Б) затвердження домінату і реформи Діоклетіана;

Вже в період принципату рабовласницький лад у Римі почав переживати занепад, який в II—III ст. переріс в чергову кризу. Як вже було відзначено, в цей період заглиблювалося соціальне і станове розшарування вільних, посилився вплив великих землвласників, зростало значення праці колонів і зменшувалася роль рабської праці, приходив у занепад муніципальний лад, зникала полісна ідеологія — на зміну культу традиційних римських богів приходило християнство.

Економічна система, заснована на рабовласницьких і напіврабовласницьких формах експлуатації і залежності (колонат), не тільки перестала розвиватися, але і почала деградувати. Починаючи з III ст., ставали частішими і поширенішими повстання рабів, майже невідомі початковому періоду принципату. До повсталих рабів приєднувалися колони і вільна біднота. Становище ускладнювалося визвольним рухом підкорених Римом народів. Від загарбницьких воєн Рим почав переходити до оборонних. Різко загос-

трилася боротьба за владу між ворогуючими угрупованнями пануючого класу. Післяправління династії Северів (199—235 рр.) наступила півстолітня епоха «солдатських імператорів», які приводилися до влади армією і правили півроку, рік, найбільше п’ять років. Більшість з них були вбиті змовниками.

Принципат пригнітив дух громадянства у римлян, республіканські традиції залишилися вже в далекому минулому, останній оплот республіканських установ — сенат остаточно підкорився принцепсу. З кінця III ст. почався новий етап в історії римської державності, коли Рим перетворився в монархічну державу з абсолютною владою глави держави (імператора). Остаточний перехід пов’язують з приходом до влади Діоклетіана. Ставши римським імператором в 284 р., він наказав іменувати себе Домінусом (господин), у зв’язку з чим форма римської держави цього періоду отримала назву домінат. Її основними рисами були:

1) Влада імператора стала необмеженою, на що, зокрема, вказувала наявність у них таких титулів, як Август і Домінус. Імператори стали обожнюватися, деякі з них після смерті оголошувалися богами зі своїми релігійними культами, що віддалено нагадували монарха найдавніших часів. Населення держави перетворилося з громадян у підданих імператора, які стали розглядатися навіть як його раби — серви.

2) Складався розвинений апарат чиновників, розподілених за рангами, з ієрархією, що визначилася і правилами підвищення в посаді. Рада, що існувала за часів принципату, перетворилася в державну раду — консисторіум. З відокремленням цивільної влади від військової з’явилися цивільні і військові чиновники. Окремо стояла третя група чиновників — придворні, які відіграли велику роль в управлінні палацом імператора.

3) Старі республіканські установи втратили будь-яке загальнодержавне значення. Римом став управляти префект, що призначався імператором і був його підлеглим. Сенат перетворився в раду міста Рим, а магістрати — в муніципальних посадових осіб.

Найбільш важливі кроки в еволюції форми і механізму Римської держави нового часу пов’язані з правлінням імператорів Діоклетіана і Костянтина. У правління Діоклетіана (284—305 рр.) були проведені військові, адміністративні і територіальні реформи, що додали імперії нового вигляду і значно посилили центральну імператорську владу.

4) Внаслідок політико-територіальної реформи імперія була розділена на дві частини — західну і східну. Діоклетіан в 285 р. призначив собі співправителя — цезаря, якого через рік було оголошено Августом, з такою ж, як у Діоклетіана, владою по управлінню частиною імперії. Але законодавство ще залишалося єдиним, оскільки закони видавалися від імені обох імператорів. Кожний з них призначав собі співправителя — цезаря. У результаті виникла тетрархія — правління чотирьох, що розповсю-

джувалося на 100 провінцій. Рим було виділено в особливу 100-у провінцію, але місто Рим перестало бути столицею імперії. Столицю Західної імперії перенесли в Медіолан (Мілан), а потім в Равенну. Столицею Східної імперії стала Нікомедія, розташована на східному березі Мармурового моря.