7

Лекція 5. Політична цензура в Україні

1. Визначення понять «цензура», «політична цензура».

2. Методи політичної цензури в Україні та передумови її існування.

3. Контроль за змістом ЗМІ.

4. Перешкоджання функціонуванню ЗМІ та виконанню журналістами професійних обов’язків.

5. Тиск на ЗМІ за допомогою судових позовів та створення нерівних умов конкуренції.

6. Контроль у державних та комунальних засобах масової інформації.

7. Насильство проти журналістів як форма політичної цензури.

8. Боротьба з політичною цензурою як складова демократії.

Література

1. Гаврада Ігор. Цензура як прояв недемократичності державної політики України у сфері засобів масової інформації //Політичний менеджмент. – 2006. - №5. – С.95 – 106.

2. Геть політичну цензуру! //За вільну Україну. – 2002. – 8 жовтня. – С.1, 3.

3. Журналістська осінь – 2002. Дискусія про політичний тиск та цензуру в українських медіа. Збірка статей /Наталія Л. Лігачова, Ганна І. Шерман, Борис А. Кіпніс, Таїсія В. Кравченко. – К.: Фонд медіа-ініціатив, 2003. – 104 с.

4. Політична цензура в Україні (аналітична доповідь Центру Разумкова) //Національна безпека і оборона. – 2002. - №11. – С.2-29.

5. Політична цензура в Україні: Факти. Тенденції. Коментарі /Упоряд.: О.Палій, С.Лячинський, С.Макеєв та ін. – К., 2002. – 112с.

1. Визначення понять «цензура», «політична цензура»

Цензура – незаконна заборона поширення інформації, її обмеження, дозування, спотворення, які здійснюються шляхом прямого або опосередкованого впливу представників органів державної влади, посадових осіб, власників засобів масової інформації на ЗМІ та журналістів з метою забезпечення своїх політичних інтересів.

Згідно Ч.3 Ст.15 Конституції України, цензура в Україні заборонена. Однак факти свідчать про протилежне. Цензура, по суті, є методом захисту і контролю інформаційного простору з боку державних структур. Вона характерна, насамперед, для тоталітарних і авторитарних режимів. Класичною схемою існування цензури є наявність уповноваженої державної структури, яка видає ліцензії на право поширення інформації, здійснює моніторинг ЗМІ на предмет їх лояльності до влади та відхилень від певної ідеологічної лінії, вживає відповідних заходів у випадку порушення меж дозволеної свободи.

Пряма цензура поділяється на попередню (відповідна особа переглядає інформацію до її виходу у світ і дає/не дає дозвіл на оприлюднення) та наступну (передбачає використання судового переслідування як методу боротьби з інакодумством). Суть опосередкованої цензури полягає в застосуванні економічних, соціальних, політичних важелів щодо ЗМІ з метою коригування їх політичної лінії.

Деякі дослідники, визначаючи зміст поняття «політична цензура», вважають втручання влади у роботу ЗМІ та журналістів політичним там і тоді, де і коли ця робота стає об’єктом зовнішнього контролю і регламентації з боку державних чи політичних інституцій, які не мають права і не уповноважені виконувати такі функції. Втручання є політичним і тоді, коли інстанція, що має право контролю, виконуючи наказ чи замовлення, перешкоджає чи припиняє діяльність ЗМІ. В науковій літературі політичну цензуру розглядають як «набір засобів і методів (видання вказівок щодо змісту інформаційних програм телебачення і радіо, статей у пресі, а також тиск у різноманітних протизаконних формах на журналістів та засоби масової інформації), що застосовується з метою обмеження чи припинення їхньої діяльності».

Під політичною цензурою розуміємо, згідно ст.5 Закону «Про інформацію», ст.2 та 6 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», ст.2 Закону «Про телебачення»:

1. вимогу попереднього погодження повідомлень, матеріалів, а також заборону поширення повідомлень і матеріалів з боку державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян (політичних партій), крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю;

2. заборону – з боку вище перерахованих суб’єктів, а також власників та засновників ЗМІ – на висвітлення певних політичних та економічних тем та діяльності певних політичних та публічних осіб, що порушує право громадян на отримання від засобів масової інформації неупередженої та об’єктивної інформації;

3. тиск на власників, засновників, редакторів ЗМІ з боку вище перерахованих суб’єктів з метою нав’язування певного характеру інтерпретації фактів та подій, метою маніпулювання інформацією та суспільною думкою, а також метою перешкоджання дотриманню ЗМІ принципів ідеологічного та політичного плюралізму;

4. психологічний тиск з боку вище перерахованих суб’єктів, а також власників, засновників та менеджерів ЗМІ на журналіста з метою примусити його відмовитись від публікацій матеріалу;

5. намагання з боку вище перерахованих суб’єктів, монополізувати – економічними, політичними та силовими засобами – інформаційний простір, нав’язати великій кількості ЗМІ єдині стандарти інформаційної політики;

6. намагання вище перерахованих суб’єктів, а також власників або засновників ЗМІ перешкоджати журналісту у виконанні ним своїх професійних обов’язків, які визначені у ст. 26 «Закону України про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».

Існують чіткі критерії розмежування редакційної політики видання і цензури. Редакційна політика – це те, що має відповідати всім вимогам чинного Законодавства України та Конституції. Це те, що має і може бути відкрито проголошено власниками ЗМІ, засновниками та редакторами.