація значною мірою обґрунтовується етнокультурними та психологічними чинниками. Врахування специфіки праці й етнокультурних і етнопсихологічних характеристик працездатного населення України, до чого спонукає теорія культурного поділу праці, може прискорити перехід до ринкової економіки, зокрема у налагодженні малого й середнього приватного бізнесу, який на початковому етапі цього переходу відіграє чи не вирішальну роль.

 

Володимир Євтух

 

Маргінал етнічний — це об'єктивно і суб'єктивно проміжний стан людини в системі етнічних відносин. Об'єктивна етнічна маргінальність є наслідком того, що особа одночасно належить до двох етнічних груп. Найчастіше перебувають у такому стані вихідці з етнічно змішаних сімей. Об'єктивне положення особи в системі етнічних зв'язків породжує її суб'єктивний стан. Проте маргінальний статус необов'язково породжує внутрішню, психологічну етнічну маргінальність. Остання наступає, як правило, тоді, коли особа знаходиться не просто на межі етнічних культур (або, по-іншому, перекриває своєю внутрішньою позицією цінності двох культур), а тоді, коли ці цінності несумісні, антагоністичні. Саме це породжує феномен етнічної маргінальності особи у точному значенні цього слова. Увібравши в себе несумісні культурні цінності, маргінал втрачає можливість мати власну стійку систему особисгісних цінностей. Він постає як психологічно розколотий тип, амбівалентна особа. Для нього характерні протиріччя між свідомим і несвідомим, потребнісно— мотиваційними та інтелектуально-операційними засадами. Маргінал має нестійку емоційну сферу, не може пристрасті підкорити волі та розуму. Його цілі та установки розмиті, особистісні смисли невизначені.

Етнічний маргінал проявляє психічну нестійкість — він прагне одночасно жити у двох світах, але по-справжньому не живе в жодному з них. Його духовний світ конгломеративний: від одних цінностей він відцурався, а інші не увібрав. Звідси переживання ущербності, комплексу неповноцінності, що веде до агресивності, немотивованої жорстокості. Маргінал постійно шукає опору, стабільність. Один з можливих шляхів набуття стабільності він вбачає у прилученні до якогось авторитету. Іноді комплекс неповноцінності у маргінала переростає у комплекс зверхності, переваги. Його супроводжує тривожність, він нерідко втрачає здатність розрізняти моральні та духовні позиції. Невроз маргінала породжений одночасним проявом прийняття та ворожості до одного і того самого об'єкту, у визнанні і запереченні одних і тих самих цінностей. Втрата коренів, моральних та культурних опор робить маргінала особою з втраченою ідентичністю. Втративши своє "я", він готовий злитися з чужим "я", яке видається йому авторитетним. Він сподівається, хоча б у такий спосіб зафіксувати свої суспільні координати, ухопитись за щось певне, чітке, зрозуміле.

У ситуації етнічних маргіналів знаходяться не тільки вихідці із етнічно змішаних сімей, а й представників етнічних меншин. Навіть моноетнічні сім'ї з етнічних меншин потрапляють у ситуацію етнічної маргінальності. Адже формування особи, в тому числі її етнічних якостей, відбувається не тільки в сім'ї, але і в дитячих, дошкільних закладах, школі, побутовому середовищі, через засоби масової комунікації, що прищеплюють особі властивості культури того етносу, в середовищі якого вона знаходиться.

Об'єктивний етнічний маргінальний статус особи не обов'язково, не завжди призводить до маргінальності її етнічної самосвідомості. На особистісному рівні розв'язання ситуації, коли людина поставлена перед вибором варіанту етнічної самоідентифікації, може втілитися в різні форми. По-перше, людина може віддати перевагу одному з етносів і самоідентифікуватися з ним (навіть з тим, до якого не належить жоден з батьків). По-друге, вона може проявити етнічний нігілізм і не зарахувати себе до жодного з етносів. І, по-третє, людина може самоідентифікуватися з двома або навіть трьома етносами, мати подвійну, потрійну етнічну свідомість.

Інакше кажучи, об'єктивні маргінали можуть на особистісному рівні, у сфері свідомості самовиявлятися у вигляді чотирьох моделей; перша — психологічна, моральна амбівалентність, "розірваність" душі між культурами, етносами, мовами; друга — самоідентифікація з одним із етносів; третя — усвідомлення себе космополітом; четверта — самоідентифікація себе з двома, трьома етносами.

Микола Шульга

 

 

Ментальність етнічна — духовно-культурний самопрояв етнічної спільності, її об'єднує із етнічними архетипами неусвідомлений або напівусвідомлений характер. Але якщо етнічні архетипи існують як приховані від зовнішнього зору феномени внутрішнього душевно-духовного життя етнофорів, то етнічна ментальність, навпаки, уявляє собою комплекс таких зовнішньодіяльнісних феноменів, що сприймається сторонньою свідомістю як дух етносу, як те що робить даний етнос "помітним", специфічно відмінним серед розмаїття інших етносів. Це, так би мовити, "обличчя", яким даний етнос повернутий до всіх інших. Тому етнічні архетипи, щоб їх сприйняла стороння свідомість, мають бути вербалізованими. Що ж до ментальності етнічної, то вона, навпаки, може найадекватніше "побачити себе" та "збагнути себе" саме завдяки сторонній свідомості.

Змістовно ментальність етнічна втілюється у характерні особливості світосприйняття; моральні вимоги, норми та цінності; переважаючі життєві настрої; у типи характеру; форми взаємин; у ставленні до праці та організації побуту тощо. Важливість збереження ментальності кожного етносу полягає в тому, що вона є неповторно цінною для перетворення етногенезу у процес, що надає можливість кожному окремому представнику людства збагачуватись результатами надбань соціуму протягом багатьох тисячоліть у різних природних умовах.

Олександр Нельга

 

 

Меншина етнічна — самосвідома своєї єдності спільність людей, для яких властиві спільне походження, спільні мовно-культурні риси, спільні психологічні орієнтації й котрі у кількісному плані поступаються домінантній групі поліетнічного суспільства. За характером розселення етнічні меншини можуть бути компактними і дисперсними. Серед перших — індіанці, мексиканці, вихідці із Азії у США; в Україні — практично всі меншини, за винятком хіба що кримських татар й до певної міри угорців Закарпаття, розселені дисперсно.

За такими базовими показниками, як а) походження (шляхи формування); б) структурно-соціальне становище у суспільстві; в) політичні орієнтації виділяються п'ять типів етнічних меншин: 1) національні меншини, 2) регіональні меншини, 3) мігрантські меншини, 4) колонізовані меншини, 5) нові національні меншини. Подаємо найхарактерніші визначення названих типів меншин: 1. Національні меншини утворилися внаслідок виникнення націй-держав (національних держав), для яких важливою умовою є збіг державної самоорганізації й етнічної приналежності населення. "Острівки" з відмінною етнічною ідентичністю у рамках утворених національних держав й складали національні меншини як різновид етнічної меншини. 2. "Регіональними меншинами" є групи населення, які з різних причин всупереч уніфікації та асиміляції зберегли етнічну ідентичність, або ж які етнічні і політичні рухи заново хочуть відкрити і оживити "призабуті" етнічні традиції й культуру, а також окремі образи минулого. До таких меншин, зокрема, належать баски й каталонці в Іспанії, валійці й шотландці у Великій Британії тощо. Власне, це ті меншини, які тримаються своєї ідентичності, що була їм властива до утворення національних держав. 3. Інший тип меншин — мігрантський — добре знайомий в українській науковій літературі, оскільки іммігранти, скажімо у США, Великобританії, Німеччині, Франції постійно перебувають у полі зору дослідників. З-поміж мігрантських етнічних меншин виділяються поселенські та заробітчанські. Перші утворюються із іммігрантів, які прибували чи то прибувають на постійне місце проживання. Хоча доречно відзначити, що іммігранти-заробітчани можуть бути тимчасовими й тривалими, а згодом осідати на постійне проживання. 4. Колоніальні меншини — це потомки давнього населення завойованих і заселених колоністами територій, які у процесі пограбування, знищення й витіснення були позбавлені їхньої успадкованої економічної основи життя й соціальна структура та культура котрих були вкрай знищені. Їх приклади легко віднайти у багатьох поліетнічних країнах світу: індіанці у Північній Америці, давні жителі Австралії, полінезійське населення Австралії, пігмеї та бушмени Африки. 5. Останній тип етнічних меншин — "нові національні меншини" є результатом утворення нових національних держав, причому на етапі становлення останніх йдеться, передовсім про "третій світ", у якому національні держави виникли у результаті чисто колоніального поділу територій та встановлення кордонів без врахування етнічної специфіки.

 

Володимир Євтух

 

 

Меншина національна — як правило менша за чисельністю соціальна група, яка не займає панівне положення у певній державі. Члени такої групи — громадяни цієї держави — мають з етнічної, релігійної або мовної точок зору характеристики, які відрізняються від характеристик основної частини населення і виявляють, навіть посередньо, почуття солідарності з метою збереження своїх культури, традицій, релігії або мови.

У країнах з розвинутою демократичною системою суспільних відносин політика держави направлена на створення умов для можливостей реалізації своїх прав з метою забезпечення власного суспільного розвитку соціальним групам, які є меншими за чисельністю або мають менший політичний, економічний, а також соціокультурний потенціал. Якщо держава через свою соціальну політику створює не тільки рівні, але й сприятливі умови для функціонування тих соціальних груп, що є меншими за чисельністю або внаслідок тих чи інших історичних обставин мають нижчий рівень політичного, економічного, соціокультурного, а навіть фізичного або психічного розвитку, то такі соціальні групи мають юридичний статус меншин національних.

Міжнародні правові документи до меншин національних відносять тільки громадян даної держави, виключаючи зїх числа робітників-мігрантів та біженців.

 

Тетяна Рудницка

 

 

Міграція — переміщення, переселення людей, яке здебільшого веде до зміни місця проживання. Розрізняються на сталу, тимчасову, сезонну, маятникову. Відбувається як в межах однієї держави (переважно з села в місто, що і є однією з найважливіших рис процесу урбанізації), так і за межі країн. Остання — зовнішня включає еміграцію і імміграцію. Вона спричиняється різноманітними факторами, передовсім — відмінністю соціально-економічних і політичних умов життя в країнах-донорах і країнах-реципієнтах. Це не виключає наявності особистих мотивів, приміром, прагнення до возз'єднання сім'ї. Зовнішні міграції регулюються як міжнародними (наприклад, Римським договором 1948 р.), так і двосторонніми угодами (наприклад, між США і Мексикою). Поняття міграції вживається також стосовно переміщення тварин, зокрема, птиць.

Арнольд Шлепаков

 

Міксація етногенетична — один із типів етнотрансформаційних процесів, власне процес взаємодії різнорідних етносів або їхніх частин. У результаті такої взаємодії виникає нова етнічна спільність, представникам якої властива нова етнічна самосвідомість, що відрізняється від тієї, котра була характерна для взаємодіючих етносів. Етногенетична міксація особливо чітко виявлялася в епоху переходу від докласового суспільства до класового і була пов'язана з масовими переселеннями. На терені Латинської Америки є чимало народів, які утворилися внаслідок міксації.

 

Володимир Євтух

 

 

Місцегенація — процес біологічного змішання груп, які відрізняються у расово-культурному плані. Цей процес відбувається в основному у результаті змішаних шлюбів і веде до згладження первісних відмінностей. Місцегенація інтенсивно відбувається у поліетнічних сусільствах й особливо у етноконтактних зонах, де взаємодіють різні етноси або ж їхні представники.

Володимир Євтух

 

 

Мова етнічна — це та мова, якою говорить певний етнос. Мова етнічна великого етносу може поділятися на діалекти, носіями яких найчастіше є представники етнографічних груп цього етносу (для українського етносу — лемки, бойки, гуцули і т.ін.). У такому разі як загальноетнічна (а відтак і літературна) мова використовується один з діалектів (в Україні — київсько-полтавський).

Мова етнічна не обов'язково збігається з поняттям "рідна мова". Так, скажімо, людина може жити у Росії, вважати рідною мовою російську, але ідентифікувати себе з українським етносом. Мова етнічна — явище неповторне. Вона несе в собі духовно-інтелектуальні та культурні надбання етносу за багато століть його існування. Вона є скарбницею часто дуже унікальних знань про форми самовияву соціальних якостей. Тому зникнення будь-якої мови етнічної — величезна втрата для людства.

 

Олександр Нельга

 

 

Мова рідна — це та мова особи, якою вона може якнайповніше висловитися, найбільш повно, точно і глибоко передати свої думки, всебічно проявити себе в слові. Перший аспект цього явища, аспект об'єктивного виявлення мови. Другий — суб'єктивно-ціннісний. Він відображає ставлення особи до мов, якими вона володіє, передає мовну самовизначеність особистості.

Мову рідну інколи ототожнюють з материнською мовою, мовою колиски, першою мовою, етнічною мовою. Таке уявлення випливає з того, що поширеною моделлю мовного розвитку особи є засвоєння нею за допомогою матері мови свого народу, яка і стає для неї рідною. Проте нетипові для минулих часів варіанти формування мови дитини в умовах масових міграцій, високої територіальної і соціальної мобільності людей стають дедалі розповсюдженішими і потребують чіткого розрізнення рідної, першої, материнської, етнічної, функціонально першої мови. Перша мова особи не завжди збігається з мовою матері, мова матері не завжди збігається з її (матері) етнічністю. Крім того, за певних умов особа вимушена більшу частину часу говорити не рідною мовою і, таким чином, її рідна мова не збігається з функціонально першою мовою. Результатом цього є те, що у багатьох людей рідна мова і етнічність не збігаються. Так, в Україні, за переписом 1989 р., у 6 млн 249 тис. осіб етнічна належність і рідна мова відрізняються.

Микола Шульга

 

 

Мораль етнічна — одна з форм суспільної свідомості (цілісність якої складають політична, правова, наукова, релігійна, моральна та побутова форми суспільної свідомості), що проявляється у притаманній певному етносу сукупності моральних норм, санкцій, оцінок, наказів, взірців поведінки; предмет спеціального вивчення етики та соціології моралі. Як різновидність типу нормативного регулювання мораль етнічна становить основу підтримки та забезпечення життєздатності етносоціальної системи, що її породжує. Вона регулює, впорядковує, оформлює, оцінює взаємодії та поведінку представників етнічної спільноти, забезпечує виконання відповідних етнічних форм поведінки та діяльності. Морально-етнічні норми відтворюються повсякденно у процесі взаємодії та спілкування людей певної етнічної групи через силу масових звичок, велінь та оцінок суспільної думки, переконань і спонукань, що виникають у людей внаслідок зростання їх національної свідомості. Вони віддзеркалюють життєво-практичний та історичний досвід безпосередньо у етносоціальних та індивідуальних уявленнях, почуттях і волі. Як предмет вивчення етики чи соціології мораль етнічна є майже невідоме в радянській літературі поняття, хоча в той же час розглядались такі різновидності моральних форм, як класова мораль, професійна мораль тощо. Навіть вже на пострадянському просторі в науковій та побутовій свідомості продовжують діяти стереотипи космополітичності, за якими загальнолюдські цінності сприймаються і пропагуються привабливіше аніж національні. Отже, відродження національних цінностей, вагомою складовою яких є етнічні моральні цінності, — це в цілому завдання національно-культурного відродження.

Едуард Афонін

 

 

Народ — у широкому розумінні слова — все населення певної країни або держави. У вужчому смислі як про народ іноді говорять про окремий етнос. Нарешті у повсякденному вживанні цього терміна під ним розуміють людські маси, що социально відокремлені від пануючих або керуючих верств та груп суспільства. До наукового обігу найдоцільніше запроваджувати термін "народ" у його першому, тобто широкому, значенні. Якщо з народом ототожнювати корінний етнос будь-якої країни або держави, то тоді представники всіх інших етносів (як поодинокі, так і такі, що живуть компактними групами) мають розглядатися як "не народ", або ж про їх існування треба "позабути" і розглядати їх як вже розчинених у корінному етносі. Обидва підходи, зрозуміло, неправомірні. До того ж народ тієї чи іншої країни не завжди складається тільки з одного корінного етносу (Швейцарія, Бельгія т.ін.). Не потребує спеціальних доказів й те, що термін "народ" у смислі керованої, залежної, підлеглої частки населення не може бути застосований ні у етнології, ні у етнографії.

Важливим є питання про назву народу. У Старому Світі ця назва часто походить від самоназви корінного етносу (Албанія, Білорусь, Данія, Угорщина, Україна, Фінляндія тощо), але не завжди. Так, не існує етнічних швейцарців, бельгійці та представників інших поліетнічних народів. Що ж до Нового Світу, то тут назви народів не мають ніяких етнічних коренів або джерел. Немає етнічних канадців, американців, панамців, болівійців, аргентинців та ін. В цілому слід визнати, що незалежно від того, як утворилась назва тієї чи іншої країни або держави, говорячи про її народ, завжди мають на увазі не моно-, а поліетнічні утворення. Отже абсолютно "чистих" в етнічному відношенні народів не існує. І ми обов'язково будемо мати на увазі поліетнічне утворення й тоді, коли будемо говорити, зокрема: "народ України" або "український народ".