Арнольд Шлелаков
Ендогамія— практика одруження переважно всередині своєї спільноти. У вузькоспеціальному значенні — звичай, що забороняє одруження за межами даної соціальної (етнічної) групи.
Ендогамія виступає однією з найважливіших ознак етносу. Вона служить об'єктивним механізмом підтримання цілісності етнічної спільноти, починаючи з основних етнічних одиниць первісного суспільства — племені аж до великих етносів. Тенденція до одруження всередині власної спільності простежується й у ранньокласових суспільствах. У сучасних умовах етноси зберігають значний ступінь ендогамії. Суттєвим підтвердженням її важливої ролі у збереженні існування етносу може бути та обставина, що значне порушення ендогамії у даному етносі веде у кінцевому результаті до його корінної модифікації (аж до повного зникнення). Відомо, що змішані шлюби є одним із основних інструментів формування нових етносів на основі синтезу двох або кількох етнічних спільнот. При цьому, з одного боку, відбувається руйнування ендогамії кожної із спільнот, що синтезуються, з іншого, — вони разом охоплюються новим ендогамним колом.
Про роль порушення ендогамії у формуванні нових етнічних спільнот наочно свідчать матеріали з історії утворення народностей у ранньосередньовічній Західній Європі. З яких стає відомо, що помітні зрушення у процесі утворення цих народностей супроводжувалися у VII-VIII ст. в усіх варварських королівствах відміною заборони змішаних шлюбів. Ще одним прикладом можуть служити етнорасові змішання у Латинській Америці, що відіграли величезну роль у формуванні більшості сучасних націй на цьому терені. Так, у Бразилії в результаті міжрасових шлюбів менше ніж за 100 років (з 1819 р. до 1910 р.) кількість осіб змішаного походження (головним чином мулатів) зросла з 20% до 60% порівняно із загальною чисельністю жителів.
До факторів, що створюють межу ендогамії відносяться як природні, так і суспільні явища. У першому випадку роль ізолюючого фактора відіграють, поряд з віддаленістю одного етносу від другого, ландшафтні перепони, що мали суттєве значення на ранніх етапах історії суспільства. До суспільних етноізолюючих факторів, насамперед, слід віднести мову, релігію, державні кордони, а також різноманітні сфери суспільного життя: ті чи інші елементи культури і побуту, обряди, звичаї, законодавство, стереотипи поведінки, естетичні уявлення тощо.
Дія ендогамії як своєрідного стабілізатора етноса пов'язана з тим, що вона забезпечує зберігання сімей однорідного етнічного складу, які саме і виступають як важливий канал передачі традиційної культурної інформації. Таким чином, ендогамія забезпечує поколінну спадкоємність специфіки культури, що притаманна даному етносові.
Тетяна Рудницька
Етнізація — це становлення, розвиток і закріплення в особистісних структурах якостей, що відбивають особливості культури етносу, членом якого є особа. Етнізація на практиці розгортається як аспект соціалізації, елемент виховання, зріз формування типу життєдіяльності особи, перш за все становлення її емоційних, когнітивних, вольових процесів, як набуття особливостей оціночних, моральних суджень, естетичних уявлень, як формування композиції умінь, як засвоєння типових виробничих навичок, прийомів, стилю спілкування і поведінки, специфічного сприйняття світу, притаманної культурі етносу картини світу.
Процес етнізації особи триває протягом усього її життя. Це пов'язано як з величезним обсягом етнокультурної інформації, яка сприймається особою, так і з тим, що у самому сховищі цієї інформації — етнічній свідомості особи — відбуваються зміни, іде розвиток, доповнення, перетворення.
У процесі етнізації можна виділити щонайменше два етапи. На першому — особа засвоює величезне багатство етнокультури, спресований досвід попередніх поколінь. У процесі етнізації масив етнічної культури, що протистоїть особі, яка формується, і має вигляд матеріалізованого, опредмеченого, речового світу і живої, реально функціонуючої етнічної свідомості і психології спільності, має бути засвоєним, втіленим у свідомість особи, в її поведінкові структури, стати органічним змістом самої особи, її Я. Багатство етнічної культури інтеріорізується в особистісні якості, перетворюється в її духовний світ.
На другому етапі етнізації особа, володіючи достатнім досвідом, знанням (у тому числі про культуру інших етносів), здатністю до практичного сприйняття навколишнього світу й інформації про нього, сприймає вплив етнокультури більш вибірково. Одне сприймається беззастережно, друге — з поправками, третє — відкидається зовсім. На цьому ж етапі відбувається не тільки засвоєння елементів етнокультури особою, але і особа через індивідуальну творчість збагачує етнокультуру.
У процесі етнізації люди однієї культури засвоюють одну й ту ж саму заданість бачення світу, один і той же спосіб його категорізацїї, систематизації, типізації. На цьому грунтується переконаність у природності, нормальності, правильності "нашого" способу життя в широкому розумінні цього слова, у самоочевидності для нас багатьох істин, спільності аксіом. Завдяки цьому, у людей однієї культури існує взаємозамінність точок зору, збіг уявлень у головному, тотожність засобів інтерпретації природного і соціального світу, завдяки чому його предмети постають перед нами одними і тими ж, у крайньому разі — "емпірично тими ж самими" (А.Щюц). Саме в цьому явищі знаходиться основа того, завдяки чому окремі люди відчувають себе як "ми", тобто як ті, хто сприймає і розуміє світ як Я.
Микола Шульга
етнікос— давньогрецький прикметник від слова "етнос" — народ. Застосовується тоді коли йдеться про вузьке розуміння останнього, тобто для означення сукупності осіб однієї етнічної належності незалежно від їхнього територіального розміщення (на відміну від широкого значення термінів "етнос" та "етносоціальний організм"). Етнікос є особливою історичною спільністю людей, яка виникла і розвивається природно-історичним шляхом, незалежно від волі людей, які її складають. Люди, які належать до одного етнікосу, мають спільні, відносно стабільні особливості мови, культури і психіки, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень — етнічну свідомість, зафіксовану в самоназві (етнонімі). Необхідною умовою для виникнення етнікосу є проживання людей на одній території та єдність їхнього економічного життя. Однак для подальшого існування етнікосу вони не обов'язкові. Так, українці є громадянами багатьох держав. Але оскільки вони зберігають тією чи іншою мірою такі спільні етнічні ознаки як мова, культура, характер (етнічна психологія), усвідомлення єдності походження, то належать до українського етнікосу. Частини етнікосу, що проживають відокремлено від основного його масиву, можуть знаходитися в компактному та дисперсному стані. Перші з них прийнято іменувати етноареальними, другі — етнодисперсними групами. В українській мові терміну етнікосу певною мірою відповідає термін "етнос", коли воно розуміється як сукупність осіб однієї етнічної належності незалежно від території проживання. Однак як більшість слів живої мови, воно багатозначне і застосовується переважно для позначення етнічних спільностей лише нового і новітнього часу. На відміну від цього термін етнікос не обмежений в стадіальному плані і характеризує людей однієї етнічної належності протягом їхнього етногенетичного розвитку. В об'єктивній реальності етнікоси не існують поза соціальними організмами — самостійними одиницями суспільного розвитку. У просторовому плані етнікоси можуть збігатися з територіально-політичними спільностями (державами), стаючи частками таких соціально-економічних цілісностей як нації. "Своя" держава забезпечує, як правило, сприятливіші, порівняно з бездержавним існуванням, умови для відтворення етнокультурних та етноментальних структур етнікосу, утворюючи з них такі окремі ет-носоціальні організми, як нації або етнічні групи. В останніх роль соціального організму відіграють сім'я й община (первинна територіальна спільність). Тому ці групи, як і територіально відособлені від основного масиву частини етнікосу, можна розглядати як етносоціальні.
Анатолій Шевченко
Етнічна ідентифікація (від лат. identificare — ототожнення), — психологічний процес ототожнення індивідом себе з іншою особою, групою. Цей процес допомагає індивіду оволодівати різними видами соціальної діяльності, засвоювати і втілювати соціальні норми і моральні цінності. Етнічна ідентифікація може проявлятися в будь-яких формах, що включають в себе різні психологічні механізми та види діяльності, відмінні ступені засвоєння індивідом будь-яких ролей, норм та цінностей. Існує три форми ідентифікації: звичайне емоційне ототожнення себе з реальною чи вигаданою особою; включення себе до окремої номінальної соціальної групи (вікової, національної і т. ін.); зарахування індивідом себе до реальної соціальної групи чи колективу із відчуттям приналежності до них. Головним чинником включення індивідом себе до тієї чи іншої групи виступає емоційність, що сприяє активному засвоєнню соціальної поведінки, прийняттю тих групових норм та моральних цінностей, які виробили члени даної групи чи колективу. Але таке засвоєння чи копіювання психологічних процесів не завжди буває загальноприйнятим і раціональним. Тому найбільш ефективною і корисною формою ідентифікації виступає така ідентифікація, що включає в себе колективістські моральні принципи та цінності, вироблені в колективах та засновані на спільній реальній діяльності.
Катерина Чернова
Етнічний автостереотип — система уявлень представників того чи іншого етносу про себе та характеристик, якими вони себе наділяють. Етнічний стереотип формується на основі інформації про конкретний етнос або окремих його представників та прагнень гідно репрезентувати себе у системі міжетнічних стосунків. Як правило, етнічні автостереотипи є позитивними, вони не відбивають реального сприйняття даного етнофора іншими, оскільки вони переважно складаються на базі найкращих уявлень про себе. Зміст етнічного автостереотипу особливо чітко виявляється у стосунках за формулою "ми — вони, " де прослідковуються відмінності між етнічним стереотипом та етнічним автостереотипом. Кожен етнос, а більш точно його лідери, через міфи, ідеї, легенди, історію, традиції прагнуть утвердити оптимально вигідний для себе образ у довкіллі, через що досить часто допомагає досягти панівного статусу у поліетнічному середовищі.
Володимир Євтух
Етнічні атрибути (від лат. attribuo — надаю, наділяю) — невід'ємна властивість, істотна ознака предмета або явища. Розвиток будь-якого етносу, пов'язаний з творенням його державності, національної свідомості, етнічної культури у найбільш концентрованому вигляді втілювався у символіці й атрибутиці — геральдичних знаках, печатках, прапорах тощо. Атрибути, фіксуючи етнічну історію, з'єднують окремі субетнічні утворення з сучасним пластом національної культури та її витоками. Так, наприклад, геральдичні атрибути українських земель виникли у XIII-XIV ст. Їхня першооснова — знаки-мітки, печатки, князівські знаки. Поступово геральдичні знаки зазнавали змін, зберігаючи, однак, свій первинний етнорегіональнй зміст. Сьогодні до важливих елементів національної символіки й атрибутики ми відносимо герб та національно-державний прапор.
Катерина Чернова
Етнічність - термін, який відтворює якісні характеристики людини або групи людей, пов'язані з їхнім етнічним походженням і які виявляються у побуті, культурі, поведінці й в цілому у ментальності, підтверджуючи це походження й вирізняючи їх з поміж інших. Етнологи та етносоціологи активно послуговуються цим терміном з середини 1960-х pp., коли у країнах з поліетнічним складом населення зростає зацікавленість походженням, а відтак культурою, традиціями представників різних народів, які волею долі опинилися в рамках однієї держави. Значення етнічності для окремого народу чи його вихідців, які мешкають в іноетнічному оточенні, полягає у тому, що вона є джерелом їхньої ідентичності у різні періоди історичного розвитку поліетнічних країн й залежить від низки чинників, серед котрих вагому роль відіграють можливості вдоволення потреб вихідців з інших народів у конкретному суспільстві.
Володимир Євтух
Етнічністьсимволічна — якісні характеристики людини або групи людей, пов'язані з їхнім етнічним походженням, що втратили або ж не набули функціональних властивостей етнічного маркера (визначника) у повсякденному житті, однак, вони тією чи іншою мірою присутні у їхній свідомості. Символічна етнічність характерна передовсім представникам другого і наступних поколінь етнічних груп, які мешкають в іноетнічному середовищі і поступово втрачають такі етнічні ознаки як мова, звичаї, традиції, вони не беруть участі у діяльності етнічних організацій.
Володимир Євтух
Етногенез — сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що призводять до виникнення етнічного як явища і зумовлюють його подальший розвиток. У більш широкому аспекті — це сукупність змін, які відбуваються внаслідок взаємодії та взаємозв'язків різних етнічних спільностей. Як моментові соціогенезу, етногенезу притаманні зростаючі прискореність у часі та поширеність у просторі. Етногенез — внутрішньо досить складний та зовнішньонеоднозначно спрямований процес. Йому відомі як зникнення цілої низки етносів (через їх фізичне знищення або штучну чи природну асиміляцію іншими етносами), так і виникнення етносів зовсім нових (шляхом або відокремлення від існуючих етносів за різних історичних умов невеликих груп і поступового набуття ними ознак окремого етносу, або злиття двох чи більше етносів в один новий, якісно відмінний від етносів, що зливаються).
Сьогоднішньому етапові етногенезу як всевітньо-історичного процесу, з одного боку, притаманне зростаюче зменшення напруженості у відносинах між етносами, що вже доволі тривалий час мають свою державність (тобто — між націями). Це стає необхідністю під тиском техніко-економічних, науково-інформаційних та інших зв'язків. Сама ж така необхідність уможливлюється завдяки діяльності ООН та інших міжнародних організацій. Нормою стає етнічна взаємоповага і усвідомлення непрейдешньої цінності кожної етнічної культури для змістовного буття людства як цілого.
З іншого боку, стає неможливим подальше існування таких етнічних конгломератів як колишні держави СРСР, Чехословаччина або Югославія. Етногенез має тут як свою суттєву ознаку прагнення етносів, які стали вільними, до національного буття.
Олександр Нельга
Етногеографія — наукова дисципліна, що сформувалася на стиці етнографії з географією. Введений у науковий обіг у 1920-х роках В.Г.Богоразом, термін "етногеографія" отримав пізніше широке розповсюдження. В сучасному розумінні етногеографія вивчає географічне розміщення народів, їхню чисельність й особливості розселення та територіальних взаємовідносин з іншими народами, що відбуваються під впливом соціально-економічних, політичних, природних та інших чинників; при цьому враховуються характер розселення (наприклад, осіле й кочове), форми і типи поселень, ступінь освоєння території та картина густоти населення, характер і ступінь територіального змішання в сільській місцевості та у містах. Основні розділи етногеографії — етнічна картографія та етнічна демографія. Етногеографія тісно пов'язана також з тими розділами антропології, котрі вивчають розповсюдження людських рас (дослідження чинників расоутворення, класифікація расових типів, антропологічний склад населення земної кулі), а також з лінгвогеографією, що вивчає розміщення мов народів світу. Етногеографія досліджує взаємозв'язок між етнічними спільнотами та географічним середовищем в історичному плані, підкреслюючи опосередкований вплив фізико-географічних чинників і визначну роль соціально-економічних умов.
Починаючи з праць античних авторів (наприклад, Геродота, Гіпократа, Страбона) описи країн і народів простежуються також і в роботах учених середньовіччя та нового часу, проте відмінності у культурі й побуті, суспільному ладі та деяких сторонах психічного складу народів пояснювалися безпосереднім впливом природних умов (відмінностями у кліматі, родючості грунтів тощо). На такій науковій базі виникли теорії географічного детермінізму, найбільш чітко сформульовані в середині XVIII ст. у працях Ш. Монтеск'є, а пізніше в роботах Г.Бокля. Думки про прямий вплив географічного середовища на історію людства, побут та звичаї народів зустрічаються у знаних географів та етнографів XIX — початку XX ст. К.Ріттера, Е.Рекмо, Л.Мечнікова, Ф.Ратцуеля (засновника "школи антропогеографії), Відаль де ля Блама (засновника французької "школи географії людини) та ін.
В Росії та Радянському Союзі етногеографії приділялася значна увага. Широковідомими були етнографічні карти Росії П.Ї.Кеппена та А.Ф.Ріттіха, що були складені у другій половині XIX ст., а також карти Л.С.Берга, І.Ї.Зарубіна та інших учених, які були опубліковані після 1917 р. В 1951 р. була видана учбова карта народів СРСР, а в 1964 р. — Атлас народів світу.
В останнє десятиріччя радянськими вченими розроблені основні принципи виокремлення та класифікації етнічних спільнот, визначені принципи виділення етнічних територій та встановлення етнічних меж, розроблена методика складання карт народів, показано вплив на етнічні процеси міграцій, що призводять до асиміляції або консолідації, а також розроблені методики визначення етнічної структури населення та чисельності народів у різних регіонах світу. Найбільш широко ці питання відображені у працях етнографів московської школи: П.І.Кушніра, С.Ї.Брука, В.1.Козлова та ін. На Україні дослідження з етнічної географії найбільш вагомо представлені у працях В.Ї.Наулка, ним складені етнічні карти України.
Особливою галуззю етнічної картографії є картографування окремих специфічних для кожного етносу елементів матеріальної та духовної культури (традиційне житло, їжа, одяг, сільськогосподарські знаряддя, промисли та ремесла, звичаєвість та обрядовість, народне мистецтво). Ці питання висвітлюються в працях українських етнографів Н.К.Гаврилюк, А.П.Пономарьова, Т. В.Косміної, В.М.Сироткіна та ін.
Тетяна Рудницька
Етнографія — гуманітарна наука про народи (етноси) світу, що концентрує увагу на розробці проблем етно- і націогенезу, етнічної історії, міжнаціональних відносин, етнонаціональних процесів, традиційно-побутової культури, народних знань, побуту, народного мистецтва.
Зародженню етнографії як науки передувало накопичення етнтографічних знань, витоки яких сягають часів Київської Русі. У славнозвісній пам'ятці "Повісті времінних літ" вперше було сформульовано принципово важливе для етнографії як науки положення про своєріднсть усіх племен і народів: "Имяхуть бо обичаї свої, і закони отець своїх и преданія, кождо свої нрави". Інші, не менш важливі для становлення етнографії положення,— про походження народів, їх розселення, систему звичаїв, традицій, матеріальну культуру та духовний світ — згадуються у таких пам'ятках: "Слово о полку Їгорєвь", "Слово о погібелі Руськія землі", у Густинському літописі, "Роксоланії" С.Кльоновича, "Хроніці" Феодосія Сафонович а, старшинських літописах Самовидця, С.Велички, Г.Гребінки та ін.
По мірі накопичення етнографічних знань формувалась етнографія як наука. Першим свідченням зародження української етнографії стала "Програма" для опису України Ф.Туманського, а також спеціальна народознавча розвідка Г.Калиновського "Опис весільних українських простонародних обрядів". До речі, українська етнографія має своєрідну природу формування: вона зароджувалася на народознавчій основі, на грунті фолькльору і літератури, концентруючи головну увагу на дослідженні духовної культури. Предметна спрямованість української етнографії логічно виникала із своєрідного стану тодішньої України —напівколоніальної національної окраїни. Українська інтелігенція намагалася через осмислення духовності українського народу виявити його потенції для визволення й здобуття волі.
Етнографічна наука інших країн мала іншу природу і дещо відмінні назви. Наприклад, російська етнографія формувалась на базі географії і була викликана до життя потребою в описанні народів тих земель, що підкорювала Росія. Дещо подібне було характерне для німецької етнографії, що складалась з двох частин: Voelkerkunde — наука, що вивчає чужі народи, і Volkskunde — наука, що вивчає власний народ. Такий самий поділ мала етнографія і скандинавських країн; у Франції зародження етнографії пов'язувалося з класифікацією мов і лише на початку XX ст. — з осмисленням расової проблематики та вивченням людства; в англомовних країнах аналогом етнографії виступає соціальна (в Англії) або культурна (в США) антропологія, котра має дещо інший, аніж етнографія, дослідницький об'єкт — людину, а не народ. Терміном "етнографія" у більшості західних країн визначають описову дисципліну (музеєзнавство) на відміну від теоретичної — "етнології".
Українська етнографія біля своїх витоків (як наука вона склалась у середині XIX ст.) формувалася переважно як описова дисципліна. Вона грунтувалася на базі трьох народознавчих центрів: Харківського університету (початок XIX ст.). Київського університету (40-і pp. XIX ст.) та Львова (кінець XIX ст.). Харківська "романтична" школа (І.Срезневський, А.Метлинський, М.Костомаров, К.Сементовський та ін.) зосереджувалася, насамперед, на вивченні міфології і демонології; київська (М.Максимович, П.Куліш, Т.Шевченко, 0.Афанасьєв-Чубинський, П.Чубинський та ін.) — на вивченні етнічної історії і культури, розпочавши систематичні етнографічні обстеження, утворивши "Етнографічно-статистичну експедицію"; львівська (М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк, Ф.Колесса, В.Шухевич та ін.) — на розробці карпатської проблематики, висвітлюючи її на сторінках першого спеціального друкованого органа "Етнографічний вісник" та "Матеріали до українсько-руської етнології".
Нині українська етнографія, традиційно поєднуючи два рівня досліджень: описовий і узагальнюючий, тяжіє до етнологічного, теоретичного осмислення емпіричного матеріалу.
Анатолій Пономарьов
Етнодисперсні групи. Частини етнікосу, що проживають відокремлено від його основного масиву і знаходяться у розсіяному стані.
Втім, не дивлячись на те, що ядра етнодисперсних груп знаходяться в інших соціальних організмах, це не позбавляє дані групи певних соціальних параметрів. Власне, в реальній дійсності етнікос взагалі не існує поза соціальними інститутами, роль яких, як правило, виконують різні соціальні спільноти. За умови утворення етнікосом етнодисперсної групи таку функцію здатні брати на себе сім'я, громада і т. ін.
Тому, коли мова заходить про частини етнікосів, що відокремлені від їхнього основного ядра, уявляється доцільним розглядати їх як етносоціальні групи, які у деяких випадках навіть можуть мати інші етносоціальні параметри ніж основний етнічний масив держави. Частіше за все етнодисперсні групи залучаються до системи соціально-економічних зв'язків, властивих тому соціальному організмові, у межах якого вони знаходяться. Саме з таких причин різні частини одного й того ж етнікосу можуть мати далеко не однакові економічні параметри і більш того, належати до різних соціально-економічних формацій.
Лариса Аза
Етноклас — термін, який використовується у західній етносоціології для визначення прошарків (верств) населення поліетнічного суспільства, на соціально-економічне становище котрих помітний вплив справляє їхнє етнічне походження, етнокультурні та етнопсихологічні особливості їхнього розвитку.
Володимир Євтух
Етноконфесія — позначення тісного зв'язку народу або його частини (субетносу, етнографічної групи) з сповідуваною ними певною релігією. Співвідношення конфесійної і етнічних характеристик в різні періоди історичного розвитку змінювалося. На ранніх його етапах етнічні і релігійні межі, як правило, співпадали. Так, для племен були притаманні спільні релігійні уявлення і культові дії. У ранньокласовому суспільстві кожне державно-політичне утворення і відповідний йому етнос мали своїх національних богів, свою систему релігійних поглядів та обрядів. На цій основі формується філетизм — ототожнення віросповідної спільності з народністю. З розвитком суспільства, посиленням конфліктів між етносами виникають ширші релігійнісистеми; одну конфесію сповідує кілька народів. Згодом частішають випадки, коли одна частина етносу дотримується старої релігії, а інша сприймає нову віру. Народи поступово стають поліконфесійними.
Зв'язок релігійної належності з етнічною у різних народів неоднаковий. Найтісніший він у послідовників суто етнічних конфесій (іудаїзм, вірмено-григоріанська церква, синтоїзм, сикхізм та ін.). Досить сталий зв'язок у моноконфесійних народів (як правило, віруючі італійці є католиками, німці — лютеранами, росіяни — православними, араби — мусульманами і т.д.). Належність різних частин одного і того ж народу до кількох конфесій призводить до виникнення всередині нього культурно-побутових відмінностей і до утворення етноконфесійних груп.
Однакова віросповідна належність — не обов'язкова ознака етнічної спільності. Як відомо, етнічні зв'язки міцніше конфесійних. Тим не менш поєднання їх примножує творчі потенціали нації. Етноконфесія — не штучне поєднання віровизнання і народності, а особлива форма, стан їх розвитку, що характеризується органічним злиттям, зрощуванням при збереженні притаманних кожному специфічних особливостей. Такий синтез досягається за допомогою багатьох факторів: історичних обставин, геополітичних умов, співпадання інтересів народу і церкви, усвідомлення їх національною елітою і духовенством, єдності процесу формування етнічної свідомості тощо. Їх тривала взаємодія формує певну усталеність етнічних кордонів поширення багатьох конфесій, міцний зв'язок нації з конкретним вірознанням. Останній виразно проявляється в усіх сферах суспільного життя — духовному, політичному, економічному, соціально-побутовому, на різних рівнях свідомості — ідеологічному і психологічному, виконує різноманітні функції. Етноконфесія цементує народ (його частину), стимулює державотворче і культурне життя, регулює моральні відносини, підтримує, оберігає національну самобутність, сприяє передачі, засвоєнню і примноженню соціального,досвіду та ін.
Водночас з цими функціями (інтеграційною, націо- і культуротворчою, регулятивною, трансляційною, захисною) етноконфесія виконує і ряд інших. За деяких умов вона здатна живити уявлення національної чи релігійної винятковості, зверхності, антипатій і ворожості до сусідів, служити джерелом дезінтеграції народу за віросповідною ознакою, гальмувати прогресивні процеси, консервувати застарілі, архаїчні погляди і звички, використовуватися реакційними силами для досягнення ними своїх егоїстичних цілей та групових інтересів. Переважання і гіперболізація етнічного ведуть до націоналізму, засилля конфесійного — до клерикалізму.
Відмінності між етнічною і релігійною сторонами етноконфесії мають переважно гносеологічний характер. У християнському богослов'ї витоки, сутність і майбутнє нації тлумачаться з позицій креаціонизму і провіденціалізму. Природа і призначення етносу розкриваються різними науками.
Належність етносу до певної релігії помножує його можливості творити самобутню культуру, домагатися визнання у інших народів, підтримувати з ними різноманітні зв'язки, розвивати гуманітарне співробітництво.
Особливістю етноконфесії духовного утворення є емоційність. Усвідомлення людиною своєї належності до цієї спільності глибоко переживається і засвоюється, формує почуття гідності, колективізму, впевненості і задоволення.
Іван Мигович
Етнократія — термін, що означає пріоритет національних (етнічних) цінностей як перед особистісними, так і перед іншими соціальними (груповими, універсальними) цінностями в галузі державної політичної практики, де нація розуміється як одержавлений етнос. Ця практика зводиться до безумовного панування в структурах політичної влади представників еліти домінуючого (не обов'язково чисельно) етносу і охоплює, в залежності від регіональних особливостей, широкий аспект адміністративних програм — від геноциду до федералізації багатоетнічної країни на основі регіональних автономій.
Історичні межі етнократїї як політичної практики охоплюють епоху розпаду імперій і утворення замість них або моноетнічних держав, або багатоетнічних федерацій нового типу. На етапі свого зародження засади етнократій камуфлюються під культурно-освітню, демократичну і для всіх сприйнятливу політичну ідеологію. Лише на пізніших стадіях масових психозів виявляються її антигуманізм, що переходить у брутальне централізоване насильство щодо представників іноетнічного походження.
Теоретичне обгрунтування етнократії полягає в тому, що "природа" (голос "землі і крові") оголошується найбільш глибинною основою "національної ідеї", що зводиться до відстоювання ряду безумовних аксіом. Найважливішими серед них є: пріоритет етнічних цінностей перед особистісними; пріоритет своєї культури перед іншими (особливо такими, що можна назвати "космополітизованими"); пріоритет державності над усіма іншими формами самоорганізації етносів; пріоритет етнічного минулого (як правило міфологізованого) і жаданого майбутнього перед сьогоденням (трактованим як ганебний "вивих" історії); пріоритет фундаменталістських форм "народного" життя і культурної самобутності перед "бездуховними" орієнтирами громадянського суспільства.
Кожна із зазначених аксіом набирає тим більшого філософсько-художнього оформлення і суспільного розголосу, чим глибшою стає соціально-економічна криза, в умовах якої доктрина етнократії стає проекцією на політичну площину психології етнічного відчаю. Виключна привабливість ідеології та практики етнократії пояснюється тим, що вона забезпечує своїх певних прихильників правом на політичну владу внаслідок простої належності до етносу, без огляду на особистісні якості і професійну підготовку,
Ідеологія та практика етнократії є свідченням незрілості громадянського суспільства, відсутності правової держави і розвинутої соціальної інфраструктури.
Василь Ткаченко
Етнокультурна дистанція — різниця у рівні розвитку і відмінностей між культурами людських спільнот, в основі якої лежать такі чинники, як етнічне походження, етнічні звичаї, традиції. Етнокультурна дистанція виявляється передовсім у процесі міжетнічного спілкування й особливо вона акцентується (свідомо чи несвідомо) за умов етнічного ренесансу, коли представники тих чи тих спільнот надають великої ваги своєму етнічному походженню, активно виокремлюють себе у системі міжетнічних стосунків.
Надмірна акцентуація відмінностей у культурі одного етносу від іншого за несприятливих умов може сприяти (особливо, коли це здійснюється цілеспрямовано й свідомо запрограмовано) протиставленню етносів.
Володимир Євтух
Етнолінгвістика — розділ мовознавства, що вивчає мову в її відношенні і взаємодії з культурою, етнокультурними і етнопсихологічними факторами, що впливають на функціонування і розвиток мови.
Як самостійний науковий напрям етнолінгвістика зародилася у другій половині XIX ст. у США, що відповідало потребі комплексного вивчення індіанських племен Північної і Центральної Америки у поєднанні етнографічних і лінгвістичних досліджень. Як розділ і напрям у мовознавстві Е. оформилась на початку XX ст. (спочатку для класифікації і ареальних досліджень мов американських індіанців). У вітчизняній, і зокрема в українській науці, у другій половині XIX ст. розвиток етнолінгвістичного напряму у мовознавстві пов'язаний з науковими розробками видатного вченого, основоположника так званого психологічного напряму у вітчизняному мовознавстві О.О.Потебні.
У 50-70-і pp. нашого століття відродження наукового інтересу до змістовної сторони мови сприяло значному розширенню арсеналу наукової методики етнолінгвістичних досліджень (метод компонентного аналізу для дослідження зв'язку мовних факторів з соціально-культурними особливостями позамовної дійсності, психологічні методи вивчення мовної семантики, історичне дослідження духовної етнічної культури на основі мовних явищ, в тому числі і за письмовими джерелами тощо). Етнолінгвістичні аспекти досліджень мають місце також у соціолінгвістиці, психолінгвістиці, етнографії і фольклористиці, коли науково розробляються питання еволюції і функціонування мов в їхньому взаємозв'язку з історією, культурою, менталітетом етносів.
Новітні етнолінгвістичні дослідження в Україні відновили своє право на існування в умовах незалежної держави і етнокультурного відродження етносів і етнічних спільнот, коли мовознавча і етнологічна науки отримали можливість вивчати реальне функціонування мови і її роль в житті людини і цілого етносу.