Володимир Євтух
Етносеміотика— окрема дисципліна, що вивчає етнічну специфіку знакових систем.
Етносеміотичний підхід до культури не вичерпується лише її етномовними функціями, він передбачає також фіксацію відмінностей між знаком, як формою прояву того чи іншого елементу культури і значенням — його змістом.
Знакові засоби культури виконують, як правило, сигніфікативну й комунікативну функції, що набувають особливого значення для кожного етносу, оскільки забезпечують інформаційні зв'язки — специфічний спосіб передаванння етнокультурної інформації. Про це, до речі, свідчить важлива роль у процесі відтворення етносу міжпоколінної, діахронної етнокультурної інформації, наявністю якої забезпечуються спадкоємність та стабільність останнього у часі. Втім, для нормального функціонування етносу необхідна й синхронна інформація, пов'язана з його просторовою стабільністю і культурною інтегрованістю. Тобто, у даному контексті етноси можна розглядати як своєрідне "згущення" культурної інформації, обмін якою складає основу міжетнічних контактів.
Практична значущість етносеміотики зумовлена тим, що вона трактує знакові системи як моделі певних фрагментів зовнішнього світу, що так чи інакше виникають у процесі пізнавальної та практичної діяльності етносів.
Лариса Аза
Етносоціологія— наука, що досліджує параметри соціальної структури народів (в етнічному, а не політичному значенні терміна), вагомі явища культури різних етносів, взаємообумовленість змін у культурі, зокрема у мові, побуті, етнічних орієнтаціях, закономірності й особливості міжетнічних стосунків. Одним із головних завдань етносоціології є з'ясування механізму відтворення етнічних явищ, їхньої взаємодії з суспільними явищами того чи іншого соціального організму. Етносоціологіяяк окрема галузь соціологічних знань почала формуватись у 20 — 30-ті pp. XX ст. у Німеччині та Сполучених Штатах Америки. На території колишнього Радянського Союзу вона виокремлюється в 1960 — 1970-ті pp., що було пов'язано з усвідомленням необхідності адекватного проникнення у сутність суспільних явищ, зміст котрих великою мірою визначався етнічною специфікою країни чи її окремих регіонів. В Україні етносоціологія як наука формується починаючи з кінця 1980-х років і зосереджує увагу на дослідженнях поліетнічного характеру українського суспільства, статусу українського етносу й етнічних меншин, процесів у їхньому середовищі та їхньої взаємодії. Основними науковими осередками, де формуються теоретичні засади етносоціології та здійснюються етносоціологічні дослідження, є Центр етносоціології та етнополітики Інституту соціології НАН України, відділ етносоціології Інституту мистецтва, фольклору та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, науково-дослідницька група філософії, соціології етносу і нації Інституту філософії НАН України. У Київському національному університеті ім. Т.Г.Шевченка та у Міжнародному Соломоновому університеті (М.Київ) читається спецкурс "Етносоціологія".
Володимир Євтух
Етнотип — представник етнічної спільноти, який уособлює в собі суттєві, найбільш характерні ("нормальні") риси одного або декількох етносів у їхньому зіставленні одного з іншим. Термін "етнотип" поширений серед науковців (етнологів, етносоціологів, етнопсихологів, етнолінгвістів, істориків, культурологів, політологів тощо), а також широко використовується на побутовому рівні. Вживається переважно у трьох значеннях: 1) індивідуальність, що наділена яскравими специфічними для певного етносу рисами-якостями ("гарячий грузин", "педантичний німець", "практичний американець"); 2) узагальнена різноманітність індивідуальних представників споріднених етносів до одного "середньонормального", умовно взятого за взірець ("слов'янська красуня", "дагестанський горець" тощо); 3) груповий представник споріднених та неспоріднених етносів у всій сукупності його соціальних та історичних особливостей буття ("європеєць", "латиноамериканець", "африканець"). В історичному контексті етнотип змінює свої характерні риси-якості. Це обумовлюється загалом як зовнішніми факторами буття етносу (природньо-географічними, економічними та іншими умовами його існування), так і внутрішньо-духовним життям. Яскравим прикладом таких змін можуть стати чимало етносів колишнього СРСР. Так, за висновками дослідників канадської української діаспори та Інституту соціології НАН України сучасному українському етносу притаманні переважно жіночі риси характеру.
Кількісна пропорція "жіночого" і "чоловічого" за даними Інституту соціології складає сьогодні відповідно 62% і 38%. Отже не дивно, що й в суспільній оцінці щодо розподілу соціальних ролей у сучасній Україні переважає в цілому роль жінки. Хоча історичне минуле та майбутнє існування України її суспільна думка пов'язує із перевагою чоловічої ролі в соціумі.
Едуард Афонін
Етнофор — це людина як носій етнічних рис особи; особа в єдності її етнічних якостей, тобто своєрідна модель особи, в якій зосереджені тільки етнічні елементи та взаємозв'язок між ними. Е. формується в результаті етнізацїї. Завдяки прилученню до мови, до різних проявів етнічної культури, до норм поведінки та оцінки навколишнього світу, а також до самої себе, особа набуває етнічних якостей, стає їх носієм.
Микола Шульга
Етноцентризм — світоглядний принцип, представники якого вважають той етнос, до якого вони належать, таким, що має певні переваги перед усіма (чи багатьма) іншими етносами. Цим обумовлюється право свого етносу на виключне становище і провідну роль серед етносів певного народу, певної країни або й у більш широкому вимірі. Етноцентризм може постати із ідеологічних намагань захистити свій етнос від політики його практичного знецінення з боку владних та ідеологічнх структур інших (особливо державних) етносів. Але абсолютизація значення та ролі такого етносу, який, скажімо, є найбільшим або історично найактивнішим серед етносів певного народу, що не має своєї державності, може стати суттєвою перепоною на шляху до консолідації усіх цих етносів у єдину державу-націю. Етноцентризм може постати також і як ідеологічна форма широкої експансії пануючого у певній поліетнічній державі етносу щодо усіх інших "підпорядкованих" етносів. Тоді він фактично стає подібним із шовінізмом і являє собою фактор виникнення та роздмухування міжетнічної ворожнечі і, кінець-кінцем, призводить дорозпаду такої держави.
Олександр Нельга
Етноцид— народонищення, процес, спрямований на винищення того чи іншого етносу (етносів). Етноцид може бути ініційований ідеологією та державною політикою (винищення євреїв, слов'ян нацистами), або ж, не будучи задекларованим офіційно, може лише спиратися на підтримку держави, основне населення якої і проводить нищення інших народів — шляхом витіснення автохтонного населення з місць його проживання, економічного і політичного утиску, поширення алкоголізму і венеричних захворювань серед народів, які перебувають на нижчому щаблі суспільного розвитку. Яскравим прикладом можуть служити резервації індіанців у США, політика Російської імперії стосовно народів Крайної Півночі. Нацисти винищували народи неарійської раси в концентраційних таборах, політика радянського уряду має на своєму рахунку голодомор в Україні 1930-х pp. і оголошення цілих народів зрадниками з наступною депортацією в глухі незаселені місця. На окремий розгляд заслуговує культурний етноцид, тобто придушення етнічного розвитку, ліквідація еліти, утримування культури на глибоко провінційному рівні. Наслідки етноциду є дуже тяжкими і відчуваються протягом десятиліть — як в генетичному (зменшення чисельності народів, нищення еліти), так і в етносощальному сенсі (конфлікти між народами, які повертаються, і штучно змішаними етносами, що викликає спотворення соціальної структури, диспропорції в розподілі матеріальних благ тощо). Внаслідок політики етноциду царського уряду кількість народів Російської імперії протягом часу її існування зменшилась із 180 до 100. У наш час етноцидом слід називати і таку державну політику, що просто ігнорує потреби народів, які внаслідок колоніальних завоювань поставлені на межу вимирання й не здатні належним чином відродитись, щоб забезпечити своє майбутнє, без економічної та іншої допомоги.
Ярослав Невелюк
Ідентифікація — пізнавальний засіб для встановлення тотожності, подібності речей, процесів, явищ, осіб; означає розумові операції з зовнішніми по відношенню до суб'єкта, який пізнає, об'єктами. Ідентифікацією називають також і процеси, що пов'язані із сферою самосвідомості, самопізнання особи: ототожнення себе з іншими, уява іншої людини як продовження самого себе, перенесення себе на місце іншого. В останньому розумінні дана проблема займає важливе місце в системі психології З.Фрейда. Зокрема, поняття ідентифікації несе велике смислове навантаження у його теорії становлення особистості, її характера. Особливо велику роль це психологічне явище відіграє на етапі раннього дитинства, в період виникнення Я-ідеала, Едипового комплексу, а потім його руйнування. Послідовники З.Фрейда розвинули і деталізували теорію ідентифікації особи. В епігенетичній концепції розвитку особи Е.Еріксона розроблена проблема динамічного аспекту ідентифікації. У ній розглядається послідовна зміна у часі об'єктів ідентифікації в процесі формування особи. Виділяється вісім стадій розвитку особи.
Окремою проблемою є ідентифікація і самоідентифікація особи із спільністю, і, зокрема з етнічною спільністю.
Микола Шульга
Ідентичність — тотожність явища, предмета або особистості самій собі, її якісна самототожність за вектором часу. Ідентичність особистості грунтується на її самосвідомості. Оскільки людина являється особливим об'єктом, в якому зливаються воєдино матеріальне і духовне, фізичне і психічне, то розрізняють психофізіологічну, особистісну і соціальну ідентичність людини. Психофізіологічна ідентичність означає усвідомлення людиною єдності свого організму, фізіологічних і психічних процесів, що в ньому відбуваються.
Особистісна ідентичність — це єдність і спадковість життєдіяльності, цілей, мотивів, установок, ціннісних орієнтацій і самосвідомості особистості. Особистісна ідентичність включає ставлення до свого минулого, теперішнього і майбутнього.
Соціальна ідентичність означає єдність і спадковість певної системи соціальних характеристик (норм, ролей, статусів), що дозволяють диференціювати індивідів за їх суспільним станом і груповою належністю. Вона означає уявлення людини про своє особисте місце у світі, усвідомлення нею приналежності до певної соціальної групи, категорії. Одним із видів соціальної ідентичності є етнічна ідентичність.
Таким чином, ідентичність — це зв'язок особистості із спільністю, ототожнення людиною себе з певною суспільною групою, укорінена в духовному світі особистості система цінностей, ідеалів, норм, вимог відповідної спільності. Ця система духовних якостей проявляється як її усталене ядро. Завдяки цій системі соціальних регулятивів формується внутрішня система ставлення особистості до світу і до самої себе, система самоконтролю і самоорієнтації.
Микола Шульга
Ідентичність етнічна — відчуття належності до певної етнічної спільноти, однаковості з іншими її членами внаслідок спільності історичної пам'яті, спогадів про єдиних предків та емоціональних зв'язків з батьківщиною, а також спільності основних компонентів культури, що звичайно виявляється у солідарності з членами цієї спільноти.
Поняття етнічної ідентичності в останні роки розглядається з точки зору кількох різних концептуальних підходів. Згідно з першим — етнічна належність становить споконвічну сутність, що існує у природі, поза часом. Цей погляд дістав підтримки з боку соціобіології, що розглядає етнічну ідентичність як подальший розвиток процесів генетичної селекції та пристосування до середовища. Інша концепція приписує етнічній ідентичності цілком ситуаційний характер, вважає це явище нетривким і мінливим.
Між цими двома крайнощами існують погляди, що наголошують на історичних та символіко-культурних атрибутах етнічної ідентичності. Головними такими атрибутами є: групова самоназва, спільна історична пам'ять, відчуття батьківщини, один або декілька основних компонентів спільної культури, спогади про предків та чуття солідарності у значної частини спільноти. Один з основних атрибутів етнічної ідентичності —історична пам'ять — може бути значною мірою міфологізованою, проте її наявність є необхідною умовою формування й подальшого існування етнічної спільноти. Посилення або ослаблення суб'єктивного значення кожного з названих атрибутів для членів спільноти прямо пов'язане із ступенем їх етнічної самосвідомості та рівнем етнічної консолідації всієї спільноти.
Явище етнічної ідентичності може мати як індивідуальні, так і колективні форми. Колективна етнічна ідентичність відображає спільність культурних компонентів протягом життя багатьох поколінь, створює чуття неперервності при змінах поколінь у даній етнічній спільноті.
До головних факторів, які забезпечують та підкріплюють етнічну ідентичність відносять державотворення, військову мобілізацію та релігію. Численні історичні приклади показують, що заснування об'єднаного політичного утворення відігравало провідну роль у розвитку чуття етнічної спільноти. Війна мобілізує етнічні почуття й свідомість, стає об'єднуючою силою в житті спільноти і забезпечує спогадами та міфами наступні покоління. Релігія відіграє важливу духовну та соціальну роль, консервуючи обряди й традиції та переказуючи нащадкам спогади про спільне етнічне походження. Можна стверджувати, що війни й завоювання, вигнання і поневолення, прибуття іммігрантів та релігійне навернення, як свідчать численні історичні приклади, радше підживили, ніж зруйнували чуття етнічної належності у багатьох етнічних спільнот.
Природа етнічної ідентифікації має багаторівневий характер. Індивіди можуть на різних рівнях ідентифікації відчувати свою належність водночас до кількох етнічних спільнот. Можна навести приклад, коли одна людина одночасно ідентифікує себе з кількома етнічними спільнотами різного рівня: українець (основний етнічний підрозділ, етнос), гуцул (етнографічна група, субетнос), слов'янин (метаетнічна спільність).
Тетяна Рудницька
Ідеологія етнічна — сукупність теоретичних концепцій, доктрин, програм, платформ і т. ін., у яких під певним кутом зору подається історія етносу, тлумачаться особливості його характеру і свідомості, пропонується ставлення до інших етносів, обґрунтовуються завдання, найімовірніші і бажані шляхи та напрями розвитку етносу.
Створює етнічну ідеологію найбільш свідома і політичне активна частка етносу — інтелігенція.
Найбільш виразних і загострених форм етнічна ідеологія набуває тоді, коли зростає напруженість у відносинах між декількома або принаймні (-у межах однієї держави) між двома етносами, один з яких має експансіоністські наміри по відношенню до іншого. Коли ж міжетнічне напруження відсутнє, не виникає (або зникає) й етнічна ідеологія, тобто у самосвідомості етносу не домінують політичні аспекти. Етнічна ідеологія є одним із засобів приведення етносу у рухомий стан, і коли об'єктивний розвиток подій досягає апогею, достатньо появи індивідуального чи колективного дійового лідера, озброєного етнічною ідеологією, щоб почався широкомасштабний етнічний рух.
Олександр Нельга
Імміграція — процес в'їзду громадян інших держав до країни їх наступного постійного або довготривалого проживання. Вибір переселенців обумовлюється здебільшого наявністю економічних і політичних можливостей: робочих місць, вільних або доступних земель, об'єктів освіти і професійної мобільності, сталих демократичних традицій і інститутів, яких бракує на батьківщині. Прибуття іммігрантів дозволяло і дозволяє країні-об'єкту переселення вирішувати проблеми освоєння територій, дефіциту певних професіональних категорій і робочої сили в цілому, зміцнювати інтелектуальний потенціал. Серед країн, населення яких впродовж віків складалось і складається нині переважно з іммігрантів та їх нащадків, — США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякі латиноамериканські країни. Протягом останніх десятиріч об'єктом інтенсивної імміграції стала Західна Європа та Ізраїль, а основним джерелом переселенського руху — східноєвропейські країни і країни колишнього Радянського Союзу. Допуск у країни-об'єкти імміграції регулюється спеціальним законодавством, в якому є відчутні відмінності. Найбільш поширеною умовою прийому іммігрантів є засвідчена відповідним державним відомством потреба у робочій силі у певних секторах економіки, У США за діючим з 1965 р. законом встановлюються щорічні квоти, а в її межах діють преференції, що надаються близьким родичам громадян США та спеціалістам високої кваліфікації. Поряд з "нормальною" імміграцією, відбувається нелегальна імміграція, (поширена у США, країнах Західної Європи), суб'єктами якої є найменш соціальне захищені категорії населення. Законодавство України передбачає надання статусу іммігрантів у відповідності з щорічними квотами, принципами возз'єднання сімей і становищем у сфері зайнятості, загалом відповідаючи загальновизнаним міжнародним нормам, спираючись на досвід багатьох зарубіжних країн, що віддавна є "споживачами" іммігрантів.
Арнолъд Шлепаков
Інтеграція міжетнічна — процес зближення етносів-автохтонів та розташованих серед них різних за кількісним складом етнодисперсних груп, який підпорядкований створенню єдиної для усіх них поліетнічної держави-нації. Цей процес відрізняється від створення державних етнічних конгломератів тим, що в ньому відсутнє насильництво одного етносу над іншим (іншими). Міжетнічна інтеграція відбувається як органічне з'єднання етносів тому, що їй передує досить тривале за історичним часом та близькосусідське у географічному просторі співіснування етносів на засадах переважаючої етнічної взаємосимпатії або принаймні відсутності історично укоріненої, перманентної міжетнічної ворожнечі. Поштовхом до активної міжетнічної інтеграції може бути виникнення спільної зовнішньої небезпеки, а також міркування про доцільність з'єднання зусиль для вирішення історично нагальних спільних внутрішніх проблем. Інтегруються не обов'язково генетичне близькі етноси. Так, сьогодні існують етноси, що генетичне не є близькими між собою, але інтегровані у такі достатньо стійкі державні утворення (Швейцарія або Бельгія).І навпаки, ідеї пангерманізму, панслов'янизму практичного втілення так і не набули.
Олександр Нельга
Інтернаціоналізм — світоглядний принцип міжнаціонального єднання, що стверджує рівність та суверенність усіх народів світу, потребує визнання та поважання самобутності соціально-історичних та культурних надбань кожного з них. Реалізація цього принципу передбачає створення світової співдружності націй на засадах взаємодопомоги та взаємосприяння всебічному прогресивному розвитку. Першим досвідом такого єднання народів була Ліга націй, що існувала у період між першою та другою світовими війнами. Після другої світової війни ідеї світової співдружності націй продовжує розвивати та реалізовувати Організація об'єднаних націй. Значний наголос в її діяльності робиться на визнанні та відстоюванні прав людини. З розпадом у серпні 1991 p. CPCP почався новий етап співпраці народів світу.
У марксистсько-ленінській соціально-політичній науці важливу роль відігравала теорія пролетарського (і як протилежного йому — буржуазного) інтернаціоналізму. Ця теорія обґрунтовувала розкол кожної розвиненої сучасної нації на два ворожих класи. Теорія пролетарського інтернаціоналізму фактично відстоювала ідею безнаціональності як міжнародного пролетаріату, так і міжнародної буржуазії. Спроби практичного втілення цієї ідеї довели її безпідставність.
Олександр Нельга
Історія етнічна — 1) реальний процес змін та подій, яких зазнав певний етнос від часів свого виникнення до сьогодення, у всій їх багатоманітності і повноті; 2) наука, що вивчає цей процес у сукупності його найбільш значних подій та зрушень, що збереглися у народній пам'яті, а також знайшли відображення у різних письмових джерелах. На відміну від історії нації, що невідривна від історії окремої держави, реальний процес етнічної історії охоплює не тільки ту частку етносу (доречі — не завжди більшу), яка проживає на автохтонній території, а й ту, яка утворює діаспору. Щоправда, перетворитися на діаспору може й таке автохтонне населення, яке нікуди не мігрувало з місць свого розселення (наприклад, українці російської частини Слобожанщини). Історія етносу не складається тільки із соціальних подій, вона у своїй самодії втілюється у пам'ятки матеріальної та духовної культурної творчості етносу.
Щодо етнічної історії як науки, то вона лише умовно може бути одношереговою із реальною етнічною історією, бо у дійсності є часткою останньої — як феномен самосвідомості етносу, як елемент його духовної культури. З іншого боку, як наука, етнічна історія не може обмежуватися суто дескриптивними функціями: вона здійснює вивчення та накопичення фактів, їх систематизацію та аналіз з метою так опанувати минуле, щоб сучасне стало зрозумілим етносу, а відтак шляхи його розвитку у майбутньому. Тому ця наука вивчає факти реальної етнічної історії у їх взаємозв'язку та спадкоємності, у їх каузальній обумовленості. А це, у свою чергу, змушує, звертатись і до фактів історії сусідніх етносів та націй. Нарешті, сьогоденну етнічну історію ніяк не можна збагнути у всій її сутності, не враховуючи досить відчутних впливів на неї сучасного світового історичного процесу.
Олександр Нельга
Картина світу етнічна — єдина когнітивна орієнтація або сукупність основних припущень чи передбачень, що на побутовому рівні мало усвідомлюється та обговорюється, але суттєво впливає на зміст і спрямованість діяльності та поведінки представників певної етнічної спільноти. У філософській літературі поняття "картина світу етнічна" визначається більш вузько аніж поняття "наукова картина світу", "світогляд", що, по-перше, оперують знаннями високого рівня абстракції, а по-друге, віддзеркалюють окрім інтелектуального й емоційно-ціннісне ставлення людини до світу. Психологічна література розкриває поняття "картина світу етнічна" головним чином через категорію "орієнтація" — когнитивні (пізнавальні) та ціннісні орієнтації, — що розуміється переважно як фактично невисловлювана, внутрішньовластива форма виразу розуміння та втілення представниками етнічної спільноти правил життєдіяльності, обумовлених соціальними, природними і "надприродними" силами. А-Холлуел, наприклад, вважає за неможливе усвідомити або висловити абстрактно (вербалізувати) когнитивні орієнтації, що складають етнічну картину світу. На думку Р.Редфілда (який визначає "картину світу етнічну" як погляд на Всесвіт, що притаманний даному етносу), жодна людина не взмозі утримати в своїй свідомості всього, що вона знає про світ, і відчуває, але в той же час мисляча людина може описати етнічну картину світу так, що дослідник добре її зрозуміє. Останнім часом етнічна картина світу визначається і досліджується через поняття цінності та ціннісні орієнтації. Останні розуміються як припущення про світ, що стимулюють і регулюють визнаний за кращий тип соціальної поведінки. Спробу емпіричного вивчення базових ціннісних орієнтацій було вжито Ф.Клакхоном та Ф.Стродбеком.
Едуард Афоній
Категорія етнічна — цей термін у науковий обіг ввів відомий англійський етнолог Е.Сміт у своїй книзі "Етнічне відродження у сучасному світі". За його визначенням, етнічною категорією визнаються окремі особи того чи іншого походження, яким властивий високий ступінь асиміляції і які окрім походження нічим іншим не пов'язані з відповідним етносом. Прикладом етнічної категорії можуть бути вихідці з України та їхні нащадки, які тривалий час проживали в умовах іноетнічного оточення та під його впливом, а також такі, які у процесі цілеспрямованої державної політики втрачали риси, що визначали їхню сутність як українців. Такий фактор мав місце у багатьох регіонах розселення представників українського етносу (Росія, США, Канада, Аргентина, Німеччина). За певних умов може відбуватися процес" відродження етнічної самосвідомості, у якому представники етнічної категорії активніше залучаються до збереження й розвою своєї етнічної самобутності в іноетнічному середовищі, перебираючи або ж відроджуючи все більше якостей (у побуті, культурі), через які вони зміцнюють свої зв'язки з ядром українського етносу і більшою мірою усвідомлюють себе українцями.
Володимир Євтух
Квота імміграційна — визначена кількість іммігрантів, яким дозволяється прибуття до приймаючої країни. Встановлюється переважно на щорічній основі залежно від потреб ринку праці і загальних можливостей "поглинення" контингентів іноземних переселенців. Вперше законодавче утвердилась в імміграційній політиці США на початку 1920-х pp. і виходила з принципів расово-національної селекції. В середині 1960-х pp. були скасовані і дотепер щорічно встановлюються відповідно до кількості населення країн-донорів з визначенням преференцій для близьких родичів громадян США і висококваліфікованих спеціалістів. Специфічним для практики впровадження квот є введення останніми роками Німеччиною квот для осіб єврейського походження. Нині питання про доцільність введення квот для іммігрантів поза межами ЄС розглядається в ряді країн Західної Європи.
Арнольд Шлепаков
Колонізація— заселення і господарське засвоєння окраїнних земель своєї країни, а також заснування поселень і утворення господарської системи за межами держави. У першому випадку говорять про внутрішню, а в другому — про зовнішню колонізацію.
В залежності від наявності місцевого населення і належності або неналежності території до держави колонізація проходить у формах мирного заселення або насильницького завоювання. Мирне засвоєння території здійснюється представниками одного або декількох етносів. Як правило, переселенці оселяються компактно, одноетнічними общинами — "колоніями". Завдяки такій формі поселення мігрантам вдається довгий час зберігати культуру, мову, традиції та звичаї свого материнського етносу. Проте нові соціально-економічні, господарські, природні умови ведуть до певної трансформації культури. На зміни в культурі впливають також контакти з місцевим населенням й переселенцями іншого етнічного походження.
Колонізація чужих територій здійснювалась шляхом завоювання, жорстокими розправами завойовників над місцевим населенням. Такий тип колонізації означав повне або часткове руйнування суспільного ладу аборигенів. Здебільшого колонізатори ліквідовували центральну владу та її органи на місцях, а інші суспільні інститути пристосовували до своїх потреб. У цьому їм допомагала місцева верхівка підкореного народу, яка переходила на бік колонізаторів. Проте підкорення держави, суспільства, території, встановлення своїх порядків чужинцями ще не означає повної колонізації. Складнішим явищем є культурна, психологічна колонізація, тобто духовна колонізація людей.
Микола Шульга
Компетентність етнокультурна — особистісна якість, що формується в результаті цілеспрямованого і спонтанного, організованого і стихійного засвоєння людиною (у процесі соціалізації) культури свого народу в усіх її виявах: традиційно-побутових, фолькльорних, професійних, в наукових і емпіричних знаннях, на емоційному і раціональному рівнях. Етнокультурна компетентність особи охоплює передовсім знання величезного прошарку елементів етнічної культури, починаючи з елементарнихневербальних комунікацій (жести, ритми, пози, міміка, вираз очей) до узагальнюючих моральних і правових норм, звичаїв, що організовують життя колективів і спільність в цілому. Етнічні знання складаються із прямої інформації про людей, природу, суспільство та їхні відносини, а також із уявлень про смисли і значення, що закодовані у "шифрах", знаках, символах, точках соціального простору. Етнокультурно компетентною є особа, яка вільно орієнтується у світі значень культури даного народу, яка вільно розуміє мову цієї культури і вільно творить цією мовою. Вона свідомо взаємодіє з культурно багатозначущими предметами, створює складний, насичений різноманітними за змістом зв'язками, соціально-культурний простір.Чим компетентніша щодо цього особа, тим об'ємнішим та ємким постає цей простір, тим більший "прошарок" часу (сучасного та минулого) актуалізований в ньому.
Етнокультурна компетентність особи є наслідком і умовою розречевлення етнокультурного середовища, невід'ємним елементом реального існування, побутування культури етносу. Вона полягає не тільки у вмінні спілкування у світі предметів, правильній їхній розшифровці і декодуванні. Вона включає і комунікативну компетентність, що полягає в умінні оперувати предметами, а також в актах вибору та відданя преференцій у світі цінностей культури. У системі комунікативних зв'язків людина сама може бути розглянута як знак. Вміння, навички, здатність автоматично "читати" інших людей як представників даного народу — один із інтегративних показників етнокультурної компетентності особи.
Отже, етнокультурна компетентність особи дозволяє їй вільно орієнтуватися у суспільстві, свідомо будувати поведінку всередині відповідної культури і одночасно відчувати її межі, край, закінчення і початок світу іншої культури. Залежно від умов виховання люди набувають різного ступеня етнокультурної компетентності.