14 Листопада 1989 p. Верховна Рада срср ухвалила Декларацію про визнання незаконними та злочинними репресивні акти проти народів, що підпали під насильне переселення, та забезпечення їх прав.
В останні роки відбувається процес повернення в Україну представників депортованих народів — кримських татар та етнічних німців. За станом на початок 1997 р. в Україну повернулося близько 200 тис. кримських татар, 12 тис. вірмен, греків, болгар, 2 тис німців.
Кирило Кейданський
Держава поліетнічна — держава, на території якої водночас проживає кілька етносів. У вузькому, тобто спеціальному, розумінні цього терміну мова йде про державу, створену двома або більшою кількістю етносів за умов, коли ці етноси або рівноправні (Швейцарія, Бельгія), або коли один з етносів має панівний стан у державі (колишні Російська, Австро-Угорська чи Британська імперії). У більш широкому розумінні цього терміну поліетнічними є фактично усі сучасні держави, бо кожна з них включає щонайменше кілька (найчастіше значну кількість) етноменшинних груп.
З іншого боку, тобто більш широкого розуміння поліетнічності держав, правомірно говорити про перманентно оновлювану поліетнічність. Це пояснюється тим, що, з одного боку, цілком природною є поступова асиміляція, розчинення етнодисперсних груп у корінному етносі, але, з іншого боку, зростаюча відкритість держав сучасного світу полегшує (а деякою мірою і стимулює) міграційні процеси, завдяки чому в багатьох державах виникають нові етнодисперсні групи або оновлені генерації колишніх.
Сьогоднішня динаміка економічного та політичного життя народів, а також зростаюче усвідомлення цінності етнічної культури дають підстави вважати, що у майбутньому все людство перетвориться на поліетнічну цілісність.
Олександр Нельга
Дискримінація етнічна — утиски, що здійснює панівний етнос щодо непанівного етносу (або певної кількості таких етносів). Вона дається взнаки при наймі на роботу та звільненні з роботи, при виплаті заробітної плати та встановленні окладу, при вирішенні питань підвищення кваліфікації та висування на більш високу посаду, при наданні прав громадянства та здійсненні судочинства, при реалізації прав на соціальний захист та прав людини взагалі тощо. Етнічна дискримінація має економічне, історичне та психологічне коріння. Так, бажання отримувати додатковий прибуток підштовхує переважну більшість наймачів-роботодавців використовувати для цього й такий засіб, як етнічна дискримінація. З боку найманих робітників — представників недискримінованих етносів — такий засіб може знаходити розуміння і навіть підтримку. Соціально це може пояснюватися бажанням хоч у такий спосіб піднятися над подібним собі. Окрім того, ці, а також всі інші, "неекономічні" вияви етнічної дискримінації є реалізацією психологічної установки багатьох людей на протистояння "МИ — ВОНИ". Ця установка історично зумовлена тривалим ставленнями до етносів-чужинців як до ворогів.
Дискримінація етнічна все більш стає непопулярною із зростанням у сучасному світі значущості прав людини, загальнолюдських цінностей, взаєморозуміння та взаємодії між народами.
Олександр Нельга
Діаспора українська. Визначальним критерієм об'єднання українців під поняттям "українська діаспора" є перебування їх поза ядром українського етносу, що знаходиться на сучасній території України. Всього за кордоном налічується понад 10 млн чол., які за своїм етнічним походженням є українцями. Вони живуть практично у всіх країнах світу. Свою батьківщину українці залишали різними шляхами, переважно в результаті добровільної чи примусової еміграції. До 90-х pp. XX ст. вона небула масовою, за винятком переміщення на Кубань значних контингентів козацтва із Запорізької Січі після зруйнування її Катериною II. Масова еміграція українців за океан почалася в кінці XIX — на початку XX ст. Найбільші потоки емігрантів формувалися у таких напрямах: Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Бразилія, Аргентина, Уругвай, Парагвай), зарубіжні країни Європи (як правило, українці прибували сюди на заробітки і згодом переселялися за океан або поверталися додому), центральні та східні регіони Російської імперії. Відносно масовою була еміграція українців після встановлення в Україні радянської влади (20-і pp. XX ст.) — переважно до країн Східної Європи, в Австралію, Латинську Америку та після другої світової війни (1939-45 pp.) — до Північної Америки, країн Центральної Європи та до Австралії. Таким чином, у багатьох країнах світу сформувалася українська діаспора. Виділяються 5 великих регіонів розселення українців поза територією України: країни Північної Америки, країни Південної Америки, країни Європи, Австралія, а також держави, які утворилися на території колишнього Радянського Союзу. Нині найбільші осередки української діаспори — у Північній Америці. Так, у США, за попередніми підрахунками, живе понад 1 млн вихідців з України та їхніх нащадків (за ін. даними, близько 500 тис., за даними демографічних досліджень 1986 — близько 2 млн). Основними районами концентрації їх є штати Пенсільванія, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Мічиган, Огайо, Коннектикут, Індіана, Вісконсин. У Канаді налічується понад 500 тис. таких, які народилися від мішаних шлюбів, за даними канадської преси — всього близько 1 млн чол. (провінції Альберта, Манітоба, Саскачеван, Онтаріо та ін.).
На південноамериканському континенті найбільше вихідців з України та їхніх нащадків живе в Аргентині (близько 160 тис. — провінції Місьйонес, Буенос-Айрес), Венесуелі, Уругваї та Парагваї (25-30 тис.). Основна маса українців прибула в цей регіон між першою та другою світовими війнами.
На території Європи українська діаспора складається з автохтонного населення (країни Східної Європи), а також емігрантів та їхніх нащадків (країни Центральної та Південно-Східної Європи). Найбільше українців у Польщі (за даними етнічних організацій, 250-500 тис. чол.; за офіційною польською статистикою,
120-250 тис.; Ольштинське, Щецинське, Гданське, Познанське та ін. воєводства). У Румунії, за різними джерелами, живе від 70 до 300 тис. українців, у Чехії та Словаччині, за офіційними джерелами, — близько 55 тис., за іншими — від 100 до 200 тис. осіб українського походження (Східна Словаччина, Судети), в колишній Югославії (до її розпаду) — близько 50 тис., в Угорщині — близько 3,5 тис. У довідкових джерелах та науковій літературі про українську діаспору майже немає суттєвих розходжень про кількість українців у Франції (25-30 тис.), Великобританії (понад 20 тис.), Німеччині (20 тис.), Австрії (близько 6 тис.), Бельгії (близько 5 тис.), Нідерландах (0,6 тис.).
У країнах Америки і Центральної Європи переважна більшість осіб українського походження живе у містах, наприклад, у США — близько 90%, у Канаді — понад 76%.
Найпізніше почала формуватись українська етнічна група Австралії — після другої світової війни; вона налічує близько 34 тис. чол. Українці та їхні нащадки живуть і в скандинавських країнах, Китаї, Італії, на півночі Африки.
Значний масив української діаспори є у державах — колишніх республіках Радянського Союзу (1989, перепис, тис. чол.): у Росії — 4368,9, Казахстані — 896,2, Молдові — 600,4, Білорусі — 291,0, Узбекистані — 153,2, Киргизстані — 108,0, Латвії — 91,1, Грузії — 52,4, Естонії — 48,3, Литві — 44,8, Таджикистані — 41,4, Туркменистані — 35,6, Азербайджані — 32,2, Вірменії — 8,3.
У місцях компактного розселення українці певною мірою зберігають мову, традиції, звичаї, елементи культури і побуту свого етносу, назви населених пунктів, пов'язані з Україною (Дніпро, Полтава і т. п.). Так, ще 1915 в канадських провінціях Манітобі, Альберті, Саскачевані; працювало відповідно 120, 130 і 200 шкіл з навчанням англійською та українською мовами. На Кубані 1926 було понад 500 українських шкіл, у Казахстані близько 300. Україномовні та двомовні школи були створені в США, Бразилії, Аргентині (як правило, при церквах), на Далекому Сході Росії. З часом у зв'язку з асиміляційними процесами та викривленнями національної політики кількість таких шкіл значно скоротилася, а в колишніх республіках Радянського Союзу до кінця 80-х їх не було зовсім. Лише на початку 90-х pp. у Москві, Латвії, Молдові та іншими зусиллями українських громад почали засновувати школи чи класи з навчанням українською мовою. Невід'ємним атрибутом суспільного життя української громади є преса. Найбільше періодичних видань українською мовою виходить у країнах Північної Америки. У США, наприклад, на середину 90-х pp. — понад 100 назв загальним тиражем понад 208 тис. Наукові дослідження з українознавства у Канаді ведуться при університетах, у науково-громадських закладах — Науковому товаристві ім. Шевченка, Українській вільній академії наук (УВАН). Діють також наукові інститути, товариства, асоціації, зокрема Український соціологічний інститут, Українська академія мистецтв і наук, інститути літератури і мови (США).
Українську культурну спадщину зберігають у музеях ("Село української культурної спадщини" — музей просто неба в Едмонтоні, Український музей Канади в Саскатуні, Український музей у Нью-Йорку та ін.). Україністику викладають, зокрема, у 12 канадських університетах.
Дійовими осередками збереження української етнічності за межами України є колективи художньої самодіяльності. Серед найвідоміших сучасних колективів — танцювальні ансамблі "Шумка" (Канада), "Гомін України", "Дніпро" (США), "Пульс" (Словаччина), хор ім. Леонтовича (США), чоловічий хор "Журавлі" (Польща), театр у м. Пряшеві (Словаччина) та ін. Значну роботу по згуртуванню українських громад здійснюють політичні, громадські та культурно-просвітні організації: Український конгресовий комітет Америки (УККА) й Український народний союз (УНС) — США, Конгрес українських канадців (КУК), Товариство об'єднаних українських канадців (ТОУК) і Робітниче запомогове товариство (РЗТ) — Канада, Український союз (УС) — Бразилія, Об'єднання українців у Польщі (ОУП), а також Світовий конгрес вільних українців. Стимулюючим фактором у створенні українських громадських організацій у колишніх республіках СРСР став Конгрес українців (січень 1992, Київ). Шляхи до консолідації навколо загальної мети — розбудови вільної демократичної України розглядались на Всесвітньому форумі українців (Київ, 21-24 серпня 1992). Певну роль у згуртуванні українства відіграє Українська Всесвітня Координаційна Рада.
З проголошенням України незалежною державою (1991) відкрилися значні перспективи в розбудові різних зв'язків з українською діаспорою як на рівні громадських організацій та органів державної влади. Зокрема, для координації співпраці з діаспорою у Державному Комітеті України у справах національностей та міграції утворено Управління у справах української діаспори, у співпраці з Науковим товариством ім. Шевченка (Нью-Йорк) та Редакцією Енциклопедії української діаспори (Чикаго, США) створюється семитомна (у десяти книгах) Енциклопедія української діаспори (перша книга — 4-й том, присвячений українцям Австралії, Азії, Африки, — з'явилася друком у Києві у 1995 році). Інститут соціології НАН України та Наукове товариство ім. Шевченка (Нью-Йорк) видає часопис "Українська діаспора" (з 1992 р.).
Володимир Євтух
Дослідження етносоціологічні — науковий напрям дослідницької діяльності, що вивчає соціальне обумовлені і диференційовані етнічні явища й процеси.
Найбільш актуальними завданнями етносоціологічних досліджень є: розкриття соціальної обумовленості етнічних явищ (етнічних рис культури й побуту, деяких особливостей ціннісних орієнтацій, норм поведінки, мовної ситуації, самосвідомості етнічних відносин), їхньої специфіки та інтенсивності в різних соціальних групах; розкриття національного різноманіття соціальних процесів і явищ. Інакше кажучи, етносоціологічні дослідження значною мірою зорієнтовані на з'ясування механізму відтворення тих чи інших етнічних явищ і розкриття їхньої функції у цілісному соціальному організмі.
Отже, взаємозв'язок загальних соціальних явищ з етнічними є предметом етносоціологічних досліджень. При цьому суттєвого значення набуває й історичний підхід.
Втім слід мати на увазі, що проблемні ситуації можуть виявляти себе на досить різних рівнях: на рівні психології і свідомості людей та окремих груп, на рівні значно більших спільностей (націй), на певному інституціональному рівні і на рівні розвитку суспільства в цілому. Скажімо, важлива етносоціальна проблема — вплив етнічних (національних) факторів на таке соціальне явище, як міграція. Етнічні фактори — знання мови, етнічне спілкування, специфіка внутрішньосімейних відносин, традиції тощо здатні впливати на інтенсивність та спрямованість міграції.
Функції й завдання етносоціологічних досліджень — багатоаспектні і в той же час цілеспрямовані. Оскільки останні передбачають вивчення не окремих, явищ, а їх систему, сукупність взаємопов'язаних процесів, вони спираються на широке коло джерел, серед яких слід виділити: дані державної статистики, матеріали відомчих архівів, періодичну пресу (контент-аналіз), переписи населення, його поточний облік (архіви відділів загсу, картотеки паспортних столів, домовікниги ТОЩО). поряд з аналізом документів вирішальну роль у характеристиці реальної поведінки людини відіграють такі процедури конкретно-соціологічного дослідження, як спостереження і масове опитування. Останнє можна вважати одним з основних методів етносоціологічного дослідження. Причому інформацію, що отримується в процесі проведення етносоціологічного дослідження, можна умовно поділити на два масиви;
1) інформація про основні умови та фактори розвитку і взаємодії етносів;
2) інформація, що пов'язана з власне етнічними ознаками: реакцією етноса як етносоціального утворення на зміни соціального середовища.
Етносоціологічні дослідження знаходяться на порозі нового етапу свого розвитку, що передбачає більш масштабне здійснення системного підходу до вивчення соціально-етнічних процесів, більш повне використання арсеналу кількісних методів, математичних засобів аналізу, підвищення практичної результативності даних досліджень.
Лариса Аза
Екзогамія — одна з норм первісного права, що накладала заборону на шлюби і навіть на статеве спілкування у межах певного роду. Однак екзогамія роду була невід'ємною від ендогамії племені. Екзогамію було заборонено в дуже вузьких межах (батько й дочка, матір та син, брат та сестра), але зобов'язувала до шлюбів між дітьми братів та сестер, тобто — між вельми близькими родичами по крові. У деяких племен шлюб поза межами племені навіть заборонявся. Отож, мабуть, родова екзогамія була скоріш за все, засобом зміцнення племінної ендогамії. Це фактично був спонтанно і безсвідоме відшуканий засіб висування на історичну авансцену племені як історичної спільності людей. Тим самим було зроблено історичний крок у напрямі інтеграції людства через його диференціацію.
Олександр Нельга
Екологія етнічна (етноекологія) — наукова дисципліна, що виникла і формується на межі етнології з екологією людини (соціальною екологією) і має зони перекриття з етнодемографією, етногеографією, а також етнічною антропологією. Сутністю екологічного вивчення етносу є його комплексний аналіз як цілісного системного утворення, що розглядається у взаємодії з природним та соціальним середовищем.
Як і загальна екологія, яка вивчає взаємодію організму із середовищем, у центр своєї уваги етнічна екологія ставить екологію людини, враховуючи передусім: особливості людини як соціально-біологічної істоти; провідну роль суспільних факторів у формуванні етнопопуляційних груп; важливість специфіки культури, що є основним засобом позабіологічної адаптації до навколишнього середовища; величезне значення господарської діяльності у життєзабезпеченні людських спільнот, а також їх перетворюючі впливи на природу, що дедалі стають все інтенсивнішими. Екологічний підхід як метод системних досліджень, котрий привносить у суспільствознавчі науки досягнення природознавчих наук, надає можливість конструктивного осмислення етносоціальних явищ.
Перші концепції взаємодії людей, у тому числі етнічних спільнот, з природним середовищем з'явились у XVII ст. і виступали головним чином у вигляді географічного детермінізму, сутність якого зводилась до того, що особливості середовища визначають матеріальну і духовну культуру, психічний склад та форми політичного устрою народів світу. Часом становленням власне етнічної екології вважається середина XX ст., коли сформувалась наукова концепція "культурної екології". Її основоположник американський науковець Дж. Стюард та його однодумці вивчали процеси адаптації людських спільнот до природного середовища, виділяючи "ядро культури", насамперед її "технологічний базис", що знаходиться під постійною дією середовища, при порівняно незалежному від довкілля розвитку інших елементів культури, що й надає таким людським спільнотам специфічних рис. У 1960-ті роки у США розвивається "екологічна етнографія", що містить в собі такі напрями як "екосистемна етнографія" і "процесуальна екоетнографія", що фокусують свою увагу на тих чи інших аспектах взаємодії етнокультурних спільностей та природного середовища.
Сучасна етнічна екологія своїм завданням має вивченняособливостей традиційних систем життєзабезпечення етнічних спільнот у природних та соціокультурних умовах їх проживання, вплив екологічних чинників на здоров'я етнічних спільнот, вивчення особливостей використання етносами природного середовища та їхнього впливу на це середовище, закономірностей формування та функціонування екосистем з урахуванням етнічного чинника населення. У ході вивчення особливостей систем життєзабезпечення різних етнічних спільнот виокремлюється їх фізичний та психічний (духовний) аспект. До першого відноситься фізична адаптація етнофорів та цілих етнічних спільнот до природного середовища, а також соціально-культурна адаптація, що пов'язана з їхньою господарською діяльністю і що виявляється в особливостях матеріальної культури етнічної спільноти (харчуванні, одязі, житлі тощо), і у народній медицині. До другого аспекту відносяться головним чином етнічні особливості психологічної адаптації до природного і соціокультурного довкілля, що виявляються у етноспецифічних формах етики: традиціях, звичаях та обрядах. Дослідження відношення етнічних спільнот до природного середовища передбачає виокремлення екофільних і екофобних тенденцій та традицій з метою використання такого матеріалу для екологічної просвіти і виховання.
Питанням етнічної екології значна увага приділяється у працях В.Ї.Козлова, Ю.В.Бромлея, О.О.Сусоколова, Б.В-Андріанова.
Тетяна Рудницька
Експектації етнічні (від гр. ethnicos — народні та англ. expectation — чекання) — природні компоненти системи регуляції поведінки та взаємодії представників певної етнічної спільності, які являють собою різновид соціальних санкцій (вимоги) щодо збереження притаманних даному етносу норм соціальної поведінки, відносин, установок тощо. На відміну від офіційних нормативно-правових актів, які втілюють певні вимоги до поведінки та взаємодії людей, експектації етнічні носять неформалізований, мимовільний та найчастіше неусвідомлений характер. Експектації етнічні мають дві властивості: 1) право очікувати від оточення поведінки та відносин, що відповідали б прийнятим етносоціальним нормам; 2) обов'язок вести себе відповідно до очікувань інших представників етносу. Виділяють належні експектації етнічні, що визначають належний характер етносоціальної поведінки та відносин, і прогностичні експектації етнічні, що визначають ймовірний характер прояву обраних форм соціальної поведінки та відносин, обумовлених особливостями етнотипу та конкретної ситуації. Експектації етнічні формуються через процеси антиціпації — передбачення, упередження дій, реакцій, відносин та забезпечують прогнозування поведінки, а також санкцій і відповідних реакцій на неї. Основними функціями експектацій етнічних є: впорядкування взаємодій; забезпечення надійності системи етносоціальних зв'язків; узгодження дій та відносин, які складаються між представниками одного етносу; підвищення ефективності процесів етносоціальної адаптації й життєздатності етносу в цілому.
Едуард Афонін
Екстремізм етнічний — прихильність до крайніх поглядів з питань етнічних відносин. Етнічний екстремізм в сфері соціальних відносин виявляє схильність до етнічного сепаратизму. В політиці прагне до вирішення етнічних проблем із застосуванням найрадикальніших методів, включаючи всі види насилля і терору. Для сучасної епохи характерна багатоманітність різновидів та проявів етнічного сепаратизму, і перш за все — неофашистські партії та угрупування, лівий екстремізм, "нові ліві" у Італії та Франції, "червоні бригади" в Італії та ФРН, ісламський екстремізм та ін. Значна кількість форм екстремізму етнічного переплітаються з релігійними. Екстремістьські прояви виникають на грунті тих або інших деформацій політичних структур та інститутів, прорахунків та помилок у проведенні соціально-економічної національної політики. Особливої гостроти ці прояви набувають у періоди суспільних криз.
Лідія Сохань
Еміграція — поняття, що вживається як для визначення процесу виїзду громадян із своєї країни в інші країни на постійне або довготривале проживання, так і для визначення статусу сукупності вихідців з однієї країни, які проживають в іншій країні, в межах часу, потрібного для їх правової і соціальної адаптації в нових умовах.
Наприклад, італійська еміграція у США, українська еміграція у Канаді. Причини, що спричиняють еміграції: безробіття або його загроза, безземелля або малоземелля, неможливість реалізувати свої професійні потреби, тягар етнічної, політичної, релігійної дискримінації, прагнення з'єднатися з сім'єю. В історії багатьох країн траплялися періоди масового від'їзду населення. Так, наприкінціXІХ — на початкуXX століття такі масові від'їзди населення спостерігалися з Італії, Австро-Угорщини, Російської Імперії в країни Америки, у 40-60-ті pp. XX ст. з північно-африканських країн до Франції і т. ін. Переміщення робочої сили має різноманітний вплив на економіку як країн донорів, так і для країн-рецепієнтів. Для перших — це втрата здебільшого дієздатного компоненту, послаблення інтелектуального потенціалу, що часто-густо не компенсується частковою рееміграцією. Саме такими наслідками позначена еміграція з України наприкінці XIX — на початку ХХ-х ст., у 20-30 pp. XX ст., у післявоєнні часи.
Право залишати свою країну і повертатися до неї зафіксоване у Загальній декларації прав людини (1948 р.) і Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.), що містить і ряд обмежень, що зумовлені охороною "державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення". У колишньому Радянському Союзі існувала низка процедур, що ускладнювали право на виїзд і довільно тлумачили обмежувальні положення пакту. Нині діючі в Україні нормативно-правові акти приведені у відповідність з міжнародними нормами.