А) суспільний і державний устрій в період принципату (27 р. До н.Е. – 284 р. Н.Е.);

Принципат (від «принцепса») зберігав ще видимість республіканської форми правління і майже всі установи республіки. Збиралися народні збори, засідав сенат. Як і раніше, обиралися консули, претори і народні трибуни. Але все це було вже не більше, як прикриття постреспубліканського державного устрою. Імператор-принцепс поєднав у своїх руках повноваження всіх головних республіканських магістратур: диктатора, консула, претора, народного трибуна. Залежно від роду справ він виступав то в одній, то в іншій якості: як цензор він комплектував сенат, як трибун відміняв за своїм рішенням дії будь-якого органу влади, заарештовував громадян за своїм розсудом, як консул і диктатор, визначав політику держави, віддавав

розпорядження по галузях управління; як диктатор командував армією, управляв провінціями тощо. Народні збори, головний орган влади старої республіки, прийшли в повний занепад, про що писав Цицерон, назвавши гладіаторську гру тим заняттям, що приваблювало римських громадян більше, ніж збори коміцій. Звичайним явищем стали такі ознаки

крайньої міри розкладу коміцій, як підкуп голосів, розгони зборів, насильства над їх учасниками тощо. Збори позбавлялися свого споконвічного права обирати на посади магістратів. Сенат, уже за часів Августа, наповнився провінційною знаттю, всім зобов’язаною принцепсу, і особливо тими з вершників, які досягли сенаторського звання. З органу влади, що розповсюджувався на «місто Рим», сенат перетворився в свого роду загаль-

ноімперський владний інститут. При всьому тому, становище його було приниженим, а повноваження обмеженими. Законопроекти, надходили до сенату від принцепса і забезпечувалися його авторитетом. Зрештою виникло і затверджувалося неписане правило, згідно з яким: «все, що вирішив принцепс, має силу закону». Осереддям вищих установ імперії зробився двір принцепсу, що перетворився в своєрідну канцелярію з безліччю відділів, які виникли паралельно з республіканськими магістратурами. Вибори самого принцепса належали сенату, але і це стало чистою формальністю. У багатьох випадках справа вирішувалася армією. Тому у цей час здійснюється низка державних реформ, спрямованих, головним чином, на посилення рабовласницької армії і поліції, які стали надійною опорою принцепса.

Поліція. Відповідно до реформи, приписуваної імператору Августу, корінній реорганізації піддавалася поліція Риму, на чолі якої був поставлений префект міста, наділений широкими повноваженнями в сфері охорони громадського порядку. У його підпорядкуванні знаходилися 14 поліцейських комісарів, що очолювали міські квартали, відали там

усіма справами і відповідали за безпеку і порядок у кожному з них. Комісари мали помічників в особі квартальних капітанів, агентів-донощиків і офіцерів сторожових поліцейських рядів. Через них комісари і префект міста в столиці стежили за виконанням законів і попереджали їх порушення, спостерігали за способом життя городян і перешкоджали всьому, що могло зашкодити суспільному добробуту міста рабовласників. Крім префекта міста, у Римі були засновані посади префекта сторожової служби, префекта масових і

спортивних ігор, комісара суспільних робіт, головного інспектора по очищенню міських вулиць та інші, що також мали поліцейську владу. Ще за часів правління Цезаря тут була створена і «поліція моральності», що, подібно до афінської поліції, стежила за дотриманням законів, спрямованих проти розкоші в одязі і зайвих витрат на бенкети, здійснювала нагляд за жінками легкої поведінки, вела безуспішну боротьбу з ледарством. Переслідуючи рабів, а також незаможні категорії вільних громадян, поліція Риму вдавалась до послуг провокаторів. Проте спеціальних органів «таємної» поліції у стародавніх римлян не було і використання провокаторів у поліцейській практиці носило не систематичний, а, скоріше, випадковий характер. За зразком Риму була перебудована поліція й в інших значних містах і великих провінціях імперії. На чолі провінційної поліції стали легати вищого рангу, уповноважені підтримувати порядок і суспільну безпеку рабовласників на місцях. Під їх керівництвом проводився збір податків з місцевого населення, велася боротьба з карною злочинністю. Провінційна поліція мала свою розгалужену мережу таємної агентури, що використовувалась для стеження за піданними і здійснення заходів щодо попередження повстань рабів. Придушення масових хвилювань серед населення провінцій здійснювалося також за допомогою добірних імператорських військ — так званих преторіанських кагорт, що виконували одночасно й поліцейські функції. Розрізняючись за рівнем розвитку, структурою й обсягом повноважень, поліція Риму та інших рабовласницьких країн у той же час мала ряд загальних ознак: по-перше, вона охороняла новий у порівнянні з первіснообщинним ладом суспільний порядок, що закріплював панування рабовласників; по-друге, вона направлялася не тільки проти рабів, але і проти незаможних прошарків вільного населення, повинна була примушувати саме їх до дотримання нового порядку; по-третє, за винятком керівних поліцейських посад, вона комплектувалася переважно з рабів, що пояснюється збереженням наслідків старого родового побуту і відсутністю ще у держави достатнього морального авторитету, щоб вселяти повагу до ремесла, яке колишнім членам родового суспільства неминуче повинно було здаватися таким, що не заслуговує на поважне відношення.